Пояс білого і чорного зла

Дерев'яна кришка заскрипіла. Цвяхи повилізали із дірок, мов нічого й не тримали. Роксана одним рухом відкрила ящик, в якому вже три доби лежали Алеса із Мелісом. Без їжі, без води, навіть без сонячного світла. Лише темрява та байдужий шум моря.

Обидва виглядали наче висушені мумії. Повільно совались та хрипіли. Роксана нависла над ними і посміхнулась:

- Я вирішила вас пощадити. Команда й так пустує, тому додаткові ляльки зайвими ніколи не будуть.

- Води... - простягнулось із ящика.

- Воду треба заробити. Ніщо не дається просто так, а необдумані дії взагалі караються. Тому наступного разу, думайте головою перед тим, як заплануєте мене кинути.

Піднявшись, Алеса перекинула руки через одну зі стінок ящику та повисла на ній. Очі запали в череп від виснаження. Після довгого перебування у темряві, удар сонячним сяйвом засліпив її.

- Ми вже пропливли мимо Кордойлу, - почувся голос Філософоса. - Значить, курс тримаємо правильний.

Роксана обернулась до нього.

- Ти що, хочеш сказати, що ми весь цей час могли плисти в неправильному напрямку?

- У нас навіть компаса немає. Я веду судно по пам'яті. Вночі орієнтуюсь по зірках. Все.

- Дивись мені. Звідси до Поясу трохи менше тисячі кілометрів. Якщо ти не доставиш мене туди за тиждень, то я тебе з'їм.

Меліс і Алеса були вимушені весь день вимивати палубу. Леді Роксана навмисно всі ці дні по-сильніше бруднила її, розкидала залишки їжі, натоптувала, щоб потім радісно спостерігати за стражданнями своїх рабів.

З одного боку, під ногами позастигали калюжі розлитого риб'ячого жиру. З іншого боку, залишки крупи та людські відходи, які були розлиті у кожен куток. Алесу ледь не нудило від роботи, в той час, як Меліс непогано тримався. З часів свого рабства у Еріка Ломхарта, він звик до знущань і обмежень, тому добре утримував концентрацію.

- Ого, ти... дуже витривалий, - стомлено сказала Алеса.

- Це ще не найстрашніше, - Меліс вперто тягав швабру по палубі. - Якщо батогом по спині не б'ють, то це завжди легка робота.

- Чесно кажучи, я не хочу це перевіряти на собі.

- Я також не хочу, щоб ти це відчула, - він зупинився. - Мені здається... що там, десь в глибині, під шкірою, мої ребра до сих пір болять від тих гострих ударів.

Потім Меліс поглянув на Філософоса. Той не відволікався від штурвалу. Ігнорував все навколо. Його пофарбовані долоні тримались за ручки, пітніли від суворої спеки. Він терпів усе.

- Мені важко зрозуміти його тепер, - сказав Меліс. - Він сам же бачить, що навколо відбувається. Чому він все ще тримається за свої божевільні погляди?

- Напевно, - звела плечі Алеса, - так йому легше жити. Так він може спокійно засинати, не катуючи себе абсурдністю оточуючого світу.

По інший борт стояла канцлерка Аманда, впершись руками у мідний поручень. Вона все ще не могла змиритись із тим, що від її влади не залишилось нічого. Розкішна сукня тепер була рваною та брудною, елегантна зачіска перетворилась на перекошене гніздо, а від власного запаху закладало ніс.

Служачи Роксані, вона щодня переконувала себе, що робить все це заради помсти Хордану, своєму підлому брату. Але десь всередині, прекрасно розуміла, що просто дала слабину. Просто злякалась тоді померти в Порт-Хасанісі. Влада, яка була у неї від народження стала дурним несмішним анекдотом, наче її ніколи й не було.

Щоб трохи розім'ятись, Леді Роксана вистрибнула за борт та плавала навколо свого корабля. Звичайний відпочинок. То обганяла його, то відставала. Іноді стикалась із рибами та молотила їх кулаками. Розривала навпіл дельфінів та гігантських кальмарів. Могла опуститись на дно, щоб торкнутися його долонями, а могла просто борсатись на спині - звичайний день, нічого унікального.

Аманда слідкувала за нею зі зневагою, але нічого не могла зробити. Лише терпіла той факт, що ця божевільна піратка тепер повністю володіла її життям.

- Змирись із цим, - заговорив Філософос. - Білі люди завжди будуть рабами темних та гігантів, як Роксана. Ви - слабка раса, природа зробила вас рабами.

Канцлерка обернулась до нього. Темний шар фарби на тілі цього чоловіка вже майже повністю змився. Його маскування під іншу расу ставало все більш незграбним.

- Чому ти себе розмалював? - спитала Аманда.

- Бо ненавиджу білих. В мені тече брудна кров, як і в тобі, відстала жінко. Я хочу від цього дистанціюватись.

Аманда різко розлютилась, підійшла до нього та схопила за шию. Її тонкі пальці, як виявилось, могли створювати сильну хватку. Нігті загнались під шкіру.

- Досить! Ти тупий псих! Я - біла жінка, у якої все життя були сотні, ні, тисячі темних рабів. Що б ти там собі не повигадував, але саме темні опинились в ланцюгу, бо МИ так захотіли. Ми привласнили їх собі. І скільки нових безглуздих теорій не вигадуй, а закон не зміниться. Такі як я будуть завжди керувати такими, як вони, - жінка вказала пальцем на Меліса.

Філософос кинув глузливий погляд на Аманду.

- Ти зараз брудніше, ніж свиня в загоні. Щось твій закон не працює. Біла людина народжена нижчою. Скоро до вас дійде... ідіоти.

Тим часом, Роксана видерлась назад на палубу. Витрусилась і під ногами зібралась велика калюжа. Звичайно ж для того, щоб Алесі з Мелісом було чим зайнятись. Викрутивши шкіряну накидку з білого ведмедя, піратка пішла до носу корабля.

Вони півдня наближались в порт Луісант. До цього Роксана була там не один десяток разів, але зараз він виглядав зовсім не так, як раніше. Вся його акваторія була заповнена розтрощеними та наполовину затопленими кораблями, десятками кораблів. Повітря тут було наче наелектризоване. Вона одразу зрозуміла, що тут був використаний Морхорд, а значить, Хордан точно тут був. Хороший знак.

- Ми рухаємось в правильному напрямку, Байтеме! Ти добре виконуєш свою роботу.

***

По цвинтарю гуляв холодний вітер. Дерев'яні плитки в десятки рядів частоколом заполоняли поле. Тихо. Садана стояла над двометровою чорною ямою. І та, наче прірва, тягнула до себе, один її вигляд майже засмоктував душу.

- Я не хочу думати про те, що сюди буде опускатись тіло найдорожчої людини, - сказала дівчина.

- Воно й не буде, - встав поруч Крейкер. - Схоже, ця яма точно не для Фореста.

- Чому?

Він вказав пальцем на двох худорлявих чоловіків, що скручено валялись поруч із ямою з лопатами під боком. Їхні напружені долоні стискали сорочки на грудях.

- Схоже, наші роботяги самі померли, копаючи яму, - сумно кивнув Крейкер. - У них поставали серця. Доведеться їх тут і поховати.

- Як це могло статись?

- Та це хлопці із бідної сім'ї. Вони вже тиждень не їли. Я сказав, що нагодую їх, якщо вони викопають могилу... Тепер думаю, що слід було їх спочатку нагодувати, а потім змушувати ритись.

- Боже мій, і що нам тепер, заново все копати?! - обурилась Садана.

Крейкер винувато знизав плечима.

- Так склалось.

Наступну годину вони вдвох витратили, щоб поховати нещасних покійників. Гнули спини наче батраки, просолюючи землю дощем із поту. До основних проблем додалася ще й ця безглузда зайва робота. А земля була важка, мокра. Садану все це починало дратувати.

Коли останні клаптики ґрунту були закинуті на купу, і вона, і Крейкер посідали прямо на свіжу могилу. Обоє змокли та хрипіли легенями. До того ж, рана Садани ще далеко не повністю відновилась, тому поріз на шиї невпинно її дряпав.

- Так... - скинув капелюха Крейкер, - могилу для Фореста будемо копати вже завтра. У мене сил немає.

- Згодна. Це було просто жахіття. Ніколи б не подумала, що працювати лопатою так виснажливо.

Він з добротою на неї поглянув.

- Слухай, я розумію, що ти відчуваєш. Зараз у тебе складний період, але можливо, ось ця робота змогла трохи тебе відволікти. Навантаження може зцілювати душевний біль.

- Розкажеш це моїм новим грижам, - зігнулась дівчина, притискаючи поперек.

- Та годі тобі. Не так все погано. Хлопчики вклались у яму як рідні.

- Вони взагалі не повинні були нікуди вкладатись! - прогарчала Садана.

- Зате вони більше не будуть голодувати. Ніколи...

Сонце давно сіло. Повернувшись в будинок Крейкера, вони повечеряли фазанами та полягали спати. Темрява закрила усю спальню. Зранку була ще купа роботи, але Садана не могла заснути. Вона страждала від власних думок. Від провини, що не змогла врятувати Фореста. Тиша кімнати постійно намагалась її розчавити, або роздерти. Хоч би якийсь навколишній звук це припинив, але навколо нічого не було. Світ байдуже мовчав.

Не в силах це терпіти, Садана піднялась. Не взуваючись, прямо так, босими ногами пішла до зали. Місяць просвічував у вікна, тому все було добре видно. В центрі кімнати, прямо на столі, у труні лежав Форест. Абсолютно холодний та завмерлий в одній позі.

Садана повернула йому маску, щоб прикрити зруйноване обличчя - так він виглядав як завжди. Через дерев'яне лице по ньому ніколи не можна було визначити його емоції, як би яскраво вони не горіли всередині. Але тепер, навіть під маскою нічого не залишилось.

Дівчина доторкнулось до нього. Сподівалась відчути хоч маленьке серцебиття - повна тиша. Її капітан мертвий.

- Я не змирюсь із цим, - прошепотіла вона. - Я не дам тобі зникнути, Форесте.

Садана схилилась аж до самого вуха.

- Я поверну тебе до життя.

Кришка труни зачинилась над його головою. Тихо прослизнувши в шухляду, дівчина витягла довгу мотузку та почала обмотувати труну. Кілька міцних вузлів добре все закріпили. Вона спустила тіло на підлогу так, щоб не розбудити Крейкера. Їй не хотілось нічого йому пояснювати.

На ноги вдяглись черевики - пора йти. Востаннє поглянувши на місяць у вікно, Садана перекинула мотузку через плече та потягла труну за собою. Потягла шукати заборонену допомогу.

***

Ганчірка занурилась у відро з водою. Побовталась з боку в бік. Хордан витяг її та викрутив. Сидячи на сонці, він намивав Морхорд. Йому подобався його золотистий блиск, тому він завжди старався тримати його в чистоті. Вдома міг навалювати на нього кілограмами топлений телячий жир, але тут такої розкоші не було.

В процесі щось наспівував собі під носа, слова здавались дикуватими. Почувши це, Ерік Ломхарт вирішив до нього підійти. За всю свою подорож до Поясу вони не часто розмовляли. Йому не хотілось ставати його другом, але дізнатись його по-краще не завадить.

- Що це за пісня? - запитав Ерік.

- О-о... - підняв очі Хордан, - це колискова, яку любила співати мені мама. Про рабів, яких роздерли скажені макаки.

- Поетично...

- В дитячих піснях завжди повинен бути якийсь мотив насилля. Малюкам треба готуватись до жорстокого дорослого життя. Всі ті добрі пісеньки лише голову пудрять, ніякої користі.

- Можливо.

Хордан озирнувся навколо - відплили далеко від суші. З усіх боків лише безкрайнє море. Чайки іноді проспівували над головою, але не більше того.

- Нам ще далеко до Поясу?

- Ні, Гойніс каже, кілометрів сто, десь, може сто п'ятдесят, - відповів Ерік. - Прибудемо, можливо, післязавтра, якщо ніщо не завадить.

Навіть без нападів піратів, морських чудовиськ та інших ворогів, подорож випивала з команди усі соки. Особливо із Еріка, він не звик так довго знаходитись за межами суші. Частенько його нудило. Морська хвороба нагадувала, що на воді правила відрізняються від людяних міст. Тут авторитет і гроші нічого не варті.

Ерік впав на ліжко з хрустким солом'яним матрацом, розкинув руки. Заплющив очі і вже намагався заснути. У двері раптово хтось постукав. Ніякого спокою.

- Я ж казав, я буду спати! - пробурчав він.

- Мені просто потрібно дещо з тобою обговорити, - почувся голос Емілії Кроубенд.

Піднявся, накинув сорочку на плечі. Суглоби викручувались від втоми. Йому було зовсім не до балачок.

- Добре, заходь.

Емілія повільно зайшла в кімнату. Виглядала стурбовано. Зачинила за собою двері плечем та присіла поруч із Еріком.

- Що сталось? - нахмурився він. - У нас якісь проблеми?

- Так, є одна проблема.

- Ти ж майстерна піратка, сама не можеш вирішити?

Вона помотала головою.

- Ні. Розумієш, Сем, він ставиться до мене грубо. Не розуміє ласки.

Ерік здивовано протер очі. Йому було складно зосередитись на розмові.

- Який ще Сем?

- Мій чоловік.

- Той лев, з яким ти носишся? Ох... це божевілля. З ким я плаваю?

У чоловіка аж голова розболілась від таких претензій. В Кордойлі було набагато легше, дав грошей і від тебе відчепились.

- Не кажи так, ми кохаємо одне одного, - сказала жінка. - Чи... кохали. Я не знаю. Я більше не розумію його.

- Я не нянька, - зауважив Ерік.

Емілія сумно опустила голову.

- Коли я нагодувала його своїми руками, думала він стане добрішим. Але він не став.

- Бо це довбаний лев! Я вже казав про це!

Її очі заблистіли.

- Може ти й правий. Але тепер... я стала потворою. Сама себе такою зробила. У мене немає рук.

Ерік розумів, що ця розмова так просто не вирішиться. Потрібно було діяти дипломатично, як він завжди умів. Обережно обійнявши Емілію, він поклав їй голову на плече та пом'якшив голос.

- Ти не потвора. Іноді всі ми робимо імпульсивні вчинки. Це може робити нас дивними, але точно не потворами.

Не встиг він кліпнути очима, як губи Емілії притиснулись до його губ. Вона повалила його на ліжко і почала жадібно цілувати. Ерік не пручався. Можливо десь всередині навіть чекав на це. Емілія була найбільш дивною жінкою з усіх, кого він зустрічав, тому не міг нічого з собою зробити. Вона захопила його розум цією дивністю.

Але... була проблема. За усім цим крізь замкове гніздо спостерігав Сем. Серце Лева було розбите. Його дружина-жінка зрадила йому. Він почав скалити зуби від гніву та плакати.