Пояс білого і чорного зла

За дверима лунала бійка з криками. Дорослі товклись, заливаючи кров'ю коридор. Ганс та Маніса ховались під ліжком від всього того безладу, що творився в замку. Осана виділила для них окрему кімнату у найдальшому крилі палацу, але облога вже дісталась навіть туди.

Двері затряслись. Кілька потужних ударів ледь не вибили їх з навісів. Червона калюжа росла по підлозі, просочуючись під ними. Хтось по той бік замертво впав. У дітей не біло з собою нормальної зброї. Лише іграшкові мечі принца Томаса і ті вже були потріскані від постійного молотіння об дерев'яні манекени.

Після чергового удару, двері нарешті впали. В спальню зайшов бойовий гусак, а слідом за ним - бойова свиня. Тварини виглядали розлючено. Забризкані кров'ю ворогів. Активно принюхувались, шукаючи когось живого. Шматок плоті звисав з дзьоба злого селезня. Птах проковтнув людське м'ясо і закричав.

Гусячі лапки наблизились до ліжка. Діти тремтіли від страху, ще ніколи сільськогосподарський птах не виглядав настільки страшно. На його спині висіли почервонілі обладунки. Імовірно, на рахунку цього гусака вже не одна смерть.

Він ось-ось мав опустити голову та заглянути під ліжко. Маніса не втрималась. Дівчинка розмахнулась дерев'яним мечем та вдарила птаха по лапам зі всієї сили. Гусак впав. Ганс швидко відреагував. Він схопив його обома руками за шию та почав душити. Мокре пір'я вп'ялось у долоні.

- Ні, свиня йде! - викрикнула Маніса.

- Відчепіться від нас! - простогнав Ганс.

Хлопчик припідняв гусака та кинув його по свині. Великий товстий звір перекусив шию птаху та випадково відірвав голову. Гнів заполонив все тіло тварини. Свиня розігналась та почала таранити ліжко.

Діти зрозуміли, що далі там ховатись було небезпечно. Швидко вилізли зі зворотного боку. Побігли до виходу - не вдалось. Свиня перекрила собою дверний отвір. Її широкі бока розгойдувались від важкої ходи.

Коли вона розкрила закривавлену пащу, всередині розгледілись людські пальці, шматки шкіри та кістки. Ця свиня пожирала своїх ворогів ще жадібніше, ніж вбитий гусак. Ганс та Маніса стали істерично колотити її по голові дерев'яними мечами. Старались влучити по очам.

Свиня гарчала та пускала слину на підлогу. Грізно топталась, клацаючи щелепами. В коридорі з'явились два чоловічі силуети. Це були залишки королівської варти. Їхні списи влетіли в бік ворожої свині та прицвяхували її до підлоги. Тварина почала скиглити, тому бійці продовжили її активно штрикати, доки вона не затихла.

- Виходьте, - сказав дітям один із вартових, - тут тепер дуже небезпечно.

Ганс і Маніса обережно, з побоюванням, переступили через тіло мертвої свині. За вартовими, в коридорі їх зустріли Тона із Осаною. Жінки були стурбовані та виснажені, обличчя поблідли. В їхніх очах читався первісний жах. Столицю ще ніколи так жорстоко не брали в облогу. Ніколи ще не знищували там все живе. Армія Кокера тілами таранила стіни, розвалюючи будинки.

- Йдіть сюди, - Тона простягнула долоні дітям.

- Чому на нас нападають звірі? - злякано спитав Ганс.

- Бо наші вороги відбиті на всю голову.

Осана підійшла до дочки та поклала їй руку на плече. Голос матері був напористим, але з нотками страху.

- Тоно, виводь дітей із палацу. Рухайтесь на гору, там є таємне укриття, на випадок руйнування замку.

- А ти? - спитала донька.

- Я знайду Томаса і ми побіжимо слідом за вами.

- Це може бути небезпечно. Візьми із собою цих солдат.

- Авжеж. Я не наважилась би піти туди самотужки.

Тона міцно обійняла матір на останок. Не знала, чи остання це їхня зустріч, чи побачить вона її ще в майбутньому. Просто вірила в це. Нічого більше не залишалось. Час згорав надто швидко, щоб розгрібати свої почуття.

- Йдіть, - спокійно наказала Осана.

Донька сумно кивнула, стримуючи розпач, взяла за руки Ганса з Манісою та побігла у дальній кінець темного коридору. Туфлі юної принцеси дзвеніли об просякнутий кров'ю мармур. Матір проводила їх поглядом, доки вони не зникли за наступними дверима. Їй потрібно було бачити, що вони врятувались.

Тепер пора повертатись назад. Принц Томас все ще був десь серед безкрайніх залів та коридорів замку. Замку, який повнився ворогами. Місто вже як годину здалось. Берхард повністю програв, але лють короля Кокера не могло вгамувати ніщо. Він невпинно продовжував свій шлях "відновлення справедливості".

Разом із двома бійцями, Осана рухалась в сторону тронного залу. Гвинтові сходи тягнулись наче вічність. Томас міг бути там знизу із батьком. Вхід туди із двору був щільно опечатаний товстими колодами зсередини, щоб вороги не могли швидко пробратись. На жаль, дах поступово обвалювався через пожежу, що ширилась все сильніше. Кам'яні брили зривались вниз та трощили підлогу височенного приміщення.

Осана та вартові забігли в тронний зал і різко зупинились. Ситуація була програшною. Король Лодіарій, принц Томас та всі радники стояли на колінах перед Кокером та його армією. Двері були розірвані вщент, натовп із трьох сотень солдат пробрався всередину. Загарбники швидко помітили нових "гостей", що щойно вислизнули зі сходів. Люті погляди кинулись на тих, хто прибіг.

- О ні, тікаємо! - викрикнула Осана, розвертаючись для втечі.

Залп із сотень стріл полетів їй та вартовим у спини. Зіткнення перейшло у тишу. Всі троє одразу завмерли. Осана опустила голову та побачила десятки наконечників, що стирчали з її грудей, живота та рук з ногами. Її обстріляна рука повільно піднялась до потилиці і нащупала чотири стріли, що увійшли в череп. В очах почало темніти, невпинне гудіння забилось у вухах.

Через секунду жінка замертво впала. Два її охоронця також. Три тіла були засипані десятками стріл з ніг до голови. Тонка долоня торкнулась сходів, на які більше ніхто не підніметься.

- Ось так і вирішуються проблеми, - підняв підборіддя король Кокер. - Раз і назавжди.

- Не напився ще крові? - спитав король Лодіарій, стоячи навколішки з розбитим носом.

Кокер посміхнувся йому в обличчя.

- Це абсолютний мізер, у порівнянні з тим, що робив з моїм народом ТИ. Один ти нападав на нас разів шість. А скільки разів нападав на мою Дерву твій батько? А твій дід? А прадід? Це історія безкінечного пригнічення. Я не розумію, чому мої батько та дід терпіли все це. Кланялись вам в ноги, покидькам, вибачались перед вами. Давно потрібно було поставити всіх вас на місце.

- Але ми вас не знищували, - зітхнув Лодіарій. - Це були короткі переможні походи. Ми не винищували ваші міста під нуль.

Обличчя короля-завойовника швидко наблизилось до обличчя старого короля. До того, який врешті програв.

- А повинні були б, - нахмурився Кокер. - Бо тепер у вас такого шансу ніколи не буде. Я прийшов поставити товстючу крапку в цій історії і запам'ятатись як людина, що створила Великий Мир.

До нього підійшов помічник із купкою паперів. Потрібно було провести серйозні переорганізаційні роботи в захопленому місті та усій країні.

- Що ж, ми перемогли, - заговорив помічник, - тепер я... думаю, це приміщення добре підійде для суду.

- Який ще суд? - спитав Кокер.

- Над полоненими лордами та королем.

Король стиснув кулаки. Вени на його лобі роздулись.

- Суд - це плювок в обличчя тих, хто постраждав від рук цих злодіїв! Вони повинні змити свою провину тільки кров'ю і ніяк інакше! Я хочу, щоб весь світ знав, що зло не пробачається... воно стирається з лиця землі!

Він грізно навис над взятими в полон радниками короля, самим Лодіарієм та його восьмирічним сином. В цю мить його найзліші вороги стали його власністю, і він хотів увічнити цей момент. Раз і назавжди. Щоб перемога над Королівством Берхард увійшла в Історію.

- Мені потрібен величний пам'ятник нашої славетної перемоги, - сказав Кокер. - Вбийте всіх присутніх людей і... зробіть із їхніх кісток мені корабель! Це буде величне нагадування для всіх, хто захоче відібрати чужу свободу!

Всі присутні вражено охнули. Навіть повітря стало важчим.

- Ви... впевнені? - запитав помічник.

- Звичайно! Зробіть із ворожих кісток майбутній флагман для нашого флоту!

Томас перелякано поглянув на батька і йому в ту ж мить перерізали горло. Потім лезо пройшлось по горлу самого Лодіарія. А слідом і по шиях всіх інших лордів та радників, що опинились спійманими при дворі. Кілька десятків тіл, що повинні були стати будівельним матеріалом, посипались як колосся під серпом. Колишня влада були знищена за міть. Довгі століття протистоянь закінчились одним рухом ножів.

Наступного дня до Фасінії були призвані наймайстерніші теслярі та різьбярі по кістках. Їхня задача - побудувати із кісток судно, що не потоне в першу ж секунду. Поки скелети мертвої знаті вичищались та висушувались на подвір'ї, вони розробляли креслення та детально готувались до будівництва.

Без армії та живої влади, Королівство Берхард швидко розвалилось. Натовп біженців заполонив дороги. Внутрішня міграція стала рекордною. Люди втратили свої домівки та майно. Але у короля Кокера вже були на них плани. Плани, які він створив ще перед першим боєм. Плани, які виношував ще з дитинства, коли бачив, як його рідні землі горіли від берхардських нападів.

Одного ранку він вийшов у двір зруйнованого замку та звернувся до свого помічника:

- Скільки залишилось живого населення в Берхарді?

- Ну, - той опустив голову у свої записи, - ще, приблизно, двадцять два мільйони людей.

- А у нас населення... всього десять мільйонів. Що ж, роботи набагато більше, ніж здавалось.

Помічник знервовано проковтнув слину.

- Про яку роботу ви говорите? Ми НЕ зможемо вбити всіх цих людей. Це безглуздо.

Кокер кивнув. Його холодний погляд окреслював безкінечні простори захопленого королівства.

- Так, якщо бути наївним матеріалістом, як ти. Але я вже давно знайшов вихід. В нашій королівській скарбниці багато золота. Я готовий заплатити кожному, щоб вони більш охоче виконували обов'язок перед рідним краєм.

- Це зруйнує нашу економіку. Ми просто втратимо всі ресурси.

- Ні, затягнемо пояски на пару тижнів і все. Нічого страшного. Наш народ сильний, він терпів століттями. Голодом його не налякати.

Помічник почав стурбовано озиратись навколо, шукав якийсь раціональний вихід із положення - не виходило. Жадібніше хапав повітря, не знав, як йому краще на все це відповідати.

- Я бачу, ти переймаєшся, - підняв брови король Кокер.

- Боюсь вашого наступного наказу, - той відступив на крок назад.

- Я - добра і справедлива людина, мене не потрібно боятись. Просто я єдиний, хто усвідомив, що для вирішення деяких проблем потрібно йти на... непопулярні рішення.

Руки помічника опустились.

- І яке рішення у вас буде далі?

Кокер нахмурився. Його голос став твердим як залізо.

- Заплати кожному з наших, хто готовий стати катом на цілодобову ставку. Ми будемо страчувати по сотні тисяч людей щодня, може навіть більше, поки весь цей людський бруд не зникне із нашого світу назавжди.

- Я не уявляю, як це організувати, - тяжко сказав помічник.

- Тут не потрібно нічого уявляти, - додав король. - Очі бояться, а руки роблять. Всі ці люди не мають права жити у Новому Мирному Світі. Я не хочу більше повторення війн, не хочу, щоб хтось мстився нам. Я розумію, ти боїшся, я - також. Ніхто такого раніше не робив, але це правильний шлях. Можливо, єдиний правильний шлях за весь час існування цивілізації.

Так і було зроблено. Вже наступного дня Кокер створив загони із майже трьох мільйонів катів. Були організовані широченні плахи, де вишикувались багатокілометрові черги приговорених до смерті.

Безкінечні страти не припинялись ні на хвилину. Людей знищували і при сонячному світлі, і під зірками вночі, і під дощем. Лютий сморід заполонив всі міста колишнього Берхарду. Мільйони тіл не встигали вивозити, тому вони накопичувались на вулицях, серед полів та навіть складались купами в житлових домах аж під стелю.

Дикий сморід та гниль стали приваблювати ворон, мух та інших паразитів. Серед катів почали розповсюджуватись десятки хвороб. Через кілька днів, вони також почали помирати разом із тими, кого страчували. Зруйноване королівство охопила страшна чума, яка не щадила нікого.

І серед міст, і серед сел, і навіть по дорогах стало дуже небезпечно пересуватись. Смертельна хвороба була всюди, а дикий трупний запах став настільки усюдисущим, що від нього навіть побліднув колір неба. Навколо і в день тепер було помітно темніше.

Тим часом, до короля Кокера прийшли суднобудівники.

- Пробачте, моє величносте, - заговорили вони, - але кісток вистачило лише на половину корабля.

- От дідько! - розлютився Кокер, вдаривши кулаком по столу. - Тоді вбийте сім'ї тих людей і додайте їхні кістки в корабель. Якщо хтось із них вже мертвий, то викопайте тіла та заберіть скелети. Це дуже важливо! Цей корабель - це символ Миру!

Так і зробили. До корабля додали ще кілька тисяч кісток, але все одно їх не вистачило. По кресленням, судно виявилось надто великим, тому й матеріалу на нього постійно не вистачало.

Теслярі знову прийшли до короля:

- Пробачте нас, але кісток все ще не вистачає. Ми не можемо збудувати палубу та три щогли, які зазначені в кресленні. Може нам зменшити судно?

- В жодному разі! Його велич дуже важлива.

- У нас закінчились кістки, ми не зможемо завершити будівництво.

Кокер заплющив очі. Він зрозумів, як далеко зайшов. Назад шляху не було. Для істинної величі та миру потрібна була жертва. Король усвідомив, що має заплатити серйозну ціну заради майбутнього свого народу та Великого Миру.

- Я щось вигадаю, - сказав він.

Страшні думки перемішались із розпачем. Як жити далі після всього, що зробив? Король не хотів показувати страх, але розумів, що відступати вже не було куди. Він запустив процес і вірив, що саме йому судилось його завершити. Готовий був взяти на себе найбільшу ношу.

Цього ж дня, Кокер прийшло до своєї сім'ї. На порозі дому його зустрічала десятирічна дружина, два брати, тітка з дядьком та матір. Вони підбігли до нього та обійняли його. Вони шанували його, як героя війни, що остаточно зупинив вічного ворога.

- Ти повернувся.

- Так, - сумно сказав король, опустивши голову.

Сльози почали капати на підлогу. Він заплакав, наче дитина. Не агресивно, як раніше, а... як той хлопчик, якого він затоптав. Їхній плач став однаковим.

- Що з тобою, любий?

- Пробачте мене! Я... не можу стерпіти цього горя. Але воно так потрібно.

- Про що ти?

- Ви всі маєте померти. Пробачте мене, прошу вас. Я... не хочу цього, але це дуже сильно потрібно. Це моя жертва заради Миру.

Дядько вийшов вперед.

- Але ж ми вже перемогли, які ще жертви?

- Жертви, що доведуть мою рішучість йти до кінця! - сказав Кокер. - Мені зараз важче, ніж вам. Ви помрете, а мені ще жити з усім цим. Мені потрібно змиритись із долею і прийняти вашу участь. Потрібно прийняти ГОРЕ.

В будинок забігли солдати. Десятки солдат. Оточили всю сім'ю короля. Він вже зробив вибір. Він щиро вірив у нього і не збирався відступати. Той символ, за яким він гнався був важливіше за все, що було до цього. Кокер створював історію абсолютної величі.

Вже наступного дня кістки всієї його родини пішли на будівництво. Кокер стояв на даху замку і дивився, як працюють в доках. Як його потужний флагман був майже завершений у нього на очах.

Але робота закінчувалась повільно. Багато хто з будівельників захворів. Хтось навіть не з'явився на роботі. Їх потім вже знайшли мертвими в себе вдома - чума наздогнала. Країна з кожним днем пустішала все швидше.

Зранку до короля востаннє прийшли теслярі. Почорнілі запалі очі ледве кліпали, роти повисихали - вони вже були слабо схожі на живих людей.

- Знову пробачте нас, мій королю, - заговорили бліді чоловіки, часто кашляючи. - Зовсім трішки не вистачило кісток. Ми не можемо доробити штурвал.

Цього разу Кокер розлютився ще сильніше. Очі почервоніли від гніву. Холодний піт просочився на його лобі. Наскільки великою повинна бути плата за Великий Мир?

- Господи, коли ж це все закінчиться?!

- Пробачте нас, ми не спеціально! Ми робимо все, що можемо!

Він розправив руки та підняв голову.

- Відріжте мої руки й ноги, але доробіть цей клятий штурвал! Завершіть будівництво флагману!

Наступні півгодини король кричав від болю. Від пекельного болю. Хворі чумою хірурги, крізь власні страждання, займались ампутаціями. Їхні пальці тремтіли та ледве тримали інструменти, але вони виконали задачу.

Кінцівки короля пішли на корабель і стали його штурвалом. Безрукий, безногий, самотній Кокер вибрався на його палубу за допомогою кількох ще живих помічників. Його поставили за штурвал і він з облегшенням посміхнувся. Кокер зробив собі той світ, про який так довго мріяв.

За спиною догнивало місто. Чорні хмари затягнули небо над зруйнованою Фасінією. Пустився легкий дощ. Більше ніхто не сказав ані слова. Лише самотня посмішка молодого скаліченого короля розтинала сутінки.