Кошмар

Він обернувся. Перед ним, посміхаючись, стояла Амелі. Темні кучері (знову накрутилася!) півкільцями звивалися на світлому ліфові біло-синьої сукні в обтяжку. Звісно, вона вийшла спереду – поки він відволікся на пасажирів із «хвосту».

-Обіймасі! – замилувано мовила вона в його обіймах. – Ой! – його вуста торкнулись пружної дівочої (не жіночої!) щоки.

- Я не помітив тебе в автобусі, - сказав Мартін. – Мені на секунду навіть здалося, що ти не приїхала.

Амелі засміялась – під гуркіт від’їжджаючого автобуса №18.

- Ні, тепер ти нікуди від мене не дінешся! – відповіла вона, сміючись. – Ходім, тут надто людно.

- Пішли, – погодився Мартін.

- Куди? – Амелі глянула на фасад театру. – Ух ти, яка краса! Я з автобуса не роздивилась…

- Я знав, що тобі сподобається.

- А от тебе я майже одразу помітила! – похвалилась дівчина. – Ти так пильно дивився на пасажирів у салоні… Ще хотіла махнути рукою, але я сиділа з тієї сторони, перед кабіною водія.

- А я дивився на пасажирів, які стояли перед дверми, - зрозуміло відповів Мартін. – А вони ще й затуляли тебе.

- А, знаєш, цікаво так бачити тут схожі речі на ті, що були там, - захопливо сказала Амелі. – З однієї сторони, є щось спільне, а з іншої…

- Ти – про фонтан?

- Не тільки. Наприклад, цей автобус. Там же теж є 18-й маршрут. А самі автобуси – зовсім інші. Пам’ятаєш, ти сідав у такий після екзамену? Я ще цілувала тебе перед тим, як ти зайшов до салону, - Амелі мило посміхнулася.

- Я тобі більше скажу, я приїхав на зустріч у цьому самому автобусі. По суті, вийшло, що він відвіз мене на вокзал, а наступного разу він же привіз мене назад. Правда, аж через два роки…

- Отакої! – Амелі здивовано звела брови. – Як доля цікаво вміє повертати… Ой… А там що, ще один фонтан? – вона витягла шию, зазираючи за край широкої чаші водограю.

- Там – два менші фонтани, квадратні.

- Клас! Як ти живеш у такому красивому місті?

- Як і всі, - Мартін стянув плечима. – Я давно звик до всього, що ти бачиш.

- А чому ти поїхав навчатися хтозна-куди? Тут же – багато університетів!

- Двадцять два, - уточнив Мартін. – Просто тут – набагато менше бюджетних місць. Ну, й мені не вистачило. Я думав, що потім зможу перевестись… але не вийшло. Зате тепер у мене є ти, - мило закінчив він.

- А у мене – ти, - Амелі розпливлася у посмішці.

- А пам’ятаєш, що ти хотіла зробити біля світломузичного фонтану? – загадково запитав Мартін.

- Так от чому ти привів мене сюди! – Амелі знову засміялася. – Який ти…

- Я просто подумав, що якщо тобі подобається той фонтан, то має сподобатись і цей.

- Мені дуже подобається, - погодилась Амелі. – А ще я обов’язково виконаю те бажання, - дівчина хитро підморгнула. - Але спочатку… - Амелі глянула на підсвічений фасад. – Якщо ми вже – біля театру, ти розкажеш мені все про той спектакль, який влаштував тиждень тому.

Мартін зітхнув.

- Мені здається, той козел переслідуватиме мене, де б я не був.

- Ну, Мартіне! – Амелі благально глянула на нього. – Я згоряю від цікавості!

- Як тоді, після екзамену?

- О, так, це було щось! Я аж ніяк не очікувала від тебе такого креативу! І щось мені підказує, що цього разу ти влаштував не менший детектив!

- Ну, цього разу все відбулось набагато банальніше, - Мартін задумався. – Але я думаю, ти здивуєшся набагато більше, ніж минулого разу.

- Та ну! – Амелі здивовано звела брови. – Так, ти зараз же все мені розкажеш! – безапеляційно заявила вона. - Прямо тут!

- Може, спочатку присядемо? Як минулого разу?

- Ні, давай погуляємо по площі, - запропонувала Амелі. – Я сьогодні на новій кафедрі вже насиділася за комп’ютером.

- Добре, - погодився він.