Пояс білого і чорного зла

Лапи чудовиська встали на рихлу, подерту битвами землю. Маги обхопили шию василіска і чорні струни із їхніх пальців просочились крізь його товсту шкіру. Тварина заспокоїлась та опустила голову.

Солкін спустися з сідла та прикрив обличчя від вітру. На небі збирались чорні тучі. Сунулась буря.

- Треба по-скоріше знайти королеву Матильду, - сказав він.

Княгиня спустилась поруч із ним. На відміну від Вухуса, вона частенько заглядала в Королівство Пухус. Багато місцевих вельмож були з нею знайомі, і навіть іноді спілкувались, коли не воювали та не помирали з голоду.

- Ви ж з нею дружите? - спитав Солкін.

- Я була на їхніх балах кілька разів. Це було в рідкісні ситі часи. Я подарувала тоді їм кілька тисяч тон зерна. Сподівалась, що вони зможуть розширити посіви. Як видно... нічого не вийшло.

- На що ви розраховували?

- На потенційного союзника у боротьбі з Берхардом. Але... я швидко в них розчарувалась.

Солкін щільніше замотався в куртку. Ставало все холодніше.

- Так у них своїх війн вистачає, - сказав він.

- У них тоді було перемир'я із Вухусом.

- Нічого. Зараз ми будемо робити так, щоб воно відновилось і цього разу.

Беларіса недовірливо покрутила носом.

- Ви впевнені, що це реально?

- Я впевнений, що смерть від чуми так само страшна, як і смерть від голоду. Все вони зрозуміють. У Вухусі зрозуміли ж. Принаймні, половина людей.

Ворота замку відчинились. В оточенні двадцяти бійцівських собак, гостей вийшла зустрічати королева Матильда, особисто. Чорні масивні обладунки міцно обволікали її струнке тіло. З першого погляду непросто було роздивитись в ній жінку, через коротку руду стрижку.

Вставши перед гостями, вона хитро посміхнулась. Їй дуже хотілось сказати щось дуже конкретне.

- Знаєте чим відрізняється пацифіст від солдата? - хитро запитала королева. - Солдат заробляє пошану, захищаючи суспільство, поки пацифіст плаче над могилами понівечених родичів. Ах-ха-ха-ха-ха! Мирні люди такі смішні. Такі наївні. Це просто клоунада.

Беларіса і Солкін нічого не відповіли на цей жарт. Просто перечекали поки Матильда перестане сміятись. А сміялась вона довго. Кілька хвилин поспіль, ледве не падаючи на коліна.

- Боже, які ж пацифісти тупі! - продовжувала реготати королева. - Вони вірять, що можна просто помиритись. Ідіоти! Через них війни й не припиняються.

Відкашлявшись в кулак, консьєрж Солкін все-таки вирішив з нею заговорити:

- Це цікава думка, але ми прибули сюди не просто так.

Очі Матильди підозріло примружились.

- Я сподіваюсь, ви не будете просити нас помиритись із Вухусом? Мир зведе нас в могилу. Корму на всіх не вистачить.

- Не зовсім.

- Тобто?

- Мене звати консьєрж Солкін, я представник Альянсу Поясу. А з Беларісою, як мені відомо, ви вже знайомі.

Королева кивнула.

- Так, - розпрямилась вона, - непогана жінка, але вірить у всяку маячню нереалістичну. Гадає, що можна домовитись із голодними людьми. Я особисто з'їла всіх своїх дітей і знаю, що це херня.

Ситуація тут справді була дуже складною. Солкін не знав точно, з якого боку йому краще підступитись, щоб все владнати. Теоретично, можна було запропонувати масштабні поставки їжі з Цитаделі, але такі витрати могли позбавити ресурсів сам Альянс. Це було ризиковано. Особливо, коли під боком сиділи вороги в лиці Еріка та Хордана.

- Справа в тому, - почав Солкін, - що голодом тут все може не обійтись. У знищеному Королівстві Берхард бушує чума. Вона вже почала вириватись за межі країни. Ймовірно, скоро вона буде і тут. Хворі гулі розплодились, поїли там майже всі трупи і тепер будуть шукати нову їжу, розповсюджуючи з собою хворобу.

- Я чула про це, - сказала Матильда.

- Тоді ви розумієте, що це треба зупинити будь-якою ціною. Ми... збираємось створити союз для боротьби з чумою. Хочемо, щоб ви долучились також.

Королева недовірливо схрестила руки.

- Вже хтось є в цьому союзі?

- Деякі люди вже встали на наш бік, - чесно відповів Солкін.

- Вухус?

- Не зовсім. Тільки половина їхніх людей. Вони вирішили все на голосуванні.

- А-а, знаю я тих невдах. Тільки пальці на шиї можуть вирішувати проблеми, а не куколдське голосування.

І як би це не було огидно чути королеві, від правди ховатись безглуздо. Вона керувала дикою країною, що вічно воювала і знала ціну невдалим рішенням. Попри зневагу до своїх сусідів потрібно було знайти тимчасовий компроміс. Але спочатку можна було й повикручуватись.

- А ми не можемо просто взяти і вбити всіх у Вухусі?- зі щенячими очима спитала Матильда. - Тоді якраз буде більше часу і ресурсів на прийняття рішень.

- Ні, - відповів Солкін.

- Блін... шкода. Ну добре. Тоді, є лише один варіант.

- Який? - спитала Беларіса.

- Ми відправили команду наших найкращих дослідників, щоб підкорити силу вулканічних големів. Температура та сила цих істот могли б викорінити чуму дуже швидко. Я... готова вступити в ваш союз, але коли ми підкоримо цих звірів.

- Мене це влаштовує, - сказав Солкін.

Насправді, Матильда хотіла отримати собі вулканічних големів, щоб ефективніше воювати із Вухусом. Але, подумала, що вони могли б знадобитись і у вирішенні цієї проблеми також.

Висиліск кружляв над жерлом вулкану, підбираючи найбезпечніше місце для приземлення. Чорний дим виривався до неба. Лава кипіла та невпинно вибухала. Оминувши пірокластичний пил, звір опустився на сухий ціленький край біля жерла.

Полетівши на василіску, королева взяла з собою також і головного радника, який добре знав, де і як проходила експедиція дослідників. Він сповз на чорну землю та став озиратись.

- Десь тут. Нам треба заглянути в жерло.

- Прекрасно, - посміхнулась Матильда. - Якщо вони вже в жерлі, значить пішли на контакт з големами.

Солкін вирішив висловити занепокоєння:

- А ви впевнені, що вони там цілі і ніхто не постраждав?

- Ви недооцінюєте пухуський народ. Ми від такого не страждаємо.

Борючись із потоками гарячого вітру, королева підіймалась все вище. Яскраво червоні спалахи здіймались в небо. Гуркіт безжально бив по вухах. Вона не здавалась. Віра в свої сили давала їй наснаги.

І ось, вона заглянула в жерло. Лава ледве не засліпила їй очі. Матильда схопилась за голову та впала на коліна.

- О ні, вони всі згоріли! Від них нічого не залишилось.

Радник поклав їй руку на плече.

- Почекайте. Ми приземлились не на той вулкан. Я згадав, наша команда пішла до сусіднього.

В парі кілометрів від цього вулкану стояв ще один. Бушував трохи менше. Василіск швидко перелетів до нього та приземлився в безпечному місці.

Матильда заглянула в друге жерло та знову схопилась за голову:

- Ні, вони всі правда згоріли! Ніхто не вижив.

Залишки скелетів парували біля лавових потоків. Сто двадцять штук, навіть одяг не вцілів. Солкін підійшов до королеви та встав поруч. Вона була у розпачі і цим потрібно було скористуватись.

- Це жахливо, - сказав він. - Якщо вам потрібна допомога, Альянс може надати її безкоштовно.

- Ви хочете затягнути мене в союз, - обурилась Матильда.

- Ні, ви самі його потребуєте. Я лише хочу навести в цих землях порядок.

***

Три гуля схилились над тілом оленя. Пазурі пролазили під шкіру та з легкістю розрізали м'ясо. Голодні істоти рвали ще живого бідолаху на шматки та ковтали разом з брудом.

Виразки заполонили їхні спини та животи. Чума огорнула їх та поїдала так само, як вони чужу плоть. Ці потвори страждали, але навіть не могли усвідомити, чому. Від болю нападали на все підряд. Бились між собою й так і не могли усвідомити ідею хвороби.

Перед цими трьома вийшов чоловік. Весь закований в лати, з довгим дворучним мечем. Побачивши його, гулі одразу ж кинулись в атаку. Чоловік заніс меч за спину та махнув по колу. Всіх трьох гулів розрубало навпіл. Бридка коричнева кров заляпала всі оточуючі дерева.

- Це всі?! - розлючено спитав чоловік. - А-ну вилазьте, паскуди!

З-за пагорбу почали вибігати ще гулі. Сотні гулів. Всіх їх цей воїн осилити вже не міг. Він хутко розвернувся та кинувся тікати. Трупожери гарчали, пускали слину та стрибали. Вони були значно швидшими за будь-яку людину. Лише чума трохи їх гальмувала.

Воїн забіг за величезний валун і кинувся на землю. Впав і не рухався. Гулі вже оголили свої пазурі для атаки. Вони вискочили за валун і, неочікувано для себе, потрапили в пастку.

Сотні лучників вже тримали луки натягнутими. Стріли ураганом знесли всіх гулів. Це і був план. Заманити і знищити. Так Океанорія і воювала. Воїн встав, відкинув в сторону меч та зняв шолом. Це виявився барон Кільман. Швидкість розповсюдження трупожерів змусила його особисто брати участь у їхньому знищенні.

- Пане Кільман, - звернувся до нього солдат, - я гадаю, вам небезпечно бути наживкою. Може краще хтось інший цим займеться.

- Після Берхарду, в мене більше досвіду боротьби з гулями, ніж у вас всіх. Я добре розумію їхні повадки і можу постояти за себе.

Насправді барон просто не міг терпіти засилля монстрів на рідній землі. Він був людиною діла, тому отримував задоволення боровшись із проблемами власними руками. Кожен раз, коли гулі кидались на нього, він відчував приємний вибух адреналіну і не міг відмовити собі в цьому.

З табору прибіг гонець. Сунув листа своєму господарю.

- Це вам.

- Що тут? - спитав барон.

- Це лист від Лема Тіфіса.

Кільман хутко розірвав конверт та почав читати. Очі жадібно всмоктували кожну літеру. Ситуація різко почала змінюватись. В листі написано:"Доброго дня, пане Кільман. Ми з вами познайомились при паршивих обставинах, але тепер все інакше. Ви тоді доволі грубо повели себе зі мною, і я розумію причини такої поведінки. Я хочу довести вам, що можу бути дуже корисним союзником. Дарон майже в моїх руках, ми вже взяли його слід і, повірте мені, зовсім скоро я передам вам його на тарілочці".