Пояс білого і чорного зла

Дерев'яний келих повнився пінистим пивом. Піна стікала з країв, залишаючи пузиристу калюжу на столі. Вусатий чоловік з довгими чорними косами дивився на нього мов зачарований його золотистим блиском.

Навпроти сидів його товариш. Худорлявий, але рум'яний. Вони відпочивали, сівши біля вікна, і денне світло падало на стіл яскравим килимом.

- Як там твій "товариш" поживає? - заговорив вусатий, відпивши трохи із келиху.

- Ну... заростає трохи, - зітхнув худорлявий. - Дружині це не подобається.

- Це звичайна історія. Таке постійно відбувається. І до того ж, я тебе вже про це попереджав.

- Але ж це природно, що там знизу росте волосся. Чому я маю від нього позбавлятись?

Вусатий знову відпив пива, але цього разу впевненіше.

- Бо твій менший дружок - це інструмент. Прямо як... віолончель. Йому потрібен догляд, інакше музика його стає не такою милозвучною. Розумієш?

- Горобець без пір'я не літає, - відразливо просопів худорлявий.

- Ну твій горобець і з "пір'ям" не літає. Так що не городи фігні, послухай досвідчену людину.

Спустивши обличчя у власні долоні, худорлявий сумно затих. Він прийшов до єдиного в селі лікаря-радника-наглядача-фермера-писаря і чекав на підтримку. А не на болючу критику.

- Слухай, - відставив пустий келих вусатий, - можеш зробити ось як: знімаєш штани, мочиш там все, потім наносиш сало, а далі розгладжуєш все волосся по колу, обмотуючи ним корінь. Так воно буде не таким помітним та не чіплятиметься за все підряд. Укладка, як на голові.

Двері в дім загриміли, відкриваючись ударом. Нікого не питаючи, всередину завалилась втомлена від бігу Садана. Важко дихала та витирала піт з лобу. Добігла до села, щоб знайти порятунок для Мойні і Фореста. Необхідний час тікав від неї, стукаючись пульсом у скронях.

- Ви Крейкер Біхло? - спитала вона.

Вусатий повільно та неохоче обернувся до неї. Вкрита золотими перстнями долоня звісилась зі спинки стільця.

- Так, це я. Якщо вам потрібна допомога, то трохи почекайте. У мене пацієнт зараз на прийомі.

- Ні, я краще піду, - встав худорлявий. - Твої поради не мають нічого спільного з людяністю. Волосся повинно дихати. Яке ще сало?

Садана пропустила його мимо себе і залишилась в домі сама з лікарем. Можливість для порятунку виривалась із пальців, поки йшов час. У Фореста і Мойні почалась лихоманка. З рідним батьком все ясно, він і так був слабким. А от Форест дуже раптово та невчасно підхопив інфекцію від того удару.

- Мені сказали, що ви можете вилікувати колоті удари в живіт! - сказала дівчина.

- Ну знаєте, я більше спеціаліст по статевим органам, - розгладив вуса Крейкер.

- На цьому ж ваші навички не закінчуються? Ви - єдиний лікар на десятки кілометрів. Я не можу просто піти звідси без нічого.

- Я колись проводив операції на собаках. Але... це було також на статевих органах.

- Це просто відкриті рани. Нам потрібні ліки, щоб вбити хворобу, а потім все зашити.

Крейкер ліниво встав з-за столу. Горбився. Його довге чорне пальто було явно не на його зріст. Края вкладались на підлогу, зминаючись в кілька складок.

- Задарма нічого не роблю, - чоловік помахав пальцем.

- Гроші є. Головне - зробити все швидко.

- Хм...

Він задумався. Не подобалось йому все це, але коли уявив дзвін срібляних монет, то ентузіазм трохи з'явився. Крейкер був лінивим, тому будь-яка робота здавалась йому гидкою. І в купі з його великою кількістю обов'язків у селі, все це перетворило його на підлуватого бурчуна.

- Добре, хрін із ним, - нарешті погодився Крейкер. - Тільки я рахувати погано вмію. Заплатіть мені так, щоб кишені рвались від ваги монет. Цього буде якраз достатньо.

- Без проблем, - Садана схопила його за долоню та повела до виходу. - Ходімо скоріше.

Чоловік підняв руки, звільнившись від її хватки.

- Ні, ні, не спіши. У мене тут немає ліків. Треба сходити за травами.

- Тоді, тим паче, пішли скоріше. Я можу допомогти.

Неподалік від села розтягнувся невеличкий лісок із синєлистими деревами. В степу ця темно-блакитна ковдра виднілась із далеку і приваблювала мандрівників. Саме тут росли найотруйніші та найцілющі рослини. Їх було легко сплутати, але у Крейкера, на цей випадок, була із собою книга-довідник.

- До речі, моя книга-довідник загубилась, - сказав він.

Колись була.

- А ти... точно розберешся без неї? - занепокоєно спитала Садана, крокуючи поряд.

- Сподіваюсь.

- Які ще "сподіваюсь"? На кону два життя!

- Ну я постараюсь, не тисни на мене!

Вони вийшли в центр ліску і перед ними відкрився тісно сплетений гай, що різко відрізнявся від інших дерев більш темним забарвленням листя.

- Тут повинно бути те, що нам треба, - вказав пальцем Крейкер.

- Що ж, погнали, - прискорилась Садана.

Під корінням місцевих дерев росло багато різнокольорових квітів. Очі постійно розбігались у цьому барвистому мареві. Орієнтування навіть для знаючих було серйозною проблемою.

- Те, що нам треба - яскраво помаранчеве, - пояснив Крейкер.

Садана оглянулась. Серед усього місцевого різноманіття майже не видно було нічого помаранчевого. Всі види кольорів тут сяяли, окрім нього.

- Я... не бачу його, - сказала вона.

- Все правильно. Це дуже рідкісна штука - алоріса. Головне не сплутати її з голорісою. Вона точно така сама, тільки вбиває за дві секунди.

- Це погано.

- Просто позви мне, як помітиш. Я розберусь. Тільки не торкайся язиком, бо голову розірве як кавун після падіння.

- Я й не збиралась.

- Та хто вас жінок знає. Ви ж дурненькі з народження. Тому я сплю тільки з чоловіками. Мене збуджує чоловічий інтелект. Прямо знаєш... кипить отам все знизу, мокріє.

Садана скривилась.

- Можна було й без цих подробиць.

- Та мене просто розкумарило на свіжому повітрі, - набрав повні легені Крейкер. - Захотілось жвавіше поспілкуватись.

Край ока дівчини зачепився за щось помаранчеве. Може бурхливі кольори просто змішались, а може сонячний промінь хитро впав. Не факт, що це саме те, що треба. Але Садана одразу ж побігла туди.

Підскочивши, прослизнула на колінах та схилилась над квіткою - помаранчева. Все як треба.

- Я знайшла!

Крейкер почовгав слідом, чухаючи спину. Довгий плащ тягнувся слідом по землі, збираючи за собою увесь бруд.

- Не чіпай його.

- Не чіпаю.

- От і не треба.

Сівши поруч, він почав пильно оглядати квітку. Оцінював форму пелюсток, довжину стовбура, запах. Але не торкався. Спустився підборіддям на землю та продовжував розглядати. Крючкуватий ніс наблизився до пелюстків.

- Це воно? - спитала Садана - Це алоріса?

- Можливо...

- Так ти розбираєшся в цьому, чи ні?

- Та розбираюсь. Просто недобачаю трохи. Минулого тижня мені в праве око бджола засандалила. Досі болить.

Із дупла дерева поруч вискочила білка. Тваринка поглянула на людей та пару разів шмигнула носиком. Спустилась нижче. М'яке хутро яскраво переливалось.

- А-ну... - Крейкер зірвав пелюсток та підсунув білці, - поглянемо, що станеться.

- Колись в цьому світі будуть нормальні лікарі, - відвернулась Садана.

Білочка відкусила шматочок квітки. Прожувала. Проковтнула. Зацікавлено кліпала очима, устромившись носом в сторону лікаря.

- Наче нормально, - припіднявся чоловік.

Тіло тваринки миттєво вибухнуло, розкидавши шматки по всім рослинам навколо. Садана витерла рукавом криваві плями зі щоки.

- Дідько, - процідила вона.

- Ні, все добре! - посміхнувся Крейкер. - Тепер я усвідомив різницю. Коротше, голоріса трохи товстішає біля коріння, а алоріса - ні. Тепер я можу їх відрізнити.

Він перестрибнув через куща та вліз ногами в інші помаранчеві квіти. У них був тонкий стовбур.

- Ось дивись! - Крейкер зірвав пелюсток та з'їв його. - Бачиш, я не помер!

- Ну... - Садана почекала кілька секунд, нічого не сталось, - гаразд, реально не помер.

- Шукай саме такі і рви їх. Це те, що нам потрібно!

Облазивши весь гай, витративши більше години часу, вони знайшли не так багато алоріси. Ця рослина справді виявилась дуже рідкісною. Навіть занадто. Дивлячись на чотири квітки в руках, Садана сумно опустила брови.

Крейкер наблизився та поклав їй руку на спину. Він не хотів, але повинен був це сказати.

- Це все. Тут більше нічого немає. Пробач, але я зможу зробити ліки тільки на одну людину. Тільки так.

***

Корабель Роксани розхитувався на хвилях. Шторм бив його як ніколи раніше. Вона відвикла пересуватись в таку погоду водою. Дракон добре рятував від бурхливого моря. Але відтепер доводилось миритись із тим, що залишилось.

Під фальшбортом стояв дерев'яний ящик. З середини доносились людські звуки. Невдоволені. Дізнавшись від Аманди про наміри втекти, Роксана швидко схопила Алесу з Мелісом та покарала їх, помістивши туди. Це жорстоке рішення було прийняте миттєво, піратка зналась на знущаннях.

Двом людям було дуже тісно всередині. Вони постійно товклись, намагаючись зайняти зручнішу позу, або звільнити для себе місце. Марна затія, Роксана вибрала ящик якраз під розмір їхніх тіл, майже впритул, щоб їм було максимально неприємно.

- Не тисни мені черевиком в щелепу, - сказав Меліс.

- А ти не чави мені груди коліном, - сказала Алеса.

- Я... намагаюсь поправити коліно, але це дуже складно.

- От і мені також складно прибрати черевик.

- Давай інакше. Давай спробуємо обернутись. Вдвох.

Алеса кивнула.

- Так, тільки в одну сторону, щоб сильніше не заплутатись.

- І повільно, - додав хлопець.

Далі вони стали, як і домовлено, обертатись. Чи скоріше навіть - "обертатись". Їхні скручені рухи дуже слабо були схожими на оберт. Вони стогнали та хрипіли, обліплюючи стінки ящику та розтираючи одне одному животи.

На щастя, деякі кінцівки реально вивільнились і дали можливість впевненіше змінювати положення. Щойно дихати стало легше, вони востаннє крутнулись і прийняли максимально зручну позу, притиснувшись один до одного грудями. Їхні носи зупинились в міліметрі один від одного. Два гарячих подихи зустрілись.

- Так, це не порядок, - заворушилась Алеса, засоромившись. - Треба ще розвернутись.

- Не виходить, - посовався Меліс.

- Мені трохи ніяково, що ти так близько.

- Мені, взагалі-то, також.

Алеса розслабилась і опустила голову йому на плече. Більше не було сил пручатись і крутитись. Тепло від його шкіри обійняло її ліве вухо. Було трішки лоскотно.

- Роксана за це поплатиться.

Меліс поклав голову на бік.

- Але не сьогодні. Точно не сьогодні.