Пояс білого і чорного зла

За кілька тижнів до битви в селі.

Кулак Роксани проломив наскрізь тіло Фіолософоса. Бризки крові полетіли в Меліса. Солоний запах вітру перебився запахом металу. Корабель понесло в сторону. Алеса розлючено крутила штурвал - вела судно на смерть. Гострі скелі були зовсім близько. Можливість відступити зникла.

Потужний удар розтрощив ніс корабля. Від різкої зупинки, всі щогли обломились. Роксана відчула, як одна з них повалила їй на спину. Товста дерев'яна колода вколотила піратку в палубу. Ноги пройшли крізь дощечки, тіло покотилось в трюм.

Вона впала обличчям вниз і, в ту ж мить, згори її засипала купа уламків. Спробувала піднятись, але не вийшло. Щогла повалила далі, просочившись всередину трюму. Колода лягла на спину Роксани наче кришка труни.

- На свободу тільки з тобою! - пролунало згори.

Потім почулось, як двоє людей зістрибнули з корабля в воду. Алеса і Меліс втекли. Перехитрили Роксану, використали її розслабленість. Вона завжди недооцінювала своїх рабів і саме це зіграло з нею злий жарт.

Перші пару хвилин, Роксана навіть не хотіла вставати. Так і лежала під горою уламків. переосмислювала власні дії. Посміхалась із заплющеними очима. Для неї з'явилась весела інтрига. Щось пішло не по плану. Це підбурило в ній відчуття азарту, хоч і пошкодило самозакоханість.

- Ти померла? - почулось нагорі. - Я тут сама не виживу.

Це була Аманда. Не зважаючи на те, що Роксана тримала її поруч із собою як іграшку, вона все одно боялась залишитись сама на зруйнованому судні. Проживши все життя в дорогих хоромах, ця жінка просто не вміла виживати в таких суворих умовах.

- Не переймайся, - сказала Роксана. - Тебе від себе я точно б не відпустила.

- Ти будеш звідти вибиратись?

- Та треба.

- Ми тонемо, тут навколо все більше води. Я не знаю, що робити.

- Ні, ну якщо тебе прям притискає, то можеш зарізати себе.

Аманда присіла та притиснула коліна до підборіддя.

- Я не буду цього робити, - сказала вона.

- Тоді розслабся. Я ж розслабилась.

Коли Роксані нарешті набридло там валятись, вона спокійно скинула з себе щоглу, биті дрова та видерлась нагору. Серйозних травм не отримала. Лише була вражена раптовістю власного провалу.

Корабель був остаточно зруйнований. Той самий, на якому вона провела кілька десятків років. Це був її дім, її любов. Спочатку вороги вбили її дракона, а теперь ще й знищили судно. Таке їм точно не можна було пробачати. Роксана не могла дозволити так насміхатись над собою.

Разом із Амандою, вони не поспішаючи дістались до суші, розбили багаття в джунглях та просто присіли. Видно, піратка нікуди не спішила. Накопичувала в собі сили для помсти.

До цього, Аманда ніколи не бачила її такою мовчазною. Роксана завжди була грубою, жорстокою, всіх підряд вбивала без причин. А тепер вона багато мовчала, повільно рухалась, щось обмірковувала.

Навіть на багатті нічого не пеклось. Вона не полювала. Відмовилась від їжі. Чекала на щось. Можливо, на правильний настрій.

- Мовчиш... - сказала Аманда, - це на тебе не схоже.

- А що схоже на мене? - спокійно спитала Роксана.

- Ну не знаю... ти не принижуєш мене. І не вбиваєш нікого.

Погляд піратки повільно піднявся на співрозмовницю.

- Ти хочеш, щоб я вбила тебе зараз?

- Ні, не хочу! - різко помахала руками Аманда. - Я просто не знаю, чого від тебе чекати.

Роксаниний погляд знову опустився на полум'я.

- Нічого не чекай. Просто слухайся мене і все... Ми дістанемось до тих двох сучар і я їх вб'ю. Ось і вся історія.

- Я зрозуміла, - кивнула колишня канцлерка.

Потрапивши в полон до самої божевільної піратки в світі, Аманда забула, як це бути собою. Короткий, але дуже жорсткий період рабства ураганом зніс все, що колись робило її нею.

Раніше, вона сама балувалась владою, гралась життями чужих та сміялась над слабкими. Пройшли дні і все змінилось. Все стало навпаки. Тепер вона була ніким. Лише одне залишалось на місці, одне ніколи не зникало - ненависть до рідного брата, Хордана. Відплата йому - єдине бажання Аманди.

- До твого брата ми також доберемось, - сказала раптово Роксана, - не переймайся. Цікаво заново подивитись в очі тому невдасі. Сумніваюсь, що він реально захопив Пояс.

Аманда обійняла свої коліна.

- А якщо це справді сталось? Що якщо Цитадель стала належати йому? Морхорд - це дуже сильний артефакт.

Роксана посміхнулась.

- Так буде навіть краще. Щоб дістатись до нього, мені доведеться залишити за собою тисячі трупів. Це ж прекрасно.

- Тобі реально це все так сильно подобається? - поцікавилась Аманда.

- Ну звичайно. А хіба є щось краще, ніж дивитись на смерті людей? Я, ти, всі навколо - це просто ходяче м'ясо. Правил не існує, ти або отримуєш від цього задоволення, або ні. Я свій вибір вже зробила.

Піратка схилилась вперед до дівчини і додала:

- А ти?

Аманда розгубилась.

- Не знаю, - відповіла, як змогла.

- Скоро дізнаєшся. Спеціально для цього, я тебе поки і тримаю живою.

Залишок вечору вони не сказали одна одній ні слова. Лише тріск палаючого дерева відбивався в їхніх вухах.

***

- НІ, ЛАЙЛО! БОЖЕ, НІ! ТІЛЬКИ НЕ ЦЕ!

Серце Мойні Хеккертона рвалось від болю. Він не міг повірити в те, що побачив. Його цинічний погляд на життя знецінював все навколо, окрім Лайли. Навіть попри їхні складні стосунки. На жаль, йому не вдалось знайти з нею порозуміння в останні хвилини.

Заправивши кишки всередину, Роксана підійшла до нього та схопила за шию. Інші кочівники були настільки шоковані побаченим, що завмерли на місці. Ніхто до такого не був готовий.

Куля влучила Роксані в праве око. Від вибуху розпеченого свинцю, її повіки розтрусились мов вітрила. Очне яблуко втиснулось всередину, почервоніло і тільки після того, як куля повністю розчинилась, нарешті луснуло. Кров вистрелила з очниці.

Це була Алеса. Вона знала, що рано чи пізно ця зустріч повинна була статись і весь цей час тримала в голові план дій. Роксана була ворогом, перед яким не можна було зволікати. Тільки швидкі атаки і тільки по вразливим місцям.

- Не дай їй прийти до тями! - крикнула Алеса Мелісу.

Той хутко вистрибнув збоку Роксани і всією масою рубонув її по враженій скроні. Шабля чиркнула шкіру. Піратка відступила назад, прикрившись рукою. Один удар коліном у відповідь, відкинув Меліса на два метри назад.

- Ну все, це кінець, - посміхнулась Роксана.

- Навіть не сподівайся! - викрикнула Алеса.

Але в ту ж мить, їй до горла притулився кинджал. Аманда підкралась ззаду. За всі ці дні вона повністю перейшла на бік своєї пленительки.

- Це безглуздо, - сказала вона. - Ти просто відтягуєш неминуче.

Колишня канцлерка повністю віддалась цьому божевіллю.

- Я так не думаю! - почулось звідкись згори.

Всі обернулись на сусідній будинок. Побита та закривавлена, на даху стояла Садана. Її розлючений погляд підкреслювався злісною посмішкою. Вона жадала справедливості і не могла змиритись із перемогою Роксани. Не могла дозволити їй робити, що завгодно.

Один удар стопи і вся крівля даху швидко понеслась вниз. Поранена піратка навіть не встигла ухилитись. Купа дерева знову її завалила.

Алеса була дуже рада побачити сестру живою. Довгі тижні розлуки не пройшли марно. Садана також хотіла б зараз обійняти її, але битва ще не закінчилась. Аманда не опускала зброю.

До неї обернувся Мойні. Весь червоний від крові Лайли та розбитий всередині остаточно. Він поглянув у очі Аманди та заговорив:

- І це все, чого ти хочеш? Безглуздих смертей?

- Ні, я... - та розгубилась, кинджал біля горла Алеси почав трястись, - я просто не можу здатись.

- Ти вже здалась. Просто не тим силам.

Дерев'яні тріски здійнялись у повітря. Роксана підстрибнула на два метри та розмахнулась кулаком в польоті. Один удар мав миттєво вбити Мойні. М'язи напружились, рука неслась в ціль. Опуклі, обтягнуті шкірою кісточки були в сантиметрах від удару.

Сіра могутня рука різко схопила піратку за ногу. Ривком потягнула назад. Роксану плазом впечатало в закривавлений сніг. Крізь дошки пробився рух. Із розвалин даху вибрався Форест. Його шия все ще була зламаною, але це не вбило його. Він продовжував боротись.

- Хто це? - спитала Алеса.

- Це Форест! - викрикнула Садана. - Це Форест і він, бляха, живий!

Зліва від Алеси пролунав свист. Щось швидко розсікало повітря. Аманда повернулась на шум і не встигла усвідомити, як шабля влетіла їй під ребра. Один вправний кидок від Меліса зупинив її.

- Пробач, - сказала Алеса, розбивши їй носа ліктем.

Жінка впала на спину та втратила свідомість. Але навіть після цього битва ще не скінчилась. Лють Роксани нікуди не зникла. Вона навіть не знепритомніла.

Могутня піратка почала підніматись, але нога Фореста одразу врізалась їй в ніс, спресувавши голову. Роксана вдарила у відповідь йому під коліно. Удар ледь не зламав кісту. Це звільнило її від тиску.

Вона перекотилась в бік та хутко підвелась. Готова атакувати. Кулак заїхав Форесту у вухо. Другий - в ніс. Потім знову полетів перший - у щоку. У відповідь на біль той лише мовчав. Терпів град ударів, не випускаючи жодного звуку.

Пролунав постріл. Алеса перезарядила пістоль та випустила ще одну кулю. Роксана не могла так швидко зреагувати, але їй пощастило. Влучання відбулось в потилицю і не змогло пробити кістку. Іскра від руйнування кулі ледь не підпалила їй волосся.

- Так буде набагато краще! - прогарчав Мойні, вчепившись в поводи.

Він виліз на сидіння та зціпив зуби. Хотів загнати візок прямо на Роксану, але перелякані коні не хотіли бігти. Щоб виправити це, йому довелось піти на крайні міри. Він махнув кілька разів шаблею, порізавши коням круп.

Від болю, тварини понеслись вперед мов навіжені. Забиті снігом колеса почали намотувати на себе останки роздертих селян, але навіть так візок не збавляв швидкості. Мойні вже довго був байдужим до свого життя, тому героїчна смерть могла стати його очікуваним квитком звільнення від страждань.

- Якого...

Роксана не встигла доказати, бо дикі коні влетіли в неї на повній швидкості. Така зухвалість викликала жорстку реакцію. Одному вона одразу зламала шию. Другому кулаком розпорола бік. І навіть так дві великі туші завалили піратку.

Стався потужний удар. Передні колеса візка порозлітались в різні боки. Мойні підкинуло в повітря. Він падав на Роксану, стискаючи в руках шаблю. Це був його останній жест доброї волі.

- Це тобі за Лайлу! - сказав Мойні і всією силою, яка в нього залишилась, всією вагою і люттю загнав шаблю в друге око Роксани.

Лезо неохоче розсунуло повіки і протиснулось всередину. Наконечник луснув. Очне яблуко пружинило та намагалось виштовхнути зброю назад, але Мойні не припиняв тиснути. Він сам весь роздувся від гніву та напруги.

Роксана втратила зір. Обидва ока луснули та витекли. Ледве не вперше в житті вона по-справжньому закричала від болю. Мойні було байдуже на це, він не отримував задоволення від помсти. Він просто плакав і його сльози падали на грубий закривавлений лоб піратки.

І все знову швидко змінилось. Різкий важкий біль охопив все тіло. Мойні відчув, як Роксанині руки пролізли йому в живіт. Одна долоня вчепилась за грудну клітину, а друга - за таз.

- Я все зробив... - тихо сказав Мойні і його тіло розірвалось навпіл.

Прямо з шаблею в очниці, Роксана почала підійматись. Нічого не бачила, але все ще жадала крові. Все її тіло тряслось. Кістки хрустіли від виснаження. В голові все сплуталось, окрім очікування ворогів. Вона була готова битись до кінця.

- Ні, - спокійно сказав Форест і одним ударом втовк її голову в землю по саму шию.

Шматки землі здійнялись в повітря.