Пояс білого і чорного зла

Дві сотні коней зі стогіном тяглись вперед. Їхні шиї ледь не рвались від навантаження. Вже більше ста кілометрів ця велетенська упряж волокла короля Кокера разом з його кораблем. Солдати справді запечатали його в масивний дерев'яний кокон, замотавши стропами. Він не був мертвим, але й пручатись не міг.

Спереду всієї колони верхи їхав барон Кільман. Його лице сяяло переможною посмішкою. Він здолав заклятого ворога і рухався в столицю, щоб сповістити доньку про власний успіх особисто.

Дорога від кордону з Берхардом зайняла більше трьох тижнів. Більшу частину армії довелось залишити там, на карантині. Чума ще не здолана навіть попри поразку Кокера. Роботи було ще багато.

Довгий конвой барона наближався до Нортіатри. Столиця спокійно собі жила, але щось в ній було не так як завжди. Якось тихіше. Кільман не звернув на це увагу, ступаючи на прозорий міст.

В залі для нарад було не пусто. Дві людини сиділи за круглим столом. Королева Пухусу - Матильда та король Вухусу - Бархос. Прибули сюди ще два дні тому, як учасники Союзу проти чуми.

Розкинувши руками двері, всередину зайшов барон. Щойно йому доповіли про те, що Беларіси в палаці немає - він розлютився. Вже кілька тижнів його дочка разом з консьєржем Солкіном не виходила на зв'язок.

- А ви що тут робите? - гримнув Кільман.

- В мене те саме питання, - сперлась на стіл Матильда. - Вашу княгиню викрали, а віддуватись повинна я.

Король Бархос склав ноги на стіл та підіпхав під спину подушку.

- Мене взагалі змусили сюди прийти мої люди. Мені байдуже, як вони не зрозуміють?

Кільман звів брови. Йому не подобалась їхня легковажність.

- Ми ж союзники! Троєцар вже мав лежати тут на порозі випатраний!

- Мою люди страждають від голоду, як вам відомо, - сказала Матильда. - Я чекаю, доки до нас дійдуть каравани з провізією від Солкіна.

- Солкін в могилі буде поки ви дочекаєтесь, ідіоти!

Він намагався стримувати себе, але це було дуже непросто. Його дочка була в полоні у Царства Багатих Духом. Це не просто його дратувало, воно жерло його з середини. Барон взяв один зі стільців та махом розбив його об стіну.

- Суки! Або ви берете своїх солдат і йдете зі мною на Царство, або ви ніколи не вийдете з цієї будівлі!

- Не треба на мене кричати, - хмикнула Матильда. - Я, звичайно, ненавиджу пацифістів, але треба бути повним безумцем, щоб виступати проти майже двохсотмільйонної армії.

Кільман гучно видихнув, опустив руки, розслабився.

- Це правда, - тихо сказав він. - Будемо різати її потрошку.

- Я не хочу нікого різати, - жалібно простогнав Бархос, тонувши в подушці. - Дайте мені просто поспати. Мені так насрати на ці розбірки. Забирайте всіх моїх людей і робить, що хочете.

- Як ця гнида королем взагалі стала? - зневажливо кинула Матильда.

- По-чесному, - відповів король. - А не як ти - сгодувала всіх інших претендентів своїм собакам.

- Так я й тебе згодувати можу.

Барон підійшов до них ближче.

- Замовкніть! Солкін пообіцяв вам купу їжі, щоб ви та ваші люди не здохли з голоду. Майте хоч краплю поваги та виконайти свій обов'язок.

По їхнім обличчям він добре бачив, як їм сильно цього не хотілось. Вписуючись у Союз, обидва королівства гадали, що це невеличка "халтурка" на пару місяців, а не запрошення в бійню з сотнями мільйонів ворогів.

Проте Кільман був непохитним, він був готовий особисто зустріти і мільярд ворогів, і два. Йому було все одно, якщо на кону стояло життя його дочки.

- Ви хочете відмовитись від домовленостей? - хмуро спитав барон.

Матильда підібгала губи, злісно дивлячись йому в очі. Вони явно одне одному дуже не подобались. За інших обставин, вона спустила б на нього своїх собак. За будь-яких обставин, Кільман зжер би їх живцем.

- Гаразд, - неохоче сказала королева. - Врятуємо Беларісу.

Бархос пробігся очима спочатку по ній, а потім по барону. Треба було також щось сказати.

- Тоді мої люди також вам допоможуть. Тільки без мене. Я буду спати.

- Поспиш, коли тебе заллє ворожа кров, - сказав Кільман. - Збирайте армії, ми йдемо на південь!

***

Після піймання Дарона пройшов цілий місяць. Лем з командою тримали його в полоні та намагались допитувати весь цей час. У військовий табір повернутись не змогли. Армія Царства Багатих Духом знищила його повністю. Тоні Селіндер чудом вдалось врятуватись звідти.

З-за дубового стовбура виглянуло око. Спостерігало за пересуванням ворожих солдат. Лейтенант Баксер пошепки вилаявся собі під носа та заховався за деревом. Місяць переховування в лісі виростив на його щоках помітну щетину.

- Скільки? - спитав у нього офіцер Хорд.

- Десь чотириста. Візуально складно оцінити.

- Зможемо прослизнути назад до нашого сховища?

- Звичайно. Ми ж не якісь... сучки.

Вони різко прилипли один до одного, жадібно цілуючись. Слина покотилась по підборіддям.

- Все, час йти, - сказав лейтенант.

Їхні тіла миттєво розтворились в заростях. Весна все сильніше розквітала, тому природа ставала чудовим прикриттям. Повертались в прихований табір вони дуже обережно. Голову зайвий раз не підіймали, не шуміли, навіть не розмовляли.

Сховище було організоване в невеличкій печері серед густого лісу. Сюди навіть тварини рідко зазирали, а про людей й мови не йшло. Це місце якраз було однією зі схованок Дарона. Тепер він був там полоненим.

Баксер з Хордом увійшли в печеру, приховавши за собою сліди. На вході їх зустріла Тона. Також виглядала не дуже добре. Потерта, в порваному одязі, очі голодні.

- Нас не засікли? - спитала вона.

- Все добре, крихітко, - сказав лейтенант. - Паскуди нализують одне одному сраки. Думають, що вже перемогли. Розслабились. Ми можемо спокійно рухатись, як захочемо.

В темному кутку стояв Лем. Рідка борода наздогнала і його молоде лице. Скинувши чорний капюшон, він підійшов до розвідників.

- Не зовсім, - заговорив хлопець. - Баласту у вигляді Дарона, я позбавлятись не збираюсь. А з ним буде не легко пересуватись.

- Що він розповідає? - спитав Баксер.

- Як і завжди - багато всього. Майже не замовкає. Схоже, йому все подобається. Навіть коли Гойніс б'є його блискавками, він не пручається.

- Міцний горішок. Ненавиджу таких сук.

- Якби ж він по ділу говорив, - додав Хорд. - А так... просто на вуха присідає.

- Не видіться на це, - сказав Лем. - У нього це свідома тактика. Ігноруйте більшість його слів, які не можна підтвердити на практиці. Тільки так можна відділяти ту вічну брехню від правди.

Глибже в печері, розвалившись біля багаття, нерухомо валявся побитий, порізаний та закатований Дарон. Йому по-справжньому боляче та неприємно, але він ховав це відчуття за посмішкою. Спочатку, Гойніс активно його допитував, але коли зрозумів, що десятки розказаних полоненим історій не мають ніякого сенсу - перестав. Дуже втомився від суперечливих слів.

До них підійшли Лем з Баксером. Побачивши лейтенанта, Дарон здійняв брови:

- Як там назовні? Хороше повітря? Бо тут трохи застояне.

- Спеціально для тебе тримаємо, - посміхнувся Баксер.

- Не жартуйте з нього, - сказав Лем. - Йому це подобається.

- Ні, мені не подобається, - хмикнув Дарон. - Жартуйте.

Дим із багаття повільно виходив через тріщину в стелі. Коли лились дощі, доводилось підніматись на гору та затуляти її, щоб не заливало. Але навіть без цього, печера була дуже сирою. Повітря важке.

Вставши поруч із полоненим, Лем присів на діжку з водою.

- Що ж, ти добився свого, - почав він. - Царство напало на Океанорію.

- Так, інакше й бути не могло, - радісно сказав Дарон.

- Бачу, тобі це дуже подобається.

- На справді... не дуже. Кожен раз, коли я йду на таку авантюру, мене ловлять та калічать. Це зовсім не приємно.

- Нічому життя не вчить.

- Як і вас усіх, клоуни.

На справді, це була підла пастка. Лем дуже добре знав Дарона, щоб не вестись на його трюки, але дуже погано, щоб достукатись до його мотивів. Йому сильно хотілось дізнатись всю правду про те, що відбувалось навколо. Негідник так активно і вперто старався розв'язувати війни, що це не могло бути якимось простим замовленням від злого чаклуна чи божевільного тирана. Все це відчувалось чимось дуже масштабним.

- Ми скоро йдемо, - сказав Лем. - І візьмемо тебе з собою.

- Я не проти, ти ж мене знаєш, - засміявся Дарон.

- Але спочатку... хочу дещо в тобі змінити.

Оголивши меч, Лем здійняв його над головою та обрушив на полоненого, відрубавши йому обидві ноги вище коліна.

***

За сотні кілометрів звідти, в темних підземеллях палацу Троєцара, було не краще. Всюди бігали голодні щури. Трупний запах прослизав у кожну щілину. Сонячного світла не було зовсім. Лише проблиски факелів вартових проходили один раз на день.

Два висушених тіла сиділи на холодній кам'яній підлозі в повній темряві. Живіт Солкіна стискався від колючих спазмів. Голова схилилась вперед, спробувавши проблюватись, але з пустого шлунку нічого не вивалилось. Лише мляві грудки слини впали на штани.

- Чому він нас ніяк не вб'є... - простогнала Беларіса, скрутившись поруч.

Її обличчя було повністю синім від гематом та набряків.

Солкін хотів посміхнутись, але потріскані губи дуже пручались.

- Ми стали товаром для обміну. Він буде нами торгуватись і шантажувати.

- Але... він обіцяв... обіцяв, що вб'є нас.

- Слова - це не обіцянки. Це просто емоційні викрики.

Беларіса обернулась до нього. Вся тремтіла від болю.

- Тоді вбий мене ти. Я підвела нас. Я заслужила на смерть.

Тихо зітхнувши, консьєрж підсунувся до неї та обійняв. Притиснув голову до грудей та сказав:

- Відклади відчай на потім. У нас ще є козирі в рукавах. Троєцар за все поплатиться.