Кошмар

Сонце вже встигло нагріти повітря. Прохолода ще відчувалась; але холодно точно не було. Дівчата йшли у спідницях та блузках із коротким рукавом – прекрасне вбрання для такої погоди. Прохолодне повітря ще легко поколює шкіру на руках і ногах, не прикриту короткими рукавами та спідницями. Вже за кілька хвилин сонце розжарить асфальт – якраз у той час, коли вони будуть сидіти у прохолодному коридорі корпусу. У минулі роки дівчата насолоджувались такій вранішній погоді й привітній атмосфері корпусу. Але не сьогодні.

Амелі мовчки крокувала тротуаром. Дівчину огорнула байдужість. Це вранці її скував страх – пронизливий, аж до глибин серця, до кісток. Півгодини тому її заспокійливе подіяло, і тепер дівчина набагато слабше відчувала будь-які емоції.

Через ці пігулки Амелі наважилась на одну авантюру – піти однією з перших. Так, білетів буде ще багато, і шансів витягнути щось легке – зовсім мало. Утім, під кінець всі цікаві білети також можуть витягнути. До того ж, дія заспокійливих скоро почне зменшуватись. Амелі трохи пошкодувала, що не випила їх трошки пізніше. Утім, страх скував її настільки, що довелося зробити це дві години тому. До того ж, більше двох пігулок пити не можна було. Таким чином, у неї лишався один вихід – іти в числі перших.

На першому поверсі Амелі все ж почала відчувати страх. Немовби марге Дего був уже тут (вірніше, напевне був), і страхи від нього повзали невидимими тінями по стінах та підлозі. Або ж вони не належали нікому, але просто з’являлись там, де когось можна було налякати.

Зайшовши до корпусу, студенти одразу повертали до сходів. Хтось спереду передавав назад простеньку фразу «двісті восьма»; і всі підіймались нагору, кидаючи цю фразу назад. Звісно, передні першими заглянули до дошки з розкладами, на якій зараз були лише оголошення про екзамени. Двісті восьма – у цій аудиторії буде приймати Філіпп Дего.

Біля відчинених дверей — по обидва боки — дівчата помітили юрбу студентів. Тільки іноді хтось несміливо заглядав усередину. Все ясно: марге Дего був там, в аудиторії, й готувався до екзамену. Це було краще, аніж якби вони розсілися б усередині, а він зайшов би потім, кинувши геть невдоволений погляд, процідивши крізь зуби покликання до тиші та дисципліни, вселивши страх. А так було навіть краще.

- Що там? – запитала Катрін, підходячи до юрби, що стояла біля стіни. Дівчата не впізнавали нікого з них – мабуть, це були студенти з іншого факультету.

- Дего всередині з Дебре, - кинув хтось із хлопців. – Готуються… пожирати студентів, - студент скорив страшну гримасу. «Блін, навіщо?» - подумала Амелі, відчуваючи збудження адреналіну. Пігулки і так от-от почнуть відпускати; а цей тип лиш пришвидшує процес.

- А от – і Мартін, - байдуже кинула Меліса. – А ти переживала.

Амелі здивовано оглянулась. Коридором дійсно крокував Мартін. На подив, він був одягнений у діловий костюм – із тими самими брюками. Єдине, здавалось, він трохи дивно йшов - мовби у нього щось трошки було із ногою. Хоча, може, це лише здавалось. «Мабуть, таки дійсно щось натер, - подумала Амелі. – І чому я не помітила цього у гуртожитку?… Так, пофіг, пофіг! Не вистачало ще забути матеріал»

- Що, вже тут? – запитав Мартін у когось, проходячи повз неї. Потім він обережно заглянув до аудиторії. – Ага, тут! – мовби всім одразу (чи лиш для себе) сказав він, відійшовши назад. – І Дербе тут… Розкладають білети… - здавалось, він зараз злився на марге Філіппа і його поплічника. – Н-ну, добре! – процідив він і стиснув зуби.

- Ти бачила? – пошепки запитала Меліса.

- Та пофіг! – Амелі невдоволено труснула головою. – Не до нього зараз!

У цей момент у дверях з’явилась фігура Річарда Дебре. Це був високий молодий чоловік років під сорок. Всі знали, що він – спокійний викладач, і ту безжальність, що ховається за його спокоєм. Утім, зараз він був не таким страшним – все ж, нині цей марге грав роль ланцюгової собаки іншого. А от цей інший з такою «собакою» лякав ще більше, аніж зазвичай.

- Екзамен розпочинається, - оголосив марге Дебре. – Хто бажає приступити першим?

До дверей підійшли кілька сміливців – троє чи четверо. Амелі впевнено відділилась від стіни – здалось, навіть частина страху лишилась там, прилипнувши до неї.

- Заходьте, - спокійно мовив Річард Дебре, пропускаючи студентів до аудиторії. Біля столу височів сивий чоловік у сірому костюмі – марге Дего. На його обличчі немовби застиг вираз байдужості, під яким все ж проступали невдоволеність і навіть гнів. А на столі перед викладачем правильним прямокутником лежали білі папірці – білети з питаннями, покладеними донизу. Що їй зараз вдасться витягнути?

Амелі на мить обернулась, щоб побачити хто зайшов за нею. Ну, і можливо, щоб глянути ще раз на дівчат у коридорі. Обернулась лиш на мить; але, вже готуючись повернути голову назад, застигла ще на одну секунду.

Позаду стояв Мартін. Вірніше, не стільки позаду, скільки збоку, причому одразу за нею. Амелі аж труснула головою від здивування – вона не пам’ятала, щоб Мартін заходив у таких випадках першим. Та й вона теж воліла б зараз розвідати ситуацію, тільки заважали пігулки. Якщо їй хтось сказав би зараз, що марге Дего буде сьогодні лютувати – вона точно не ступила б сюди. Амелі була упевнена в цьому. Але – у тім-то й справа – ніхто не говорив, яким буде марге екзаменатор сьогодні.

- Так, - вимовив Дего і засунув руку у портфеля, немов би щось пригадавши. Це виглядало так, немовби він просто хотів витягнути звідти якісь документи чи журнал якоїсь групи. Але ні: усередині щось клацнуло, мовби він просто натиснув на якийсь замочок, що замикав у портфелі внутрішню кишеню.

Краєм ока Амелі помітила, як Мартін (він стояв зовсім поруч) мовчки й зрозуміло кивнув. Звісно, він не бачив, що там, у портфелі; але, здавалось, він здогадався. І раптом… Амелі пригадала, як до кімнати заглядав Армандо і розповідав про ту штуку, яка глушить сигнал смартфонів. Вона належала марге Дебре – тому самому, який стояв спокійно дивився на цих кількох сміливців. І Мартін так кивнув – ніби непомітно, але таким порухом, ніби йому все зрозуміло. А він же розбирається у такій техніці. Мабуть, він – упевнений у тому, що ці пальці зараз холодно натиснули на перемикач.

Амелі глянула на портфель. Дівчина уявила, як він дихає холодом, не стискаючи й розтискаючи своїх стінок (як, звісно, мало б бути під час дихання). Зараз ці холодні подихи розходяться аудиторією, коридором і, можливо, поверхами вище й нижче. І всюди, куди доходить цей подих, на телефонах пропадає зв’язок. Можливо, бездротовий інтернет теж зникає. І лиш у деканатах та в секретаріаті всі спокійно працюють, не здогадуючись про цей кошмар – адже там комп’ютери приймають сигнал через дроти. Але раптом перед якоюсь секретаркою засвітився її телефон і…

- Молодий чоловіче… - Амелі аж здригнулась: це говорив марге Дебре, причому десь поряд.

- Я? – озвався Мартін.

- Так-так, Ви. Вам не – спекотно у піджаку?

- Та ні…

- Можете зняти його.

Мартін трохи прилякано дивився на викладача. Хоча, подумала Амелі, вона теж злякалась би, якщо б до неї звернувся хтось із цих двох. Утім, він міг боятись чогось ще…

- Так-так-так, можете, - викладач кивав головою. Амелі аж застигла від страху: Мартін занадто довго не знімав піджака. Невже щось – не так? Філіпп Дего, який саме записував номер квитка (студенти їх уже почали тягнути) теж раптом повернув голову…

Стянувши плечима, Мартін мовчки зняв піджака. Під ним… була лише біла сорочка – така ж цупка й без просвітів, як у неї. Хоча у дівчини є що роздивлятись під сорочкою (навіть якщо це – лише ліфчик); але хлопцям, звісно, теж було б неправильно прийти у такій сорочці до Дего.

- Можете повісити до моєї сумки, - Дебре показав на якусь конструкцію з гачками. – Не знаю, що це…

- Плакатник, - спокійно відповів Мартін, вішаючи свого піджака поряд із сумкою.

- А, плакатник! – трохи зраділо відповів викладач. Але Амелі вже дивилась на марге Дего.

- Вибирайте білет, - сухо сказав він. Амелі потягнула прямокутничок паперу…

- Сорок два, - спокійно сказала вона. Пігулки ще добре діяли.

- Хто Ви? – питання марге було якимось незрозумілим, і вона... На щастя, наступної миті, Амелі зрозуміла.

- Амел Жебері, група 4В, адміністративна.

- Чотири В… - викладач шелеснув паперами. – Так… ага, є така. Шістдесят балів… (хтось би, може, прошепотів «ого», але всі тримали язика за зубами, боячись вимовити хоч один зайвий звук). Квиток… сорок два. Сідайте. Наступний.

- Мартін Фендеро, та ж група, - почула Амелі, сідаючи за передню парту.

- Тягніть… Фендеро… п’ятдесят два бали…

«Прийшли двоє придурків з такими високими балами», - подумала Амелі.

- Білет номер двадцять вісім, - чітко вимовив Мартін. Амелі аж здивувалась цьому – краще б було просто сказати номер і мовчки сісти. Амелі глянула на нього – зараз Мартін видавався їй беззбройним. На ньому не було ані навушників (навіть чорний жучок у вусі був би помітним), ані окулярів (мало що, може, вони все ж списали тут парти чимось). Навіть піджак – і той висів на плакатнику.

«Добре, ти відволікаєшся», - подумала Амелі й заглянула у білет. Податкові та аграрні директиви Східного Королівського Союзу, їхній зв’язок із купецькими дерегаціями Тайганських островів. Нічого собі питаннячко! Їх тут як мінімум – два в одному. Але саме на нього й доведеться відповідати з самого початку – Дего не дозволяє міняти питання місцями. Та й далі: свитки прав нижчих шарів населення в об’єднаному Баланському королівстві: при Антуані Першому, Луїнесі Другому… і ще кількох королях. Та й третє: основні юлдурони, але різних епох і навіть двох південних країн, та й те тільки господарські. Марге таки знає, як «завалити» студента.

Ну, нічого, подумала вона. Принаймні, перше питання про директиви – відоме. Згадати б ще про дерегації цих островів… Хоча вона таки щось пам’ятає. Добре, ще є час згадати.

Поставивши на папері одиничку, Амелі глянула вбік – змінити обстановку перед очима і змусити мозок згадати те, що треба. Погляд вихопив Мартіна: той сидів за першою партою біля вікна. Амелі здивувалась, але… він сидів і швидко виводив ручкою рядки на папері. «Молодець! – мимоволі подумала вона. – Так, треба подбати й про себе…»