Пояс білого і чорного зла

На мерзлу землю повільно опускався сніг. Повз голих дерев пролітав вітер, розносячи непогоду перших зимових днів. Холод прийшов на Віргос, і його прихід неспішно тягнув за собою звістку про страшне майбутнє.

Океанорський загін переходив через прикордонний міст. Побиті, зламані голодні солдати - це все, що залишилось від полку барона Кільмана. Мертвий Берхард набрав оновлення в ряди мерців.

Бурхливий шум Шоради заспокоював, навіть заколихував стомлених людей. Він наче шепотів, що все як раніше, тут нічого не змінилось. Бувши прив'язаним до спини дядька Марка, Лем дивився вниз, на ріку.

- Останні рази мені доводилось перетинати цей кордон прямо по воді, - сказав Лем. - Тепер я навіть трохи жалкую, що взагалі відправився у той шлях.

- Нічого, - хмикнув Марко, - скоро доростеш до усвідомлення, що в світі більшість речей безглузді. Е-х... і навіщо тільки я тоді за тобою пішов?

- Бо це була частина твого плану? - із тяжкістю спитав Лем. Все ще намагався розібратись у мотивах дядька.

- Мій єдиний план завжди - це навести порядок в голові. Але я його постійно не дотримуюсь і вляпуюсь у якесь лайно.

- Хоч у чомусь ми з тобою схожі.

Обидва, неочікувано для себе, стримано засміялись. Їхні стосунки не могли бути мирними принципово. Десятки років їм доводилось терпіти нахабність один одного, але обставини силою їх об'єднали, змусили пережити болючий досвід спільно. Вони винесли із нього різні висновки - у кожного свої.

Барон Кільман усе детально пояснив вартовим на кордоні і вони пропустили їхній загін. Далі дорога вели виключно до столиці. Після поразки в бою з королем Кокером, він збирався особисто навідатись до княгині Беларіси та просити її допомоги. Особливо, у допиті Дарона. Столичні кати вміли вибивати інформацію із будь кого, і на їхні послуги вже виростав попит.

***

Дорога зайняла багато днів. Зима встигла обплести ці землі своїми мерзлими руками. Тепер холодно було всюди. Але ось на горизонті з'явились силуети десятків блискучих шпилів - океанорці повернулись додому. Ноги солдат прискорились.

Столиця Океанорії, Нортіатра зовсім не була схожа на місто. Коли дивишся на неї, то не віриш, що тут можуть жити люди, це наче сон. Сотні кришталевих веж тримались над прірвою, сяяли та переливались відтінками блакитного. Так тут і жили. Всі будівлі знаходились у вічній левітації, ніколи не падали були і зв'язані між собою прозорими мостами. Лем затамував подих, ніколи ще не бачив настільки чистої магії.

Місто оберталось над чорною пустотою, куди часто любили скидати злочинців та інших порушників порядку. Ніхто не знав точно, що там внизу - дна не видно. Місцеві плодили легенди, що із прірви вирвався сам Великий Змій, і там же він і народився, але це ніхто так і не підтвердив. Свідки тих подій померли сотні тисяч років тому, забравши з собою правду.

Ступивши на невидимий міст, Марко застиг. Очі розбіглись. Тона схопила його за руку.

- Чесно кажучи, - почала вона, - я тут сама ніколи не була. Ми точно не впадемо?

- Вперше завжди таке відчуття, - пояснив Кільман. - Я сам звикав кілька днів, ще років сорок тому, щойно довелось сюди переїхати. Не бійтесь, якщо ви впадете, то тільки за бажанням княгині.

- Мене так ще ніхто не підбадьорював, - ступив далі Марко.

Вулиці Нортіатри зовсім не виглядали як вулиці. Це було щось химерне: люди ходили прямо по повітрю серед багатометрових блискучих шпилів. Невидима твердь постійно трішки прогиналась під стопами, тому перехожі наче плавали по хвилях, під час ходьби. Місто трималось на в'язкій напівпрозорій плівці. Від ходи могла паморочитись голова.

- Як це відчувається? - спитав Лем.

- Наче випив літр горілки, або ходжу по подушках, - відповів Марко.

До незвичної м'якості під ногами додавався ще й постійний оберт міста. Горизонт невпинно зміщувався, через що здавалось, наче тебе веде кудись вбік. Це збивало з пантелику так сильно, що ноги самі підкошувались без зовнішнього впливу.

- Мені здається, що я зараз впаду, - сказав Ганс, тримаючи Тону за руку.

- Не перебільшуй, - заговорила Маніса, що йшла за ним, - якщо заплющити очі, то стає нормально.

Барон обернувся.

- Я б не радив заплющувати очі. Тут все-таки є ями, вони просто помічені світлими білими хрестами. Так що будьте пильними, діти, це все може погано закінчитись.

В центрі Нортіатри висився білий пірамідообразний замок. Від нього тягнулись всі тутешні вулиці, наче від центру гігантської павутини. На вигляд, блоки, з яких він був побудований, важили не менше двадцяти тон кожен - кришталеві мегаліти були розміром з будинок. Без втручання магів таке руками не побудувати. Ця велична споруда й була кінцевою точкою маршруту.

***

Відкрились ворота князівського залу. Довгого, перекритого сотнями арок залу, в якому було яскравіше, ніж надворі, хоч вікон тут і не було. Кришталеві стіни вбирали в себе денне сяйво.

На крилатому золотистому троні сиділа молода білява дівчина - княгиня Беларіса. Біла сукня сповзала, ховаючи під подолом її маленькі туфлі. Впершись кулаком в підборіддя, вона спостерігала, як барон Кільман наближався до неї. Вже не такий страшний - помитий, зашитий і нагодований. Місцеві лікарі привели його в порядок і він більше не виглядав, як жертва знущань ворожого полону.

Над головою княгині висів довгий сталевий меч, прив'язаний на кінський волос. Вона сама його туди повісила і ніколи не прибирала, бо відчувала так себе спокійніше. Застигла смерть над головою вселяла їй впевненість у власних діях. Це був жест, яким вона показувала свою відданість обов'язку.

- Ти скоро із цим дограєшся, донечко, - заговорив Кільман, вказуючи на меча. - Я не просто так тебе посадив на цей трон, щоб ти потім безглуздо померла. Десятки сволот згинули від моїх рук, щоб влада потрапила в твої. Пам'ятай про це.

Беларіса прибрала кулак з підборіддя. Її обличчя побіліло ще сильніше.

- Я також тебе рада бачити, тату. Не звертай уваги на цей меч. Я довіряю своїй долі.

- А вона не довіряє тобі. І нікому з нас.

- Як там ваш похід на Берхард?

Це й було те, заради чого прийшов барон, але коли настав час, він не знав, з чого йому почати. Ситуація була катастрофічною і жадібно потребувала, для опису себе, купу емоційних епітетів. Не ясно навіть, з чого краще розпочати - все заплутано і складно.

- Я втратив майже всіх людей. Барон Хейфор мертвий, його солдати також, - відверто і прямо сказав батько.

- Невже берхардці стали такими лютими? Я думала, вони відстають від нас.

- Ох... - нахмурив брови Кільман, - в тому-то й вся справа, Беларісо. Від Берхарду нічого не залишилось. Як показала розвідка, армія Королівства Дерва випередила нас. Король Кокер знищив Фасінію і стратив мільйони людей.

Княгиня вчепилась в підлокітники. Очі забігали і в них промайнуло холодне усвідомлення.

- Так от звідки прийшла чума.

- Саме так. І це не найгірше. В Берхарді розплодилась ціла орда гулів. Вони заражаються чумою... і скоро дійдуть до нас. Хвороба почне викошувати все. Зараз між нами стоїть лише Шорада.

Донька задумливо кивнула. Худенькі плечі затремтіли. Їй не хотілось показувати свою тривогу, вона намагалась виглядати завжди справедливою і чесною. Одразу почала обмірковувати рішення. Любила швидко думати, меч підбурював її мислення. Кожна думка завжди могла виявитись останньою, це давало їм справжню вагу.

- Я почула тебе. Що ж, тоді нам треба...

- Є ще одна проблема, - перебив її батько. - Король Кокер, схоже, був кимось проклятий і перетворився на божевільне чудовисько. Власне, він і знищив більшу частину мого загону. Цей монстр не дасть нам нормально зачистити пустку Берхарду.

Беларіса встала з трону. Біла висока корона додавала їй ще двадцять сантиметрів зросту. Вона була тонкою жінкою, але усіма силами старалась показати свою рішучість і впевненість. Такою її виховали - бути матір'ю для свого народу, хоч і було їй всього трішки більше двадцяти. Не так вже й добре вона справлялась із цією ношей, але робила все, що могла. Беларіса вірила у власну місію щиро.

- Тоді нам доведеться звернутись за допомогою до Альянсу Поясу.

Кільман нічого не відповів, лише внутрішнє погодився. Чумну кризу, яка росла з кожним днем, могли зупинити тільки потужні торгові ресурси Цитаделі. Але на жаль, просто так йти до консьєржів було не можна. Потрібно якось їх задобрити на перемовинах, люди вони були цинічними, жадібними. Могли справедливо допомагати, але робили це завжди за винагороду.

Інформація - основний інструмент у цьому питанні. Треба було донести чітку ясність проблеми до Ради Цитаделі. Скоріше за все, сусідні країни все ще не розуміли, звідки взялась чума, але у Кільмана якраз з'явився в руках сильний актив - Дарон, людина, яка приховувала більше, ніж їй було дозволено долею. Барон збирався розв'язати йому язика.