Пояс білого і чорного зла

Все, що будувало внутрішні уявлення про світ у Алеси постійно переживало трансформацію. Ще з дитинства вона була розчарованою в людях навкруги. І тягнула це розчарування роками.

Після тяжких поворотів життя, зради та втрати довіри до батьків, вона переступила останню межу. Сама почала активно брехати, красти та маніпулювати. І уже в підлітковому віці розчарувалась у собі також. Тоді вона усвідомила, що нічим не відрізнялась від людей навколо.

З цієї перспективи, Садана завжди відчувала себе спокійніше. З малечку діяла реакційно. На добро реагувала добром, а на зло - била в обличчя. Зла, на жаль, було значно більше. Саме це і викарбувало із дівчинки злісну забіяку, яка бачила насильство єдиним способом захисту і відстоювання своїх інтересів.

Коли в їхньому житті з'явився Форест, обидві дівчини трохи змінили свій погляд на світ. Вони більше не проклинали його і не боялись. Форест був жорстоким, як і всі навколо, але він завжди шукав баланс. Десь міг поступитись, десь натиснути. І саме ця його невимушеність і привабила дівчат. Він відчувався як маяк в нічній імлі. Прокладав шлях, не жертвуючи сильно. Знав, як краще.

Саме тому, для обох, його порятунок став не опцією, а ціллю життя. Вони навчились у Фореста виживати, але так і не навчились жити без нього. І коли він сам оступився, потрапивши в полон, ні Алеса, ні Садана не вивели з цього уроку. Вони загнали себе в пастку.

***

Тканина кулі натягнулась. Зверху лунало шарудіння та скрип тросів, що утримували її наче якорі. Жриця Морана встала біля гондоли, рахуючи своїх людей. Взяла на місію чотирьох найсильніших та найкмітливіших воїнів, помимо сестер та Меліса. Стрункі чоловіки повісили на пояси в'язки коротких списів. Їхні довгі носи виглядали комічно, але в очах читався холод, чотири воїна - це та, команда, якої було достатньо.

Атакуючи Роксану не потрібно було привертати купу уваги та брати натовп у бій. Це потягло б за собою лише купу жертв. Тому було вирішено організуватись мінімальним числом, але взяти людей з найкращою підготовкою - синів досвідчених гвардійців. Їхні батьки славились довгими горбатими членами, але також і міцними м'язами, таке поєднання вважалось дуже мужнім і поважним.

- Гарні хлопчики? - спитала жриця, вказуючи на своїх солдат.

- Я думаю, вони не впораються із Роксаною, - сказала Алеса.

- Ви також. Не сумнівайтесь. Але ми не будемо йти у відкритий бій - це самогубство. Ми знищимо її дракона.

Морана підвела дівчат ближче. На дні гондоли лежали щільно запаковані масивні вази. Їхній сірий глиняний корпус був прикрашений квітами, у вигляді кісткової інкрустації. Цей образ натякав на смертельну небезпеку.

- Бачите ось ці штуки? Це мороковий пилок, - пояснила жриця. - Навіть легкий подих призводить до розриву мозку та легень. Лікування не існує. Якщо скинути ці вази на голову дракону, він почне сильно страждати і дуже швидко помре. Роксана ніяк його не врятує.

- А якщо скинути вази неї? - спитав Меліс, також вирішив приєднатись до обговорення.

Лоб жриці зморщився.

- Чесно кажучи, я не впевнена, що це її вб'є, вона дуже швидка. Хоча, спробувати обов'язково потрібно.

Вази були добре закріплені шкіряними ременями, які опоясували кожну по десять разів. Навіть з відстані метру від них тихенько доносилось низьке скрипуче шипіння. Дивлячись на ємності зі смертельним ядом, Алеса висловила занепокоєння:

- А що якщо ми випадково розіб'ємо це поруч із собою... в польоті?

Жриця розвела руками.

- Тоді ви всі помрете. Тут без варіантів.

Садана закивала:

- Клас. Прекрасно. Завжди хотіла померти від розриву мозку та легень.

- Не скигліть! - обурилась Морана. - Я визволила вас із клітки, щоб ви допомогли знайти і зупинити Роксану. Якщо вам не подобається мій план, то імператор зробить із ваших кишок новий тюрбан.

Сестри перетнулись поглядами. До них висувались дуже наполегливі вимоги. Жителі Антолізусу явно переоцінювали корисність дівчат. Але краще було їм підіграти, бо трирічний імператор був поганим гарантом безпеки.

- Що ж, тоді полетіли, - посміхнулась Алеса.

- Так, - встав поруч із нею Меліс, - до вечора від дракона залишиться лише фарш.

Морана схрестила руки та відхилилась трішки назад - хвора спина нагадувала про себе. Попри власний біль, вона гордилась собою, їй вдалось організувати усю цю божевільну місію так, щоб не жертвувати великим числом своїх людей.

- На вас вся надія, - додала жриця.

***

Дим від палаючих вітрил забивав ніс Хордану. Кашель рвався з його грудей. Обличчя заливалось потом, остаточно побліднувши. Корабельний лікар притулив долоню до його лоба та кілька секунд прислухався до почуттів. Цей горбатий чоловік щось активно жував та слинив, прищуривши пацючі очі.

- Капітане, - звернувся він до Роксани, - у нього лихоманка. Він гарячий як розпечений пісок, тільки ще й мокрий як сучка навесні.

- Він зможе вжити? - спитала піратка.

- Не знаю. Ліків у нас тут немає і ніколи не було - сказав лікар. - Я завжди сподіваюсь, що раби самі оклигають і не заважаю їм. Ніщо так не лікує хворого як власна жага до життя.

- Якщо оклигає, то чудово. Якщо ні... тоді доля не на його боці.

З вуст Хордана виривалось ледве помітне хрипіння. Піт затікав із шиї під розстебнуту сорочку, та вже вся була мокра. Він уклав угоду зі створінням, яке вважало його шматком м'яса і досі за це розплачувався. Але навіть так, його озлоблений розум все ще готовий був пручатись.

- Ти відірвала мені ноги, - тяжко сказав він. - На що ти розраховувала?

- Ні на що, - відповіла Роксана. - Мені байдуже на тебе. Якщо ти виживеш, то добре. В іншому випадку, я буду розважатись якось по-іншому. От і весь наш план.

Після цих слів, огрядна жінка полізла на щоглу, оглядати подальший маршрут. Разом із її присутністю пішов і звірячий тиск у грудях, що годинами копирсався під ребрами. Настав момент невеликого спокою. Хордан заплющив очі та спробував заснути. Через пекельний біль, він не міг цього зробити вже майже дві доби.

Роздерті залишки стегон почорніли, яскраво натякаючи на сильне загноїння та інфекцію. Від них йшов бридкий колючий запах, але ніхто з команди не реагував на це. Більшість зі злісних піратів Роксани смерділи ще сильніше, навіть при нормальному здоров'ї. Все через харчування рабами та повну відсутність корабельної санітарії.

- Хто ти взагалі такий? - заговорив Форест, лежачи поруч ковриком на троні. - Нова іграшка нашої "улюбленої" мадам?

- Схоже на те, - зітхнув безногий.

- Мене звуть Форест. Колись я був поважним морським вовком. Моєї команди боялись всі торгові баржі. А теперь я став посміховиськом.

Хордан кивнув.

- Я тебе знаю. Мене звуть Хордан Кейп, син Гортана. Я - брат канцлерки Порт-Хасанісу. Моя справа була - слідкування за морською безпекою міста. В Південній Бухті, я всіх піратських капітанів знаю.

- Видно, ти не дуже добре впорався із роботою, - сказав Форест, поглянувши на його травми.

- Ні, із Роксаною я зустрівся не за робочих обставин. Я більше не хотів дивитись, як моє рідне місто згниває від божевілля та бюрократії. Старійшини зовсім втратили розум зі своєю псевдодемократією.

- Не можу пов'язати твої відірвані ноги і невдоволення рідним містом.

Порив вітру вдарився обом чоловікам в обличчя. Дихати миттєво стало легше. Дракон прискорився, корегуючи курс. Клівери затремтіли. Десь попереду почулись крики боцмана та стернового. Наситившись свіжим бризом, Хордан вказав пальцем на сталевий ящик, що стояв стояв під грот-щоглою та охоронявся найсильнішими бійцями Роксани.

- Бачиш ту штуку? - схилився вперед він. - Я поцупив її з-під носа у сестри.

- Напевно, серйозна річ.

- Ще б пак. Це Морхорд - золотиста сфера із великим запасом накопиченої енергії всередині. Вона стояла на даху нашого палацу та вибухала щоразу, коли місто намагалися захопити. Хвиля проносилась над вулицями, а потім опускалась на голови ворогів. Це було чисте знищення. Навіть найозброєніші важкі кавалеристи перетворювались на пил.

- Я не здивований, що Роксані воно сподобалось, - сказав Форест.

- Так... тепер я став заручником своїх бажань.

Опираючись на лікті, Форест, крізь біль, припіднявся. Шов на його животі все ще був червоний. Той самий лікар без ліків трохи постарався запхати назад кишки і зашити все так, щоб воно не загнилось одразу. Плюнув туди ще для чогось та витер закривавлені долоні об груди пірата.

- А можна якось вбити Роксану цією штукою? - спитав Форест.

Хордан поглянув йому в круглі червоні очі. Пропозиція звучала дуже зухвало.

- Теоретично можна. Але... потрібно якось самим себе убезпечити. Морхорд неймовірно могутній. Я сам можу розірвати себе ним випадково. Хоча... загалом, це реально.

- Тоді у нас ще є шанс надерти їй сраку, - стиснув кулаки Форест.

***

Повітряна куля Антилізісу піднялась вище хмар. Так було безпечніше пересуватись над морем - зручне природнє укриття. Дракон Роксани, через свої колосальні розміри, не міг довго знаходитись на такій висоті. Розріджене повітря не здатне було наситити його гігантські легені, тому, зазвичай, він тримався сильно нижче. Але і для людей там було не сильно легше. Голови починали паморочитись.

Меліс встав коло перил гондоли, розглядаючи острів, від якого вони віддалились. Антилізіс був весь наче на долоні. Велике місто перетворилось на мініатюру. Колишній раб ніколи такого не бачив. Та й більшість людей, хто не володів магією левітації - також. Здавалось, політ дарує якийсь новий вид влади, який робить всі твої колишні проблеми дрібними, і візуально, і по суті.

На цій висоті було холодно. Його оголені плечі одразу стиснулись та затряслись.

- Потрібно було тепліше вдягатись, - сперлась на лікті Алеса.

- Так, ніколи б не подумав, що на відкритому сонці буває так холодно.

- На відкритому сонці буває часто холодно. Зимою, наприклад.

Меліс покрутив головою. Недостача повітря п'янила його, пальці м'якшали.

- Я ніколи не бачив зиму. Моя сім'я хоч і жила північніше, але там також було дуже волого.

- Ого, - підняла брови Алеса, - ти багато чого втрачаєш.

- Не думаю, що у мене колись з'явиться можливість побачити щось навіть схоже на зиму.

Голова дівчини важчала, вона також була слабкою перед такою висотою. Виявилось, небо вивертало нутро людей не слабкіше за море.

- Якщо ми врятуємо Фореста, я попрошу його взяти тебе в команду, - її голос звучав тихіше, ніж повинен. - Ми багато плавали на північ.

Меліс поглянув на дівчину. Вітер на цих висотах виривав кожне слово з її вуст, саме він робив її такою тихою. Але хлопець зловив кожне.

- Чому ти так ставишся до мене? Я за все життя не зробив нічого хорошого. Вам двом із сестрою, тим паче.

Зробивши глибокий вдих, Алеса відповіла стримано:

- Я просто вірю, що іноді людям можна давати шанс. Я навчилась цього у Фореста. Не факт, що це змінить тебе в кращу сторону, але чому б не спробувати?

Знизу почулось низьке гучне гарчання. Хмари почали ритмічно розкачуватись, плисти хвилями. Драконячі крила дуже сильно розганяли вітер. За рухом хмар можна було відслідковувати пересування цього монстра. Летів він швидко, гондолу штовхнуло назад поривом.

- Так, він поруч, - сказав один із солдат. - Тримаємо курс, наздоганяємо і кидаємо вази.

- Зараза, - зціпила зуби Садана, встаючи на ноги, - не думала, що ми будемо воювати всліпу.

- Краще ми будемо приблизно знати, де дракон, - сказала Алеса, - ніж він буде нас бачити без перешкод.

- Ох... і то вірно.

Куля вирівнялась прямо над рухливими хмарами. Руки синів гвардійців порозривали шкіряні кріплення - отрута отримала свою смертельну свободу. Всі в гондолі підняли по вазі та схилились над небесною прірвою. Невірні кидки могли розкрити їхню присутність, тоді смерті не минути. Спускати вази потрібно було дуже точно.

Хмари під кулею різко розірвались, розлетілись в боки, оголивши знизу морську гладь. Біда... Все через те, що Роксана помітила на драконячій шиї підозрілу тінь і одразу ж наказала підняти його вгору. Двома взмахами звір розкидав сіру завісу. Перед його очима з'явились приховані вороги. Засідку зірвано.

Дракон ще раз змахнув крилами, щоб піднятись до кулі. Потужний порив вітру розколихав гондолу сильніше. Вази в руках почали перевертатись.

- Ні! Тримайте їх міцніше! - викрикнув солдат, вилупивши перелякані очі.

Меліс випадково спіткнувся. Вдарився спиною об перила. Тяжкість вази натиснула йому на груди і хлопця перекинуло через гондолу вниз. Обіймаючи вазу, він падав прямо в драконячу пащу.

- Мелісе! - схилилась на краю Алеса.

До зіткнення залишалось кілька метрів.