Пояс білого і чорного зла

Дзвін у вухах здавався шумом моря. Пришвидшеним в сотні разів шумом моря. Лем не бачив нічого, і не міг рухатись. Наче тіла зовсім не існувало. Тільки чистий біль літав у пустоті. Це все, з чого складалась його сутність в ту мить.

Очі розплющились і тіло наче одразу з'явилось. Крім болю, Лем почав відчувати власне положення, запахи, дотик та звук. Голова паморочилась. Він обережно припідняв її та оглянув себе - весь брудний. Сажа, багнюка і кров були хаотично розмазані на роздертому одязі.

Голова опустилась назад на подушку. Лем лежав в якомусь просторому сараї. Він не знав цього місця. Збоку хтось підходив. Йому було важко повертати лице, щоб подивитись, тому він просто сподівався, що це не ворог.

- Вже прийшов до тями? - заговорив знайомий голос. Це виявився дядько Марко. - Це добре. Я вже переживав, що тебе також доведеться ховати. Зараза... ніколи б не подумав, що об мою сім'ю так витруть ноги.

Лему було складно говорити, але він все ж наважився на питання:

- Що сталось?

- Це була конкретна підстава, Леме. Лісоруби були якимось найманцями. Всіх вбили. Всіх, хто був на банкеті. Палац зруйнований. Вони спалили його до тла. Залишились тільки ми з тобою, ну і Ганс із Манісою. Малі витягли звідти мене, а потім і тебе.

Краєм ока Лем бачив, як дядько притискає закривавлений бік долонею. На правій щоці розповзся синець. Ця людина була останнім, кого він врятував би з того дому, якби був притомним. З іншими - все складніше. Незважаючи на натягнуті стосунки із родичами, Лем точно не бажав би їм такої жорсткої смерті. Та й дядьку також, максимум - це жебракування або полон.

Він знав, наскільки Марко Тіфіс був жадібним і зверхнім. Дуже іронічно, що саме з цією людиною його звела доля. Тепер лише цей огидний пияка залишився опорою сім'ї.

- Де малі? - спитав Лем.

- Надворі. Цей сарайчик нам організував якийсь старий фермер без руки, живе в десяти кілометрах від спаленого дому. Поки що відлежемось тут, а потім будемо розбиратись.

Весь попередній вечір здавався Лему дуже дивним. В палаці було купа варти та сильних титулованих лицарів. Невже ніхто з них не зміг зупинити купку найманців із сокирами, які навіть обладунки не вдягали? Схоже, що за цим побоїщем стояли серйозні професіонали.

У Лема прокинувся щирий інтерес до цих людей. Він не жадав помсти. Перед ним відкрились нові потенційні можливості. Те маленьке зернятко доброти, що він відчув в кабінеті батька, померло разом із ним. Світ нагадав про свої єдині правила і відвертатись від них тепер було б неправильно. Треба понад усе віднайти тих вбивць та вивчити їх.

***

Пройшло три дні. Кілька десятків слуг та добровільних ополченців розбирали завали згорілого палацу. Дах та фасадна стіна повністю обвалились. Навіть просто витягати звідти тіла було вкрай непросто, не говорячи вже про їх впізнання. Груди розкришених блоків тонами скупчились посеред головного залу. Аж не вірилось, що пожежа могла створити такі великі руйнування.

Пекуче сонце заливало сяйвом знищену будівлю. Ще зовсім нещодавно тут кипіло життя, а тепер від цього не залишилось і сліду. Точніше, сліди-то залишились, але вони були нахабно розмазані і засипані попелом.

Лем та дядько Марко проходили повз довгого ряду чорних покійників та намагались розгледіти серед них свою сім'ю. Кожне тіло було словом, яке збиралось у глузливе жорстоке речення, в насмішку від ворогів. У когось тут не було кінцівок, у когось половини тулуба, але, на щастя, обличчя ще можна було якось опізнати. Хоч і не у всіх.

На жаль, все було так, як і казав дядько. Ніхто не вижив. З палацу винесли сто тридцять два тіла. Вбивцям вдалось розправитись над ними менше ніж за півгодини. І тепер Лему доводилось топтатись перед мертвими родичами і терпіти цей удар. Марко встав поруч із мертвим дідом та опустився на коліна.

- Ох, мені буде складно без тебе, - сказав він. - Я тоді... дав тобі смачного ляпаса. Не зі зла. Просто в мене дика голова, веду себе як довбень. Ми ніколи не ладили, діду, але я любив тебе. Сподіваюсь, ти не сердитимешся на мене на небі.

Потім він встав назад та витрусив коліна від прилиплої сажі.

- Що ж, Леме, над нами конкретно поглузували. Таке ніколи не пробачають. Я не пробачаю.

Лем встав над тілом батька та матері - гнітюча картина. В них були відділені голови від тіл. Це справді виглядало як якесь злісне знущання. Невже у вбивць настільки жорстоке почуття гумору? Ні, тут було щось інше. І Лем розумів це. Все, що тут сталось - це не насмішка. Це залякування. Вони діяли максимально швидко і жорстко, щоб показати свою силу і домінування. Це була свідома стратегія.

Лем відвів погляд. Йому було складно дивитись в обличчя мертвих батьків. Всередині щось крутилось та кололось. Щось схоже на смуток. Йому було неприємно залишатись в тиші з цими відчуттями.

- Королю це не сподобається, - сказав він, щоб відволікти себе від нав'язливих думок.

- Так, - кивнув дядько. - Він вже нас викликав. Завтра ми повинні бути в столиці. Схоже, починається серйозне розслідування.

- Я так розумію, найманців ніхто ще не шукає.

Марко відійшов від покійників та склав руки в боки. Роздивлявся вже холодні руїни, які ще кілька днів тому були домом, що грівся життям своїх господарів.

- Так, але не зважаючи на це, схоже, буде війна. Вже ходять чутки, що за цим стоять шпигуни із королівства Дерва. А я так хотів піти в запій. Видно, не цього разу.

Раптово до них двох підійшов один із ополченців. Тонкоротий, з кволою спиною, його руки вкрились сажею. Цей чоловік тримав в долоні якийсь згорток. Лем здивовано поглянув на нього.

- Я знайшов це під завалами кабінету, - сказав чоловік.

- Що це? - спитав дядько.

- Я знаю, що це, - Лем взяв вцілілий папірець в руку. - Батько підписав передачу мені сімейного маєтку. Це... це сталось прямо перед нападом.

Марко вражено схрестив руки. Бурштинові очі примружились.

- Що ж, це вже непогано. Буде де переночувати. А то я вже думав, що доведеться тебе тягти в свій замок. Мені б цього не хотілось. Моя дружина з дітьми померли, хочеться побути на самоті.

Із ввічливості, Лем не сказав йому, що також не хотів би з ним жити. Він все ще пам'ятав, як той в дитинстві спустив на нього своїх собак. Це був черговий "смішний" жарт дядька. Хлопець проходив тоді більше року, кульгаючи на одну ногу.

Десь тоді і заклалась перша цегла стіни їхніх суперечок. Але, як би сильно вони одне одного дратували, очевидно, ця пожежа трішки розплавила крихку опору цього бар'єру.

***

Столиця королівства Берхард - Фасінія була дуже масштабним містом зі стотисячилітньою історією. Стіни її будинків увібрали в себе пам'ять про мільйони поколінь. Вона кільцем опоясувала однойменну гору, що здіймалась вище хмар. Більше шести мільйонів жителів населяли її масивні вулиці із білої блискучої цегли. Тут жила вікова влада, але також і дрібний страх.

Кілометровий міст горбом перетинав ріку Сортанію. Лем, Марко та супровід із двох десятків лицарів верхи йшли по ньому до воріт. Бурхлива ріка гриміла знизу, під його масивними опорами. А слідом, і човни відчайдушних рибалок з гуркотом розбивались об товсті кам'яні колони. Ніхто не сприймав це як катастрофу, бо цього місяця йшов сезон міграції риби, в потоці можна було набрати серйозний улов. Якщо виживеш. Багато хто ризикував життям. Через це на берег часто викидало не тільки карасів, а й людей.

І серед бентежного столичного побуту, похмуро виділявся Король Лодіарій "Сто Хвороб". Йому вже було більше семидесяти років, його прізвище йшло від легенди, що в нього рівно одна сотня хвороб. За довге безумне життя він розтратив все своє здоров'я. Старий і кволий, з важким характером, але все ще міцно тримався за владу.

Сиве волосся спускалось з лоба прямо на катаракту обох очей. Горбата спина хилила тіло вперед, руки тряслись, в носі нежить. Намагаючись розгледіти гостей, він поправляв корону на голові. Кроки людей, що прямували до нього, розносились ехом по просторому залу із сорокаметровою стелею.

Довгий червоний килим тягнувся від трону до вхідних дверей. Тут було холодно, попри спеку назовні. Лем відчував себе тут чужим, йдучи громіздкою пафосною доріжкою.

По обидві сторони від неї вишикувались вартові у важких сталевих обладунках. Жоден із них не спускав погляду з гостей, готовий прирізати за кожне зайве слово, або за зайвий погляд, або навіть за зайвий подих. Під стіною вже лежало кілька покійних слуг, які до цього дуже підозріло озирались біля свого господаря.

- Це мій син іде? - спитав король.

- Ні, моє величносте, - нагнувся до його вуха радник, - це лорди із семейства Тіфісів. Кілька днів тому шпигуни спалили їхній палац.

Лем та Марко встали на одне коліно і схилили голови перед сюзереном. Вартові уважно дивились на кут їхнього нахиляння голови, щоб він виглядав достатньо щирим, але не притворно низьким. Один градус опускання вище, або нище означав смертельну кару на місці. Закон був не стільки суворим, скільки прискіпливим.

- Доброго дня, хлопчики, - звернувся до гостей король. - Я готовий з вами обговорити все, що сталось, але почекайте трохи в сторонці. Я... повинен підтвердити один дуже важливий шлюб.

Радник вийшов вперед, щоб пояснити ситуацію.

- Наш король вже старий і погано займається міжнародною дипломатією, тому будь-який союз зараз піде нам на користь. Пробачте, але тут буде невеличка шлюбна церемонія між принцом Томасом і леді Халаною.

З-за трону вийшов молодий хлопчик років восьми. Це був самий молодший син короля. Він все одно не був першим в лінії наслідування, тому його можна було одружувати на кому завгодно в політичних інтересах. І виховували його відповідно, так і не навчивши аристократичній нахабності.

Томас зі страхом дивився, як в зал занесли його наречену. Волокли по підлозі, підхопивши за руки. Це була стара жінка, навіть старше ніж його батько, на вигляд років під дев'яносто. Розтягнута шкіра звисала з лиця, кістляві руки гойдались від ходи - це і був портрет старої аристократії.

- Чому вона не йде сама? - запитав король Лодіарій.

- Ем... ну, вона здається щойно померла від старості, - сказав радник.

Це сталось ще кілька годин тому, серце жінки розірвалось від тяжкості віку, але ніхто на це не звернув уваги.

- Біда, біда. Ну що ж, тоді давайте швидко все зробимо і відтягнемо її в замок. Я буду особисто брехати її сім'ї, що вона жива.

Церемонія заручин пройшла за кілька секунд. Томас тримав на руках мертву стару жінку, поки його батько намагався влучити печаткою у шлюбний договір, який підпирав ліктем прямо у неї на спину. На цьому все і закінчилось. Без весілля можна і обійтись.

Після того, як "молодят" відвели до спальної вежі, король встав із трону та почав повільно йти до заскленого мозаїчного вікна. Його розум повнився думками про чергову війну, що топталась на його порозі. Він був вже не в тому віці, щоб зустріти її обличчям особисто, хоч і дуже сильно хотів цього. Старий бажав перемогти в ще одній війні. Тепер це була його єдина мрія перед смертю.

- Що ми будемо робити, моє величносте? - запитав Лем.

- Пошукаємо допомогу у Великого Змія.