Пояс білого і чорного зла

Впершись спиною у фальшборт, губернатор Луісанту закинув назад голову. Онімів від тягучого повільного болю. Все, що було нижче живота зникло, обірвана шкіра посиніла. Сидячи у калюжі власних нутрощів, він сильніше й сильніше обм'якав, хоч і старався триматись міцно, як чоловік. З усіх сил намагався зберегти обличчя гідної людини.

- Я все розповів... - вивалилось з його вуст.

- Не думаю, - сказала Роксана, відриваючи зубами шматки його стегна.

Вона тримала відірвану ногу за гомілку та спокійно харчувалась тим, кого допитувала. Кістка з недоїдками склались поруч. Це був такий радикальний метод допиту. Інших у Роксани і не було. За десять хвилин до цього, сталась їхня перша з губернатором зустріч, де піратка навіть не привіталась, одразу роздерла співрозмовнику пузо. Це був прикрий збіг обставин, корабель Роксани взагалі міг пройти цей порт мимо, але все склалось найгіршим чином.

- Мало рухаєшся, - насупилась вона, ковтаючи людське м'ясо, - весь жиром заплив. У мене взагалі-то шлунок хворенький, знаєш як воно непросто потім ходити після такої важкої їжі?

- Просто дайте мені померти, сволоти...

Роксана ткнула його пальцем в лоба.

- Ні. Ти повинен сказати мені, як давно тут були ті люди з Морхордом. Мені важливо це, бо я хочу знати, як довго мені їх ще переслідувати.

За її спиною ховалась Аманда. Навіть після кількох тижнів плавання з Роксаною, вона ніяк не могла звикнути до її поведінки. Одна справа, сидіти у себе в палаці і слухати історії про жорстоких піратів, зовсім інша - бути свідком і учасником їхніх брутальних злочинів.

- Ми ж і так пливемо до Поясу, - зауважила Аманда. - Неважливо, наскільки сильно ми відстаємо від Хордана.

- Я знаю, мені просто стало нудно. Я поцупила цього кнура, щоб розім'яти пальці. У мене після плавання вони добряче задубіли.

- Дай йому вже померти, прошу. Я не можу на це дивитись.

Роксана обернулась до неї та скривились у гримасі дивної зверхності. Це був погляд поблажливої зневаги.

- Чому це мене повинна хвилювати твоя думка?

Ноги піратки розпрямились. Вона схопила Аманду за волосся та втовкла головою в живіт губернатора. М'яка плоть обліпила лице. Чоловік знову завив від болю, пускаючи на груди слину. Його скроні вкрились холодним потом.

- Ось твоє місце, суко! - гримнула піратка.

- Вони відпливли п'ять днів тому! - закричав губернатор. - Чи чотири! Десь так! Я не пам'ятаю!

Роксана смикнула Аманду назад і перекинула її через голову. Та ледь не зламала шию, покотившись по палубі. Лікті порозбивались.

- Добре, - кивнула піратка, - нарешті ти заспівав. Люблю голосистих чоловіків.

Губернатор нічого на це не відповів. Йому вже було байдуже. Він прийняв свою програшну долю як плату за помилки минулого. Так легше помиралось. Коли він згадував, як обкрадав казну, як кинув рідну матір напризволяще, як брехав дітям, то подумав, що може так йому і треба. Подумав, може, ця жорстока жінка зробила все правильно, люто його покаравши. Навіть якщо це не так, страждати було набагато легше, сприймаючи все це як спокуту.

Так його Роксана і залишила. Пішла по своїм справам, наче нічого й не сталось. Отримала все чого хотіла, тому далі знущатись, для неї, стало безглуздо. Весь азарт швидко перегорів, коли губернатор зізнався.

Пролунало човгання двох швабр - Алеса і Меліс витирали палубу в двох метрах від губернатора. Дивитись на його бліду шкіру, що обтягнула череп досуха, було непросто, але втручатись їм ніхто не дозволяв. Такі правила, а просидіти ще тиждень в коробку не хотілось. Ще одне таке заточення в голодному морі можна не пережити.

- Він не заслужив на це, - сказав Меліс.

- Ніхто на таке не заслужив, - додала Алеса.

Кров затікала під швабри, впитуючись у товсті парусинові ганчірки. Своїм звірством капітанка судна додала полоненим більше роботи, на це вона і розраховувала. Червону калюжу доводилось скочувати з палуби у прорізі фальшборту, а вона все росла і росла.

- Не прибирайте його поки він не помре, - присіла на свій трон Роксана. - Я буду повільно спостерігати, як життя витікає з його тіла.

Прибиральники нічого не відповіли. Просто продовжили свою роботу, опустивши мокрі від поту носи.

- Ви мене почули? - наполегливо запитала Роксана. - Хочете до нього приєднатись?

- Ми все почули, - відповіла Алеса.

- Точно?... Ти впевнена? Я можу повторити прохання, мені не складно.

- Ні. Ми все запам'ятали. Ми не будемо прибирати губернатора, поки він живий.

Погляд піратки тримався на них ще секунд десять. Очі висихали під вітром, не кліпаючи.

- Чудово, - сказала вона.

Щось клацнуло в потилиці. Більше терпіти не можна! Меліс не втримався, кинувся до губернатора зі шваброю в руках - хотів усе припинити. Ривком розмахнувшись, він встромив держак у скроню пораненого чоловіка. На цьому його спокута закінчилась.

Роксана встала та стиснула кулаки. Сталось щось цікаве, можна знову розігрітись.

- Тепер ти займеш його місце, юначе.

Алеса виплеснула їй воду в обличчя, на кілька секунд засліпивши. Потім кинула відро під роксанині ноги та помчала до Меліса. Вони схопились за руки та почали тікати. Ніхто до цього не готувався. Рішення запустилось саме собою, але воно накопичувалось всередині не один день. І Меліс, і Алеса наче тільки й чекали можливості піти на щось подібне. Тепло почало розгоратись у їхніх грудях.

Відтепер вони не боялись навіть смерті. Головне - не терпіти більше цих знущань. Протерши очі, Роксана, кинулась слідом. Вона була сильніше і швидше. Кремезні м'язи аж хрустіли від бігу. З кожною секундою дистанція зменшувалась в два рази.

Меліс різко відчув удар в живіт. Ледь не проблювався. Але цей напад був не від Роксани.

- Куди це ти зібрався? - процідив крізь зуби Філософос. Це був його удар. - Темні не тікають від небезпеки, вони нею володіють!

Схопивши його за плечі, Меліс прикрився своїм колишнім "наставником" і в цю ж мить в спину Філософоса прилетів кулак Роксани. Її рука вийшла в нього з грудей, продовбавши їх наче лист лопуха. Меліс поглянув йому в обличчя, останні шматки темної фарби відклеювались від його шкіри. Більше їх двох ніщо не пов'язувало, ні зсередини, ні зовні. Це був остаточний розрив, який приніс полегшення.

Тим часом, Алеса накинулась на штурвал та щосили розкрутила його. Стомлені руки штовхали ручки як могли. Вона змінювала курс корабля, пустивши його на скелі. Їй було байдуже, що станеться далі, лиш би все зруйнувати, лиш би це прокляте судно пішло на дно.

Ніс каравели врізався у масивний камінь та розлетівся на шматки. Скрипуче важке зіткнення перекинуло всі щогли - товсті колоди гриміли, виламуючись вперед. Одна з них привалила саму Роксану, утрамбувавши її всередину трюму. Найстрашніше піратське судно Південної Бухти майже миттєво перетворилось на звичайні дерев'яні розвалини.

- На свободу тільки з тобою! - Меліс простягнув долоню Алесі.

Їхні руки торкнулись одна одну - гарячі, мокрі, але міцні. До них прийшов шанс отримати волю і вони стрибнули за ним у воду. Холодне море охопило їхні втомлені тіла, але це був найприємніший холод в житті. Все затихло.

***

Шкіряні чоботи топтали брудну дорогу, плескались в калюжах, прилипали до сирої землі. Гомілки Садани ледь не підвертались, поки вона тягла за собою труну під сильним дощем. Спина була наскрізь мокра, але до цього вона вже звикла. Попри це, сухуватий кашель іноді виривався з її легенів - це ще одна перепона на шляху.

Її абсурдна ціль по воскресінню Фореста охопила дівчину одержимістю. Вона більше не думала логічно, а лише переймалась, чи вода не заливається всередину труни. Все інше було дрібницею, яку можна обійти, якщо сильно постаратись.

Садана колись чула чутки про темні ритуали, що повертали людей до життя. Багато з них були лише казками, але деякі могли бути правдивими. У центрі Мантісу водились різні чаклуни та шамани. Хтось із них точно міг, якщо й не володіти чимось подібним, то хоча б мати інформацію про це.

За пагорбом з'явилось невеличке село, що стояло прямо на воді. Дерев'яні будинки на дерев'яних палях були з'єднані так само дерев'яними мостами. Колоски рогозу звисали з пологих дахів. Вузенькі човни прослизали між підпорками, на воді було людяніше ніж на мостах та терасах.

Садана видихнула з облегшенням, коли її нога ступила на щось тверде, дерев'яне. Навіть труну тягти стало набагато легше, вздовж пласких довгих дошок. Шматки бруду відвалювались з чоботів на місток.

- Що це ви тягаєте за собою? - спитав один із риболовів, пропливаючи мимо на човні.

- Це мій батько, - чесно відповіла дівчина.

- Ну... якщо він вже спочив, навіщо його носити туди-сюди?

Вона насупилась.

- Бо він ще не спочив. Не остаточно.

Потім, не скидаючи мотузки з плеча, Садана виштовхнула двері в самотню харчівню, яка стояла біля головного моста. Повільно, але впевнено затягла труну всередину. Одночасно глузливі, здивовані та обурені погляди супроводили її весь шлях до столика скраю. Труна скрипіла та дряпала чорну підлогу.

- Гей, у нас тут не "ритуальні послуги"! - вискочила хазяйка.

- Нічого, - присіла нарешті Садана, важко дихаючи, - він шуміти не буде. Я запевняю вас.

- Що вам тут взагалі потрібно?

Дівчина поправила мокре волосся.

- Для початку, було б непогано пообідати. У мене грошей не багато, але на супчик якийсь повинно вистачити.

- Поки тут стоїть труна, я не буду вас обслуговувати! - сердилась хазяйка.

- Гаразд, умовили.

Схилившись, Садана запхала труну під стіл, подалі від очей відвідувачів. Спестерігаючи за незграбною спробою приховати коробок для тіла, хазяйка все ж змирилась із цим. Закотила очі та сказала:

- Добре, можеш сидіти. Але нікого не лякай!

- Я постараюсь, чесно.

Коли замовлений суп із молюсків нарешті вклався перед носом Садани, вона жадібно накинулась на нього. Дорога з вантажем конкретно вимотала її. Рука з ложкою тремтіла, занурюючись в тарілку. Юшка стікала по підборіддю, ляпаючи на стіл.

Хазяйка спостерігала за дивною гостею і їй не давало спокою питання: що тут взагалі відбувалось? Дивлячись на худу одноруку дівчину, вона навіть відчула неясний жаль десь всередині.

- Чому ти прийшла в наше село? - спокійно запитала хазяйка.

- Мені потрібен лікар, - підняла голову Садана, - але не звичайний. Такий, щоб повернув мого батька до життя.

- В наших краях таких не водиться. Хоча... є один спеціаліст. Якраз має приїхати сьогодні до нас. Не знаю, на що він здатен, спитаєш у нього сама.

Дівчина витерла тилом долоні підборіддя та підняла очі.

- А довго його чекати?

Хазяйка виглянула у вікно, щоб оцінити час дня. Дощ якраз щойно припинився, хоча сонце ще не виглянуло. Пасмурно.

- Та скоро повинен підійти. Я покличу його, як з'явиться. Можеш поки тут перечекати.

- Дякую вам, - ввічливо сказала Садана.

- Не буду переконувати тебе в безглуздості твого шляху. Просто... сподіваюсь, ти сильно не розчаруєшся.

- Сильніше розчарувати мене вже неможливо.

Вона просиділа під вікном кілька годин. Притиснулась ногами до труни і уявляла в голові голос Фореста, його останні слова, його справжнє обличчя. Яким би спотвореним травмою воно не залишилось, вона була готова прийняти його і таким.

Двері відчинились. За спиною почулись голоси.

- Оно вона, - сказала хазяйка.

- Добре, я поговорю з нею, - почувся знайомий голос.

Садана обернулась. Тим самим лікарем виявився Крейкер Біхло. Чомусь. Вони одразу впізнали одне одного. Він підійшов та присів за стіл, навпроти неї. На його плечах висіла новенька шуба із лося. Кілька секунд вони мовчали, синхронно тупаючи по підлозі.

- Так ось куди ти ділась, - позіхнув Крейкер. - Можна було хоча б попередити, а то я вже подумав, що випадково закопав вас обох сам у п'яному божевіллі.

- Не змогла змиритись.

- Буває.

Дівчина звела брови.

- А ти що тут робиш? Я думала, ти в тому селі порядками займаєшся.

- Ну, - поправив шапку Крейкер, - я, взагалі-то, підробляю лікарем в чотирьох селах.

- Так ти ж казав, що лінивий і не любиш працювати.

- А що мені заважає лінитись і нічого не робити в чотирьох місцях одночасно?

- Ну... логічно.

Крейкер поклав руки на стіл. Він бачив переживання Садани, але не міг просто так закривати на них очі. Не любив показувати своє добре, але й не зміг від нього позбавитись. Так і не навчився.

- Слухай, давай ми просто поховаємо Фореста і ти не будеш знущатись над собою.

Вона відвела погляду у вікно.

- Ні. Я навіть не розглядаю такого варіанту. Має бути якийсь спосіб його повернути.

Наступні слова, які збирався сказати Крейкер, могли приректи його на справжню роботу, чим він ніколи не любив займатись. Цього разу, тим паче, без очевидної винагороди. І все-таки совість не дала йому змовчати:

- Є одні люди... або навіть, скоріше, істоти, які здатні повертати мертвих до життя.

Вогонь надії загорівся в очах Садани. Вона обернулась назад до Крейкера.

- Мені потрібно до них потрапити. Ти мені допоможеш?

Саме цього він і боявся. Боявся, бо не міг відмовити.

- Чесно кажучи, я не знаю, чим це може закінчитись.

- Спробувати варто. Мене ніщо не зупинить.

Крейкер опустив голову та протер пальцями очі. От він і потрапив у пастку власної доброти.

- Гаразд, я відведу тебе до них. Але май на увазі, вони нікому не друзі. І я втечу одразу, як побачу їх.

- Байдуже, - нахмурилась Садана. - Головне, щоб зробили свою роботу.

Вона підняла мотузку та закинула на плече. Вже повністю морально підготувалась до нового шляху. Вперше за кілька днів, в ній почала теплитись надія. У Фореста з'явився шанс.