Пояс білого і чорного зла

Золотистий лінкор нісся проти вітру, розбиваючи високі хвилі. Грім та блискавка розносились над його палубою. Під майже чорним небом виднілись його білосніжні вітрила.

Поки стерновий намагався впоратись зі штормом, капітан замотав яскраво золотисту сферу в стару брудну ганчірку, та потяг її у саму глибоку каюту. Вже півгодини його переслідували одразу два піратських судна і він добре розумів, що конкретно вони шукали. Морхорд потрібно вберегти за будь-яку ціну.

Вітер зухвало змінив свій напрямок. Перевага у швидкості зникла і це означало, що абордаж неминучий. Гарматні ядра пролітали то по лівий, то по правий борт. Жодне не влучило в корабель. Бувши членом сімейства старійшин Порт-Хасанісу, капітан Хордан володів деякою магією. Його закляття змінювало курс снарядів на підльоті та перенаправляло їх у воду. На жаль, під час абордажу це вже не могло допомогти. Чим він далі був від рідного дому, тим слабкіше його магія. Ще кілька сотень кілометрів і вона повністю зникне.

Двері в каюту відчинились настіж. Матрос закричав:

- Капітане, нас наздоганяє той страшний сірий корабель із коралів!

- Доведеться дати йому бій! - нахмурився Хордан.

Він витер мокрий лоб, схопився за рапіру та побіг зустрічати ворогів. Морхорд був захований - це головне. Тепер можна сміло дати бій усім нахабам. Хордан з дитинства був міцним горішком, не боявся бійки.

Пірати були на підході. Одне із двох суден наближалось все скоріше та скоріше. Кораловий корпус блистів шершавістю навіть у темряві. Його кутастий силует збільшувався під спалахами в небі. По хаотичним пострілам з палуби було очевидно, що там товклись неврівноважені скажені вбивці.

Каноніри пустили залп у відповідь. Два ядра влучило в корпус - жодного пошкодження. Розпечені снаряди рикошетом повідлітали в боки. Повна невразливість. Ворог продовжував насуватись.

На ніс судна вискочив піратський капітан - голий худорлявий чоловік із сивою бородою та пришитою головою мертвої акули до плеча. Риб'яча щелепа клацала від кожного його руху. Гучно зареготавши, він викрикнув команді лінкора:

- Я - Ернесто Два Мозки, обмазав свій кораловий корабель настоянкою із кашалотового сала! Я - геній корабельної інженерії! Жоден снаряд його не вразить!

Цей чоловік щиро вірив, що пришита акуляча голова наділяла його розум новими здібностями, тому і взяв собі ім'я "Два Мозки". Самозакоханість цього чоловіка не знала меж. Його команда вже третю добу робила золоту корону для акулячої голови.

Він був одним із перших, хто вислідкував цей лінкор та дізнався, що там заховано Морхорд. Ернесто усвідомлював, що із Роксаною змагатись силою було безглуздо, тому вирішив дістатись і забрати собі сферу першим, діючи на випередження. Гнилий язик облизував хворі губи пірата, очі дивились на корабель попереду як на здобич.

- Гори в пеклі! - до корми лінкору вибіг Хордан із рушницею.

Прицілившись у ворожого капітана, він натиснув на гачок. Куля влучила ворогу в плече - розірвала артерію. Пірат опустив голову до рани та помітив рясну кровотечу. Посмішка лише збільшилась на його обличчі.

- Що ж, - сказав Ернесто, - почала текти кров. Це значить... що в мене мало часу. Ти створив мені таймер, Хордане. Так навіть веселіше. Але... недостатньо весело. Я хочу підбурити себе ще сильніше.

Він витяг пістоль, притулив його до ноги та вистрелив собі у стегно. Пошкодилась ще одна артерія. Через секунду у нього було аж дві сильних кровотечі.

- Тепер, - підняв голову Ернесто, - у мене ще менше часу. Саме тому, я дістанусь до тебе дуже швидко, Хордане. Ти вмотивував мене підходом смерті!

Кораловий корабель на повній швидкості врізався у лінкор. Моряки почали зісковзувати у воду, вилітаючи спинами за борт. Дерев'яні уламки розлітались у всі боки. Яскрава блискава вибухнула неподалік, освітивши це зіткнення. І пірати, і каноніри лінкору могли роздивитись обличчя один одного. Наближався абордаж.

Тим часом інше піратське судно ніяк не могло наздогнати лінкор Хордана. Навпаки, воно постійно віддалялось, через що його капітан дуже лютував. Руки роздирали смугасту сорочку.

- Ернесто! - волав він. - Це моя здобич! Відвали, а не то я тебе вб'ю!

- Твої вітрила - лайно! - сміючись, відповів Ернесто Два Мозки, ступаючи на палубу лінкора. - Ось ти й не можеш нікого наздогнати.

Між двома командами зав'язалась битва. Сталь задзвеніла під супровід грому та блискавок. Ливень заливав плащі та сорочки під саму пазуху.

Хордан не міг ігнорувати таку нахабність. Він витяг рапіру та героїчно кинувся боронити себе та товаришів. Дощ бився в лице не слабше за ворога. Зав'язалась дика дуель між ним та Ернесто. Пірат намагався влучити в кінцівки супернику, розмахував шаблею блище до суглобів. А от Хордан хотів проколоти йому серце, лють зі слиною прослизала крізь зуби. Лише миттєве вбивство ворога могло його заспокоїти.

Раптом поривчастий солоний вітер звалив обидві команди, що бились на лінкорі. Сильний гуркіт та тріск заполонили вуха. Абордаж припинився. Капітани озирнулись та помітили, що другого піратського корабля вже не було. Він миттєво кудись зник, не залишилось навіть одного уламка.

- Це якась морська потвора? - спитав Хордан.

В небі проскочила блискавка, проявивши високо за хмарами гігантський крилатий силует. Ливень зупинився. Остання крапля впала між обома капітанами.

- Гірше... - нахмурив брови Ернесто, - це ВОНА.

Почувся свист. Десь нагорі. Моряки попіднімали очі. Падало щось маленьке. Чоловіки повідскакували в сторони і на їхнє місце приземлилась розламана дошка. Потім, через кілька секунд, ще одна. Потім ще. Одна із них влучила у вітрило та розірвала його.

- О, ні, - стиснув кулаки Хордан.

Слідом, з неба активно стали сипатись розірвані шматки зниклої піратської команди, уламки корабля, обривки чорних вітрил та переламана зброя. З-за хмар висипався цілий дощ із розкушених драконом шматків.

І пірати, і солдати лінкору хаотично розбігались до укриттів. Дерев'яні, металеві та м'ясні тріски обрушились немов град. Удари порозбивали на палубі дірки. Грот-щогла обломилась по середині та притиснула собою трьох чоловіків.

- Це цілий Армагеддон! - викрикнув хтось із моряків, падаючи у яму трюму.

Через мить все припинилось. Настала тиша. Навіть шторм вже так не бушував. Переродився в штиль та спеку. Хоча чорні хмари і блискавки нікуди не дівались. Зупинившись, повітря стало в'язким та тугим. Носи, здавалось, почали забиватись чимось жирним. Обидві команди затамували подих.

Розриваючи хмари на шматки, згори зірвався дракон Леді Роксани. В його зубах все ще виднілись залишки з'їденої піратської бригантини. Обережно опускаючи задні лапи на воду, він став повільно зближатись із лінкором. Кремезні кігті вчепились в коралове дно.

Як і завжди, Роксана спокійно сиділа на своєму чорному троні та спостерігала, з посмішкою, за власним тріумфом. Змінилась лише одна деталь: замість м'якого коврика, під нею на троні був застелений сам Форест. Вона сиділа на його грудях та погладжувала рукою голову. Колишній капітан ледве дихав, але був живий. Був у повній її владі.

Коли дракон заспокоївся та затих, Роксана спокійно зійшла на палубу лінкора. Сама. Цього разу їй навіть команда не була потрібна. Вона добре усвідомлювала, що вже пройшло кілька хвилин, як перемога здобулась страхом.

- Витягай Морхорд, - наказала Роксана Хордану.

- Ні! - вискочив перед нею Ернесто. - Це я повинен був його забрати! Дай хоч раз і нам перемогти! Благаю!

Вона оглянула пірата перед собою. Два Мозки був дуже блідий. Кров стікала по його плечу та стегну.

- Що це таке? - спокійно спитала вона. - Я бачила, як ви бились. Що це за дірки в тобі?

- Він... - втрутився Хордан, - простелив себе, щоб... ну, підганяти себе кровотечою.

- Правда? - підняла брови Роксана.

Ернесто став бігти до дверей, щоб опуститись в каюти. Хотів якомога скоріше забрати реліквію. Роксана легко наздогнала його одним кроком. Міцна рука зупинила пораненого пірата та ривком обернула назад.

- Куди ти зібрався?

- В мене... мало часу, - ослаб Ернесто. - Я повинен... забрати...

- Ні, час вже вийшов, - з посмішкою, сказала піратка. - Розслабся.

Два Мозки впав на коліна. Вилилась майже вся кров. Сил пручатись більше не залишилось. Роксана спокійно дивилась, як життя витікало з його тіла. Вона підняла його назад та, із меланхолійним задоволенням, зазирала в очі, очікуючи смерті. Дуже хотіла вловити цей момент.

- Оце... ти... сука... - простогнав Ернесто.

Через секунду він помер. Очі застигли в слабкості, не могли навіть заплющитись. Роксана поклала йому долоню на обличчя та стиснула, луснувши череп. Шматки мозку заляпали Хордана. Весь переляканий, він стояв та не рухався.

- Тепер твоя черга, - поглянула на нього Роксана.

- Стій! - підняв руки той.

- Що?

- Що тобі пообіцяла моя сестра?! Що тобі пообіцяла Аманда?!

Роксана схрестила руки. Цікавість захопила її, можна трішки поговорити.

- Половину Порт-Хасанісу. Я можу забрати цих жителів як рабів, або вбити, якщо поверну Морхорд.

- Аманда - сука! Не треба їй вірити! Над містом висить щит. Якщо ти спробуєш його атакувати, у тебе нічого не вийде. І у твого дракона також. Мантісійські дракони одні з найбільших, але за чотири тисячоліття, у нашому місті їх загинули сотні. Сотні, розумієш? У тебе немає шансу отримати винагороду. Аманда тобою скористувалась!

- Навіщо ти мені це розповідаєш?

Хордан заплющив очі та почав дратівливо стукати себе по голові. Злість на свою слабкість та необачність захопила його.

- Я повинен був доставити Морхорд до Поясу. Тоді все зміниться, тоді у нашому місті зміняться порядки.

- Ти щось поплутав. Пояс у зовсім іншому напрямку.

Він кивнув.

- Так, але пливти на схід на пряму - безглуздо. Дуже багато ворогів. Я збирався обігнути Мантіс по колу. Так, звичайно, сильно довше, але набагато безпечніше. Захід населений дикунами, які навіть пороху не знають.

Важкий кулак в живіт зігнув його. Біль наче ножем врізався в тіло. Ноги перекосило, але капітан встояв.

- Не заговорюй мене, покидьку, - сказала Роксана.

- Пробач, пробач, - злякано відповів Хордан, - я просто не можу дозволити Морхорду повернутись у Порт-Хасаніс. Можеш вбити мене, але не повертай його, прошу!

Роксана опустилась до нього, ставши на одне коліно. Її крижаний погляд почало щось розтоплювати. Азарт? Примітивна цікавість? Жага крові? Все одразу.

- А що буде, яко ти доставиш його до Поясу?

Кривлячись від болю, Хордан сказав:

- Я зможу змінити все. Морхорд - це енергетичне ядро у вигляді золотої сфери. Він може знищувати цілі міста за секунди. Пара вибухів потопить Пояс. Це шантаж, розумієш? Ми... можемо це зробити разом із тобою. Ми можемо тиснути на будь кого. Всі будуть слухатись нас. Треба... тільки показати їм свою силу.

Хордан відчайдушно вивалював їй весь свій план. Йому було вже нічого втрачати, життя трималось на волосині, але десь всередині грілась надія переконати Роксану, пробитись крізь її первісну кровожерливість.

- Ти хочеш, щоб я тебе пощадила?

- Без мене або Аманди, Морхорд не працюватиме. Ця штука захищала Порт-Хасаніс віками, але користуватись нею вміють лише одиниці. Я потрібен тобі!

Роксана зацікавлено нахилилась до його вуха. Її голос обплітав його тремтячу голову, наче сталевий ланцюг:

- Я не проти. Ми відправимось з тобою до Цитаделі Поясу, але... я хочу, щоб ти запам'ятав, кому ти віднині служиш.

Одним рухом, вона вклала його на палубу. Міцна рука піратки схопила його за праву ногу. Стиснула так, що порвались м'язи. Хордан закричав. Роксана смикнула один раз, і кінцівка відірвалась. Потім те ж саме вона провернула і з іншою. Друга нога також полетіла за борт. Неймовірний біль вогнем роздирав чоловіка.

Для нього, це був найкращий результат їхньої зустрічі. Зазвичай, всі, хто вставали у Роксани на шляху одразу помирали. Але, як і Аманда у Порт-Хасанісі, Хордан зміг зацікавити жорстоку піратку. Прилетіти на Пояс, до його величної Цитаделі, у самий центр міжконтинентальної політики, і почати диктувати там свої правила - це було щось дуже веселе. І Роксана не могла таке пропустити.

***

Алеса, Садана і Меліс покірно йшли слідом за жрицею крізь головну вулицю Антолізусу. Через довгі століття ізоляції, тут сформувалась своя унікальна культура. Було модним носити шапки у вигляді відер та вивертати лікті у зворотній бік. Для останнього навіть існувала своя процедура по деформації суглобів - користувалась великим попитом у молоді.

- Колись, - розповідала жриця Морана, - майже весь Мантіс був забудований зикуратами. Величний Імператор Шолма захопив тоді половину континенту, не встаючи із ліжка. Всім тут відомо, що бувши повністю паралізованим, він зміг не просто втримати владу, а й примножити її у тисячі разів. Шолма навіть не розмовляв, віддавав накази одним поглядом, одним єдиним рухливим оком. Ехо його величі до сих пір відбивається у цих стінах... і у наших серцях.

- Це все, звичайно, дуже цікаво, - сказала Алеса, - але куди ми йдемо?

- О, зараз побачите. На континенті такого ніхто так і не винайшов.

Вони вийшли на піщану площу. Люди купчились навколо якихось дивних сферичних вітрил, що тримались у повітрі та підіймали за собою великі плитяні корзини. Схоже, туди навіть могло вміститись кілька людей. Сестри ніколи такого раніше не бачили. Та й взагалі, напевно, ніхто на континенті такого не бачив.

- Перед вами повітряна куля, - пояснила жриця. - І, разом із нашими кращими воїнами, ви відправитесь на ній, щоб знищити Роксану. Раз і назавжди.