Пояс білого і чорного зла

Риболовна сіть спустилась у воду, розпушуючись у всі боки. Старий рибак набив тютюна у люльку та підпалив чорним кресалом. Потягував дим, заглядаючи у море - сьогодні очікувався щедрий улов. Присів на діжку та схрестив ноги, праве коліно закрутило. Поруч носився його молодий помічник. Не міг знайти собі спокою, явно нервував.

Потягував ром із глиняної пляшки та бубонів під носа:

- Я кажу тобі, діду, дельфіни дуже розумні. Їхній мозок мене лякає. Вчора чорний дельфін украв у нас мішок тютюна.

- Ніхто нічого не крав, - сказав старий. - То я все викурив. Навіщо дельфінам взагалі тютюн? Як вони будуть курити у довбаній воді?

Хлопець помахав головою. Очі витріщались від обурення.

- То був не той мішок. Не твій. У нас був ще один, із підводним тютюном. Його можна курити навіть на дні моря.

Старий розвернувся та зробив тягу із люльки. Стомлене старе лице скривилось від легкої недовіри.

- А такий є?

- Звичайно! Зараз усі модні пірати його курять. Дим на смак, наче копчені щупальця кальмара. Я взяв два кіло покуштувати.

- Ого, ото в тебе куштування! - гримнув дід. - А я думав, куди всі наші гроші ділись.

- Це не важливо, старий. Важливо, що дельфіни можуть курити підводний тютюн. Я думаю, вони можуть і ром пити, але цю теорію я ще не перевіряв.

- Без рук це все неможливо. У дельфінів навіть пальців немає, ідіоте, як вони будуть тримати чарку чи люльку?

- А он тоді що таке? - хлопець вказав рукою на тоненьку лінію диму на горизонті. - Курять як божевільні. Дельфіни вже нас обігнали у цьому! Скоро вони відберуть наших жінок і хати!

Старий обернув голову та почав вдивлятись. Дим виявився огрядним, прям ціла пожежа. Дід протер очі - не роздивитись. Витяг з-за пазухи підзорну трубу. Вдалині почали виднітись палаючі кораблі. Невеличкий флот, весь зруйнований.

Якісь плями почали перекривати огляд. Щось мішалось попереду. Старий склав трубу на одну секцію, щоб роздивитись ближче, що там було - а це хвиля. Висока, але вузька. Клином неслась на рибальське судно.

- Це... дельфіни, - тихо сказав молодий, вставши поруч із дідом, - вони йдуть по наш тютюн. Ці сволоти поставлять нас на коліна!

- Якщо це реально дельфін, то це найбільший сучий син у світі!

Коли хвиля наблизилась майже впритул, із води виринув височенний силует. Це була Роксана. Її тіло було обліплене ракушками та обмотане водоростями. Шкіра поблідла, але руки залишались червоними від крові. Від свіжої крові, яка так не змилась.

Вставши ногами на палубу, вона поглянула на двох маленьких рибалок. Ті забились в скраєчку та з жахом дивились на її деформовану грудну клітину, із якої випирали риб'ячі нутрощі.

- Мені... треба.... - важко цідила вона, - легені...

- У нас їх немає, - сказав молодий. - Пошукайте у когось іншого.

Вона розкрила свої ребра і з тіла посипались вже почорнілі міхури. Гнилі тельбухи розвалились біля відра із приманкою.

- Яка гидота, - зморщився старий.

Могутні руки Роксани ривком проникли в груди моряків, проколовши пальцями сонячні сплетіння. Без жодних складнощів, вона витягла їхні легені та запхала собі обидві пари. Пальці підключали всі дихальні шляхи швидко, наче вона робила це сотні разів. Двох легень було б дуже мало для її масивного тіла, тому вирішила поставити собі всі чотири.

Повітря м'яко повалило в оновлені груди. Сині губи Роксани затремтіли від насолоди та облегшення. Вона остаточно відновила свої сили. Але повертатись на корабель поки що не спішила. Був ще один борг, який їй хотілось забрати.

Міцні руки звели назад ребра, скріпивши грудну клітину.

***

- Підтримка силового поля затухає, канцлерко, - сказав констебль, прийшовши до своєї керівниці. - Скоро будь-хто зможе зайти в Порт-Хасаніс і ми не встигнемо його зупинити.

Канцлерка Аманда сиділа за столом та розглядала купу паперів зі звітами про втрачений Морхорд. Про нього почали активно розповсюджуватись чутки у морі. Дикі історії про руйнування кораблів ширились наче хвороба. Хтось його використав вже кілька разів і йому явно подобалась ця сила. Один раз вбили каперів, потім одне піратське судно, а потім ледь не підірвали невеличкий торгівельний порт.

- Ви мене чуєте? - перепитав констебль. - Наше місто в небезпеці.

Аманда покусувала губи, не дивлячись на нього. Скроні вкрились потом. Її більше всього хвилювало зникнення своєї реліквії і те, що жоден із капітанів так і не повернув її назад. Витерши лоб платком, вона підняла очі на гостя.

- І що я можу зробити? Я стараюсь повернути Морхорд. Без нього я не настільки всесильна.

- Доведеться підсилювати охорону. Можливо навіть навчити рабів битись.

- Ні, - відмахнулась Аманда, - рабам місце в багнюці. Вони не усвідомлюють концепції зброї та битви.

- Наше місто простояло тисячі років, і мені не хотілося б, щоб воно зникло, через свавілля вашого брата.

- З братом я розберусь обов'язково. Просто дайте мені трохи часу.

За вікном пролунав вибух, зі сторони пристані. Стіни затряслись, зі стелі посипався пил. Аманда вчепилась руками в стіл. Серце одразу стиснулось від напливу паніки. Місто було беззахисним.

- Констеблю, перевірте, що там! - наказала вона.

- Слухаюсь, моя пані!

Він хутко вибіг із кабінету. Пролунав ще один вибух. Цього разу потужніший. За ним пронеслись крики. Аманда обережно встала з-за столу та обережно покрокувала до вікна. Побачила, як за ним пролетіли чотири маги у чорних мантіях - охорона міста взялась за оборону. Без Морхорду Порт-Хасаніс не міг ефективно захищатись. У нього завжди було дуже мало солдат, всі опирались на магічну броню. Ті четверо чаклунів славились як досвідчені бійці, хоч і частіше були закоренілими п'яницями.

Аманда повільно підійшла до незаскленого вікна і в цю ж мить до неї прилетіла голова констебля. Влучила прямо в живіт с такою силою, що відкинула жінку на кілька метрів назад, ледь не склавши вдвоє. Запинив її лише удар спини об стіну. Хребет болем прорізався від попереку до потилиці.

Жінка закашляла, впавши на коліна. Крізь біль підняла очі, за вікном було видно, як місто накривала хмара пилу та піску. Із жовто-білої завіси, один за другим, вилітали мертві маги. Скалічені, побиті та розірвані. Можливо п'яні, але про це вже ніхто не дізнається. Ворог, ким би він не був, перевершував їх за силою із далеким відривом.

Слідом пролунали ще два вибухи, найгучніші. Аманді аж заклало вуха. Вона закричала та закрилась долонями. Двері в її кабінет розлетілись на шматки. Кам'яні уламки змішались із густим пилом. На порозі з'явилась Леді Роксана, з ніг до голови забризкана чужою кров'ю. Вона самотужки розправилась зі всіма охоронцями Порт-Хасанісу.

- Я забрала собі половину міста, - заговорила Роксана. - Як ти мені й обіцяла.

Аманда схопилась за голову та почала ридати. Лють наповнила її. Солоні сльози розтинали запилене обличчя та падали на розкидані уламки.

- Ні! Ні! Тупа ти сучаро! - кричала канцлерка. - Ти повинна була взяти половину міста ПІСЛЯ повернення Морхорду, а не просто так! Яка ж ти сволота!

Роксана засміялась. Шрам між її грудьми аж захрустів.

- Але я знайшла Морхорд. Я спіймала твого брата Хордана. Він багато чого розповів.

- Ти... ти встала на його бік?

- Ні, я завжди на своєму боці. На жаль, твоєму брату вдалось врятуватись. Із Морхордом. Але я все одно вирішила забрати собі те, що ти мені пообіцяла. Захотілось, пробач.

Аманда встала та витерла рукавом сльози. Бруд на щоках розійшовся огидними розводами. Її лице хмурилось від гніву.

- Я із самого дитинства не знала, що таке пробачення, - сказала вона. - Так що... не сподівайся, не пробачу ніколи.

- Добре, тоді я вб'ю тебе, - кивнула Роксана.

Вона швидко підійшла до канцлерки та схопила її за шию. Стискала так сильно, що голова ледь не відскочила в стелю наче пробка із пляшки вина. Кров вислизнула з рота жінки, очі надулись в оточенні випираючих на шкірі вен.

- Стій... стій... - прокректала Аманда.

- Хочеш по-довше насолодитись болем? Добре, зараз випущу кишки.

- Ні... я... хочу домовитись.

Хватка різко ослабла, пальці розімкнулись і канцлерка впала на підлогу. На шиї залишився гігантський червоний відбиток хижої долоні. Лоб вперся в завалену сміттям підлогу, ніс пускав тонку нитку соплі.

- Розказуй, - посміхнулась Роксана, - може мені стане цікаво. Після відновлення хочеться більше веселощів, ніж просто крові.

Їй завжди дуже подобалось слухати пропозиції людей у відчаї. Кожен, хто опинявся в її руках, йшов на найбезглуздіші методи та виправдання заради збереження життя. Все це приниження було найбільшою розвагою.

- Більше всього в житті я хочу зупинити Хордана, - сказала Аманда, відліпивши голову від граніту. - Я ненавиджу його. Він думає, що більше за всіх знає. Ніколи не цінував наші традиції. Якби в мене був шанс поглянути в його мертві очі... я б віддала що завгодно.

- А що у тебе залишилось? Я можу тобі допомогти втілити мрію, але чим ти заплатиш?

Сидячи у брудній сукні на підлозі, Аманда поглянула у вікно. Місто було зруйноване, у неї нічого не залишилось. Багаторічна влада за кілька хвилин перетворилась на руїни.

- Я можу віддати тільки себе. Стану твоєю найслухнянішою рабинею, тільки дай мені вбити брата власними руками. Це те, чого я хочу. І це все, що я маю - своє життя. Віддаю його тобі.

Роксана опустилась на одне коліно та погладила її по голові. Ніжне волосся жінки чіплялось за закривавлені пальці.

- Добре, - сказала піратка, - мені подобається твоя пропозиція. Така віддана, така драматична. Я згодна тобі допомогти, але... ти стаєш моєю рабинею вже з цієї секунди. Тільки так.

- Гаразд... - опустила голову Аманда.

Піднявшись назад, Роксана витрусила криваві долоні - заляпала підлогу. Тепер потрібно було повернути корабель назад. Відібрати його у тих, хто насмілився колись вступити в бій із Роксаною і чудом перемогти.

***

Форест сидів собі спокійно під грот-щоглою та чистив рибу на вечерю. Наспівував якусь стару піратську пісню собі під дерев'яного носа. Усіх слів не пам'ятав, тому вигадував, частково, куплети на ходу. Іноді навіть не в риму.

Обертаючи штурвал, Філософос стояв неподалік. Вирішив заговорити із капітаном.

- Ви думаєте, я божевільний?

- Думаю? - продовжував чистити рибу Форест. - Так і є. Я також божевільний. І Алеса із Саданою, і Меліс. На цьому судні немає не божевільних. Заспокойся.

- Що ви вкладаєте в це слово?

- А ти? - підняв очі Форест.

Фіолософос зітхнув. Його орлиний ніс тримався хмуро, шмигаючи періодично від роздратованості.

- Божевілля - це неправильний погляд на реальність. Я бачу її дуже правильно. Я бачу її крізь природню призму расової боротьби. Це закони світу, вони не можуть бути божевільними. Тільки чесними. І все.

Форест покрутив головою. Скинув почищену рибину у відро з водою, до іншої вже готової.

- Я гадаю, закони світу рідко бувають чесними, - голос капітана був прямим та спокійним, - І тільки божевільний буде їм довіряти. Тому, моя думка не зміниться від твоїх слів ніколи.

Відчулось якесь дивне коливання вітру. Ритмічне і неоднорідне. Але у морі був майже штиль, вода ледве рухалась. Форест одразу підвівся. Це його сильно занепокоїло. Стиснув в руці сильніше кухонний ніж, відкинув наступну рибу назад в корито.

- Що це? - спитала Садана на щоглі.

- Якась біда... - стримано відповів Форест.

Піднявши пусту риболовну сітку, близнюки почали її складати та пакувати. Навколо них почала збиратись невеличка блискуча хмара. Маленькі іскорки спалахували і одразу зникали, але з кожною секундою їх ставало все більше. Ця хмара огортала тіла хлопців повністю. Близнюки поглянули один одному в очі і в цю ж мить вибухнули, наче були начинені порохом. Дрібні червоні шматочки засипали палубу.

На їхньому місці вималювались дві нові фігури. Хмара виявилась порталом. Із димки вийшла Леді Роксана, тримаючи на повідку змучену канлерку Аманду. Побачивши старого ворога, Форест кинувся в бій. Він не чекав її ні сьогодні, ні в будь-який інший день. Хотів вірити в її смерть. Сподівався на неї. Але насправді, просто обманював себе, все усвідомлюючи. Такого ворога неможливо було так легко вбити.

Його тіло рухалось в атаку, наче чекавши її завжди. Воно пам'ятало все і було готове до всього.

- Ні, сволота! - кинулась зі щогли вниз Садана.

Дівчина, в польоті, розмахнулась шаблею. Це був дуже імпульсивний крок. Такі атаки на Роксану не працювали і всі на кораблі це усвідомлювали. Напад - це звичайна необдумана дурість. Форест намагався добігти до піратки, щоб скинути її за борт, але Садана все зіпсувала.

Вона заскочила на плечі Роксани та вдарила її шаблею точно в шию. Зброя луснула, не залишивши жодної травми. Залізні уламки розкинулись іскрами. Злісна піратка, у відповідь, схопила дівчину за стопу. Схопила міцно, вирватись неможливо.

Зірвала Садану з плечей та розмахнулась нею наче дубиною. Форест не встиг зреагувати, вже через мить його "дочка" летіла йому в груди. Удар відкинув його назад. Тепер вони летіли в повітрі вдвох. Палуба зникла з-під ніг повністю.

В польоті, Форест помітив, що від удару Садана втратила свідомість. Він обійняв її та продовжив політ, прикриваючи собою. Їх викинуло далеко за корабель. Упали в воду та зникли з видимості. Море миттєво проковтнуло обох.

Тим часом, Роксана підійшла до Алеси та ткнула їй пальцем в щоку. Ніготь був гострим, ледве не розрізав лице.

- Ти, дівчисько, тепер будеш слухатись мене, і робити все, що я скажу. Ти виглядаєш мило. Мені потрібен новий імідж корабля. Відтепер тут буде трішки не так пекельно. Зовсім трішки.

Вона повернула собі судно за кілька секунд і знову встала в морський стрій. Тепер шлях вів їх на схід, до Поясу. До Хордана, щоб зупинити його та його плани.