Пояс білого і чорного зла

Сірі хмари повзли небом над гострими шпилями горного хребта. Ліс у його підніжжя мовчав. Тільки шелест гілок порушував природню тишу небагатослівної природи.

Цокіт копит задзвенів по кам'яній дорозі. Велика королівська делегація рухалась до гір хостейського хребта. Лем йшов позаду свого сюзерена. Зустріч із Великим Змієм зовсім його не приваблювала. Ця істота - повзаюча смерть, яку мало хто розумів. Правителі Віргосу часто шукали його благословення перед війнами, молились на нього та чекали його допомоги. Феодали - це дуже забобонні люди, а молодий хлопець дратувався від цього.

Лем знав, що це фікція. Великий Змій - був колосальною істотою, довжиною в десятки кілометрів. Це біла кобра з чорними очима, яка народилась в цих землях ще задовго до всіх появи королівств, можливо мільйони років, якщо не більше. Але попри неймовірну могутність Змія, це була лише тварина. Велика і дурна, яка не розуміла жодної людської мови.

Молоді лорди і принци також сумнівались у божественності цього звіра, але від традицій не ввічливо відмовлятись. Король Лодіарій особисто в них вірив, бо в його віці тільки віра й допомагала йому не втратити остаточно розум. З таким числом хвороб, старий сам уже став не розумніше за міфічну тварину.

- Готуйте приманку, - наказав король. - Ми наближаємось до однієї з його нір. Зараз він поділиться із нами своєю величчю і ми точно поборемо всіх ворогів. Кожна паскуда встане на коліна переді мною!

Спеціально натреновані конвоїри поскакали вперед за приманкою. З далеку їх було не просто роздивитись, але масивні лати навряд чи могли їх врятувати від безсмертного чудовиська. Слідом за ними рухався королівський чаклун з гнилим дерев'яним посохом в руці. Вони повинні були виманити змія ще до того, як до гір прибуде король.

Справа від Лема на коні зігнувся дядько Марко. Облокотився на гриву та попивав горілку, дивлячись у горизонт. Йому також не подобався цей план. Все це дійство просто відтягувало час від реальних рішень, коли криза вже стукала в двері. Здавалось, що королівській раді взагалі байдуже на вбитих лордів.

Зліва Лема наздогнала молода дівчина, це була онучка короля - Тона Селіндер. Чорний плащ накривав її струнке тіло, тоненькі руки в рукавичках тримались за збрую, і в купі з блідим обличчям, це робило її вигляд дуже крихким, тендітним, наче вона ось-ось розвалиться від вітру.

- Мені прикро, що твоя сім'я померла, - заговорила дівчина, поправивши руде пряме волосся.

- Таке стається, коли коли необачно живеш, - сказав Лем. - Ми просто були недостатньо уважні. Розслабились. Я вважаю це помилкою.

Леді посміхнулась. Її тон був грайливо колючим, наче всередині цього слабкого тіла була залізна серцевина.

- Не один ти так думаєш.

- На жаль, схожі думки не вирішують помилок, - Лем все ще не міг усвідомити свої справжні почуття до всього, що сталось. Вигадував на ходу сотні безглуздих пояснень.

Вона наблизилась ще трохи, схилила голову до плеча та перейшла на шепіт:

- Як ти думаєш, хто за цим стоїть?

Бувши прагматиком, Лем не любив будувати здогадки і теорії. Старався більше опиратись на факти. Але цього разу навіть його принципи дали збій, він не міг позбавитись від думок при тих вбивць і їх потенційного замовника. Здавалось, наче вони йдуть десь поруч, оточують його та гучно насміхаються.

- Логіка підказує... - задумливо почав Лем, - що це хтось із наближених.

- На справді, в мене поки що немає доказів, - похитала головою Тона, - але дивись уважно за своїм дядьком. Його поведінка викликає дуже багато запитань.

Лем поглянув на Марка. В той катастрофічний вечір він також втратив дружину та дітей. Якщо ця людина справді в цьому замішана, то він повинен бути справжнім відчайдушним психом. Лем сумнівався в такій божевільній теорії, але взяв її на озброєння.

- А ти чому цим так цікавишся? - запитав Лем. - Може ти також в цьому замішана? Я підозрюю, що ти сама не любиш короля. Чому б не підштовхнути його на безумну авантюру, щоб по-скоріше здихатись?

- Ні, - засміялась Тона, - я не така, як ви. Маленькі лорди постійно гризуть один одному шиї, шукаючи пошану. В мене з дитинства все було, я не ганяюсь за впливом. Я багатша за всіх вас і влаштовувати хаос... ну, це поганий план. Я просто все втрачу. Мені цього не потрібно.

- Зроблю вигляд, що я тобі повірив.

- Зроблю вигляд, що я тебе переконала.

Через хвилин десять, вся делегація нарешті дісталась до підніжжя потрібної гори, ім'я якої ніхто не пам'ятав. Чорна височенна діра, сотні метрів в діаметрі, несла від себе холодом. Сильний вітер вибивався із її темних надр, просочуючись крізь найщільніші хутра до самих кісток. Висічені масивним тілом стінки печери були покриті товстим непрохідним шаром слизу.

Конвоїри розкидали приманюючі трави жлоборосту в купу, а королівський чаклун кружляв навколо неї, розмахуючи посохом. Його викручувало, наче хворостину на вітру. Тричі він неправильно вигукнув заклинання, двічі спіткнувся і ледь не розбив лоба. Нічого не виходило.

- Я недобачаю, - сказав король, - що цей довбень там витворяє? Змій вже йде, чи ні?

- Чаклун п'яний, не може вимовити правильно слова призову, - пояснив рослий конвоїр з помпадуром на голові.

- Це неможливо. Я заборонив йому пити!

- Так він і не пив. Наклав на себе закляття вічного оп'яніння.

- Паскуда!

Король спробував злізти із коня, але вийшло погано - звалився в суху землю. Удар підвернув йому правий лікоть і від болю старий жорстко застогнав, випустивши під себе слину. Двое лицарів підняли його. Хитаючись, він пошкандибав до чаклуна. Викручені від артриту пальці почали стискатись в кулаки.

Королівська рука влетіла чаклуну в потилицю, але не нанесла королівського пошкодження. Просто. Легенький. Біль.

- Гей, за що? - обурився маг, ледь не впустивши довгого капелюха.

- ДЕ КЛЯТИЙ ЗМІЙ?!

- Він вже лізе! Він лізе, мій королю! Я обіцяю!

- Його тут немає! Зараз в тебе щось повилазе!

Різко затряслась земля. Розкинувши навколо печери звивисті тріщини, вона звалила всіх на спини. І людей, і тварин. Гуркіт заповнив ліс. Не встигнувши зорієнтуватись, Лем протерся обличчям об шорстку траву. Спробував піднятись, впершись руками, але помітив між пальцями глибокі розколи ґрунту. Вони активно розходились в сторони.

З нори миттєво вислизнула гігантська білосніжна голова Великого Змія. Широченне м'ясисте тіло було ширшим за столичний палац. Кілька чоловік миттєво проблювались під ноги, бо ребриста луска пахла гниллю, пробиваючи бідь-який ніс.

Підвівшись на коліна, король здійняв сиву голову до звіра. Навіть зі своїм спаплюженим зором, він добре міг розгледіти величний білий силует на фоні сірого неба. Дві чорні цятки дивились на нього, не відводячись ні на метр.

- О, Великий Зміє! - підняв руки король Лодіарій. - Дай мені сил перемогти всіх моїх ворогів! Встань на бік правди і добра!

Чорні очі пробіглись по делегації, але не могли ні на чому зосередитись. Люди були для Змія дуже маленькими, він не міг їх розрізняти поглядом. Все змішалось в одну кашу. Та й короля він можливо не почув.

Великий Змій підняв голову та побачив в далечині невеличке річкове місто на кілька десятків тисяч населення. Звіра розбудили, і тепер він був дуже злий і голодний. Земля знову почала агресивно тремтіти. Товсте тіло змія вигорталось із нори, тягнувши за собою сотні тон бруду та каміння. Воно сунуло себе до беззахисного міста, випльовуючи ніздрями шматки гною.

Наступні кілька хвилин вся делегація приречено спостерігала, як звір знищує його, перетворюючи в глибоку земляну вирву. Голова змія свердлила будинки, здіймаючи в повітря розірвані друзки. Крики, вибухи та спалахи доносились за кілометри. Тисячі людей зникали, не встигнувши зробити й кроку.

Король засмучено дійшов до свого коня і, з допомогою лицарів та радника, видерся в сідло. Замотався щільніше в хутряний плащ. Сталевий погляд вбирав у себе видовище далеких руїн. Але потім він одразу посміхнувся.

- А знаєте, народ, все не так погано, - заговорив Лодіарій. - Ми просто скажемо, що це покидьки із Королівства Дерва зруйнували місто. Якраз буде привід для нападу.

- Ви впевнені? - вирішив уточнити радник. - В нас немає доказів, що це саме вони спалили палац Тіфісів.

Король плюнув йому в лице.

- Все й так було ясно із самого початку. Це точно вони. Але тепер у нас з'явився наочний привід їх провчити. Призвіть людей на площу, я хочу виступити в столиці.

Примирившись із раптовим приниженням, радник вимушено покрутив головою. І то не дуже сильно, щоб не привертати увагу. Сперечатись із королем було не можна, а місце в раді коштувало доржче за золото й діаманти.

***

Натовп збирався біля фонтану на чорно-білій площі. Сотні тисяч людей штовхались, змішуючись у велику різнокольорову масу. Деякі групи рухались потоками, розтинали інших. Це було схоже на монструозних розмірів бульйон, який колотив сам себе, збиваючи в купу різні інгредієнти. Із широкої тераси за людьми спостерігали чорні вартові із арбалетами біля грудей. Дивились, щоб ніхто не влаштовував бійки, або п'яного погрому.

Через кілька хвилин король вийшов до свого народу. Спеціально для промови вдягнув найблискучіші срібно-золотисті обладунки, найбільшу корону та підстриг свою ріденьку бороду, щоб не сплутувалась як у п'яниці.

Поклавши руки на перила, він вглядався в натовп та не міг розрізнити серед них живих людей. Всі разом вони виглядали наче бурий килим, що застелив собою всю площу. Але там БУЛИ люди і йому потрібно було підняти серед них власний авторитет. Прямо зараз цей "килим" мав повірити кожному його слову.

- Я вітаю вас, мій народе! - почав король, його голос трішки підсилював дворовий маг - Я розумію, не всі мене чують, але хто не чує, тому потім перескажуть інші. Так що гучніше я говорити не буду.

Він відкашлявся в кулак та продовжив:

- Кілька днів тому на місто Голтайн була організована жорстока варварська атака! Дикуни із Дерви знову доводять, що не мають права називатись людьми. Вони просто прийшли і вбили тисячі наших братів та сестер. Як людина високої моралі, я не можу закрити очі на це свавілля! Зло повинно бути покараним! Тому я оголошую військовий набір в похід проти Королівства Дерва.

Помірний галас показав, що підтримка була змішаною. Люди відвикли від війни, але знову настав час повертатись до норми. До безкінечних походів та облог. Але навіть такої реакції було цілком достатньо. Насправді, масова підтримка і не була потрібна Лодіарію, задача заключалась в тому, щоб показати себе як вольового лідера, що не боїться ризиків. І, як йому здалось, він із цим впорався.

***

Тим часом Лем і Марко займались розслідуванням. На стіл лягла сокира. Одна з тих сокир, якою лісоруби вбивали людей на банкеті. Найняті королівські слідопити знайшли її біля однієї із таверн на західному торговому тракті. Схоже, що хтось із найманців забув її там ненавмисно, впустивши в стіг соломи.

Лем поглянув на сокиру і запитав:

- І що це нам дає?

Два пальці лягли на замацану відбитками щоку зброї.

- Подивіться, як вона виглядає, - слідопит пройшовся по її текстурі. - Подивіться на її лезо. В нас так не кують сокири. Це взагалі бронзовий сплав. Дешевий інвентар, який був зроблений дуже давно. І не в нашій країні.

Марко обійшов по колу стіл, оцінюючи предмет. Очі були щиро зацікавлені. Він схрестив руки і втрутився в розмову:

- Ці сокири із Королівства Дерва?

В цю мить Лем підняв погляд на нього. Згадав ту розмову із Тоною Селідер. Невже дядько справді щось замислював? Ніщо на це не вказувало. Потрібно було активніше за ним поспостерігати.

- Я точно можу сказати, що ні, - заявив слідопит. - Вони живуть на зелених рівнинах з лісостепом ближче до кордонів. У них там бронзи взагалі ніколи не було.

Потім він вказав на висічену помітку: чотири ножі схрещені в ромб.

- Це саморобні бойові сокири, якими користувались сільські повстанці на заході, в Князівстві Океанорія. Я не впевнений, але схоже, що це звідти.

Лем закивав. Головорізи водили всіх за ніс. Це було навмисне плутання слідів. Але ясно було одне точно: Королівство Дерва у вбивстві сім'ї Тіфіс не замішане. Коли вартові допитали їхнього шпигуна, то виявилось, що його слова прямо розбігались із купою обставин катастрофи.

- А як щодо того мужика, про якого я вам казав? - спитав Лем.

- З хрестом на оці? Поки нічого сказати не можу. Його ніде не було видно. Принаймні, моїм людям це не відомо.

Розслідування тільки все заплутало. Лем не хотів їхати до Князівства Океанорія, там ніхто не любив гостей і було дуже небезпечно пересуватись навіть торговими дорогами. Але схоже... іншого вибору не залишалось. Потрібно було понад усе знайти тих вбивць. Від цього залежала і власна честь, і його майбутнє.

- Дядьку, схоже у нас намічається невеличка подорож.

Той витер долонею ніс та з-під лоба глянув на племінника.

- Ти реально будеш туди їхати? - спитав Марко.

- У нас є кілька тижнів, поки король збиратиме армію. Я думаю, ми встигнемо.