Кошмар

- Я вже подумав, що ти знову втечеш, - кинув Клод, коли Мартін переступив поріг кімнати.

- Без рюкзака? – запитав Мартін.

- А що там… Може, він – порожній, - припустив Армандо.

- Або там – послання для нас, - додав Клод. – «Хлопці, я знову їду в армію».

- Тобі б сценарії для серіалів писати, - Мартін сів на ліжко. «Оце був сценарій тільки-но! – подумалось. – Хоч і справді кіно знімай».

- А хто це був? – поцікавився Клод. У повітрі мовби бомкнув старовинний годинник. «Потрібно сказати, - промайнуло в його голові. – Кращої нагоди й годі шукати. А так усе одно вони запитають».

- Та так… Знайома з сусіднього департаменту. То я з Амелі перечепився у коридорі й затримався.

- О-о! – протягнув Армандо. – Уявляю цей момент!

- А що там уявляти… - Мартін зітхнув.

- Може, поділишся? – запитав Клод.

- Можна… Це взагалі був шок.

- Ого! – вигукнув Клод. – Це вже – цікаво!

- Вона якось пов’язана з… твоїм рішенням? – запитав Армандо. Він завжди був дуже кмітливим.

- Так. Ми того літа майже перестали дзвонити одне одному…

- То ви тоді розбіглися? – запитав Клод. Армандо зробив йому знак: не перебивай.

- Та ні. У неї майже не ловив зв’язок. Зате вона увесь час постила фотки у «Фокусі». Я мав би одразу здогадатися… Меседжер повністю вантажить діалоги, а фотохостинг – лише мініатюри світлин. А я подумав, що вона не хоче спілкуватися зі мною. А потім вона стала публікувати фото з якимось хлопцем… Звісно, для мене все стало на свої місця. У мене просто не було сил бачити її і… Коротше, тільки-но виявилось, що цей хлопець – просто її друг і однокласник.

- А чому вона постила фотки і не могла подзвонити тобі? – запитав Армандо.

- На постинг вона витрачала одну-дві хвилини. Їй треба було бігти за село, де ловив мобільний інтернет, а говорити зі мною треба було набагато більше.

- Очманіти… - здивовано промовив Клод. – Вона не мала змоги спілкуватися, ти неправильно зрозумів її і кинув універ. Очманіти!

- Буває й так, - байдуже відповів Мартін. – Добре, давайте про щось інше. Як ви тут були без мене?

- Та як… - Армандо стянув плечима. - Звичайно. Дего здали, все інше взагалі не парило. Єдине, майстерська робота трохи потріпала. Зате до нас не дуже присікалися, бо ми були на останньому курсі. А тут ще й ви втрьох повтікали. Потім мені у клубі одна дівчина сказала, що загалом до інших універів перевелися дев’ять чоловік, і більшість – через Дего. Декан навіть подумала, що ти теж через це пішов. Тому нас було наказано не сильно чіпати. Правда, Дего як лютував, так і не перестав. Один студент із кримінальників пішов після першого семестру і примудрився перевестись до іншого закладу. Сказав, що боятися Дего і бігати за ним не збирається. Отак от.

- А ти де служив? – запитав Клод.

- За двісті кілометрів звідси. Неподалік від Помаранчевого моря.

- Круто! І як море?

- Я його тільки під час відпустки побачив. Додому не захотів їхати, щоб не було важко повертатися. Ну, й махнув до моря.

- А в тебе фотки з армії є? – запитав Клод.

- Так, звісно, - Мартін увімкнув смартфон. – Зараз… ага, от!

- Ану! – хлопці сіли по обидва боки від Мартіна. – Ух ти!

Це було дійсно захопливо. Мартін сидів у камуфляжі за столом із клавіатурою; перед ним на стіні висіли чотири півметрові екрани.

- А чим узагалі займається радіоелектронна розвідка? – запитав Армандо.

- І чим вона відрізняється від РЕБ, – додав Клод.

- Ну… РЕР – це пошук ворожого зв’язку, а РЕБ – це його глушіння. Ну, от я шукаю його, - Мартін кивнув на дисплей, який вже встиг наполовину потемнішати.

- А що за зв’язок ти мав шукати? – запитав Армандо.

- Ну… наприклад, рації. Я, до речі, через них і пішов до РЕР-ки. Тому що мав певне уявлення про радіохвилі. Що ще… Картинка з безпілотників, звук теж… Локатори ППО. Та банально сигнал із телевізійних антен. От ми повинні були знайти сигнал, розшифрувати, в ідеалі – знайти місцезнаходження антени. А РЕБ має заглушити цей самий сигнал. Наприклад, щоб дрон втратив зв’язок із оператором і впав.

- Прикольно, - задумливо сказав Армандо. – Ану, покажи ще фот…

Стук у двері обірвав його.

- О, хто це?! – Клод здивовано глянув у сторону виходу. – Відчинено!

Рипнули двері; у щілині з’явилось хитре обличчя Катрін.

- Ви там не ню? – глузливо запитала вона. За дверима засміялися – кількома дзвінкими голосами.

- А тобі як треба? – кинув у відповідь Клод. Сміючись, Катрін зайшла до кімнати. За нею, хихочучи, простували Меліса й Амелі.

- А що це ви усілись на одному ліжку? – запитала Меліса.

- Мартін показує фотки, - відповів Армандо.

- О, фотки! – зраділи дівчата.

- А ти що подумала? – поцікавився Клод. Але Меліса не звернула уваги на його підкол, вмощуючись із дівчатами на Армандовому ліжку.

- Мартіне, давай, показуй фотки! – скомандувала вона.

- Вам, дівчатам, тільки дай фотки, - сказав Клод. І раптом запнувся, пожалкувавши про сказане. Але вже було пізно: щоки Амелі зайнялись рожевим, а вона сама образливо глянула на Мартіна. Утім, він не помітив цього погляду, вмикаючи відбитком смартфон.

- Ох! – вигукнула Меліса, побачивши те саме фото.

- Тут ти – ще такий худенький, - підмітила Меліса.

- Так я тільки почав служити, - пояснив Мартін.

- Ти такий класний у формі, - Меліса захопливо дивилась на фото. – А де це ти сидиш?

- За пультом, - Мартін перелистнув фото. Тепер він сидів у профіль у навушниках із дужкою, дивлячись на монітор осцилографа.

- Клас… - майже прошепотіла Меліса. – І ти в усьому цьому розбирався?

- Ну, доводилось! – Мартін знову змінив фото. Казарма, караул, палатка… Поля, окоп… Знову якісь пульти, антени, кнопки, перемикачі. Іноді траплялись фото міста – старовинні двоповерхові будинки, трамваї, фонтани…

- А, я знаю, де це! – раптом подала голос Амелі.

- Так ти не так далеко й служив! – Меліса теж упізнала місто.

- Двісті кілометрів, - уточнив Мартін, листаючи далі. Тепер він лежав на землі, вперши у плече автомат. Вухо перекривав значок плеєра.

- Це – відео? – Мартін збирався змінити зображення, але Меліса обірвала його. – Ану, увімкни!

Мартін натиснув на значок. До кімнати увірвалися звуки людських голосів, якісь клацання.

- Сержант Фендеро до стрільби готовий! – крикнув Мартін. «Вау!» - прошепотіли дівчата.

- Вогонь! – крикнув хтось за кадром. Автомат тріснув пострілом, потім – ще і ще…

- Припинити стрільбу! Вогонь чергою! - хтось подав команду. Мартін припинив стрільбу, цілячись.

- Готовий!

- Вогонь! – автомат затріщав у Мартінових руках.

- Сержант Фендеро, припинити стрільбу! З рубежа – на мінус!

Мартін встав на одне коліно, впер автомат прикладом у землю, чимось клацнув на корпусі і, ставши на ноги (оператор зменшив план), пішов із кадру.

- Клас! – замилувано говорила Меліса. – По ходу, я поспішила із заміжжям!

- Твою проблему легко можна вирішити юридичним шляхом! – єхидно нагадала Катрін.

- Тільки в мене немає магазинів, - сказав Мартін. Усі засміялися від пущеного жарту; навіть Амелі – чи не вперше за день – щиро розсміялася.

- А ходімо на майданчик! – запропонувала Катрін.

- О, дійсно! – підхопив Клод. Перед Мартіном майнули затишні бесідки, волейбольні сітки, тенісні столики… Хто тепер грає на них? Чиї руки відбивають волейбольні м’ячі?

- Так, ходімте! – Меліса встала та поспішила до виходу. Катрін потрусила за нею.