Кошмар

- А пам’ятаєте ту штуку з альбомами? – запитав Клод. – Можна роздрукувати подібний малюнок для стенду. І типу роздивлятися його.

- А де ти його повісиш? – Мартін допитливо глянув на нього. – Збоку на стіні? А як ти поясниш, чому ти увесь час дивишся убік? А коли ти сядеш здавати? Стенд же опиниться позаду.

- Навіть якщо він буде перед очима, він же помітить, що ти читаєш, - додав Армандо.

- Ну, не знаю, - Клод стянув плечима. – Обписати парти чорнилами? Так він ліхтарик помітить. Або окуляри для читання невидимих написів… Такі взагалі бувають?

- А як ми будемо обписувати всі парти? – запитав Мартін. – А в якій аудиторії ми сидітимемо? Знати б хоч, які питання у яких білетах будуть.

- Не проблема, - відповів Армандо. – У них на кафедрі лаборантом працює один хлопець із клубу. Тільки Дего кожного разу готує на екзамени не менше ста білетів.

- А ще я чув, - згадав Клод, - що минулої сесії він запросив якось аспіранта. І той ходив між столами і намагався спіймати когось за руку.

- Було таке, - підтвердив Армандо.

- Значить, у нас не вийде навіть сіпнутися не в ту сторону, - задумливо сказав Мартін. – Взагалі, я думаю, у цьому випадку можна було б використати хіба що навушник. Там, плеєр, дзвінок на телефон… Але ж він змушує здавати всі смартфони.

- А рацію можна заховати під одягом? – запитав Клод. Мабуть, він хотів просто розрядити обстановку й підколоти Мартіна – всі ж знали, що він захоплюється радіозв’язком.

- Цю – ні, - Мартін кивнув на рацію, що стояла на тумбочці. Здавалось, він не зрозумів підколу й сприйняв питання буквально. – Взагалі, частотні станції – занадто великі. Ну, от… - він висунув шухляду й витягнув звідти ще одну рацію – трохи меншу й без кнопок і дисплея. – Ну, це – канальна, але вона теж буде відтягувати піджак.

- Ага, піджак… - кинув Армандо. – Він же одразу подумає, що ти вирішив пронести під ним перший том історії юриспруденції.

- До того ж, все одно буде видний навушник, - Мартін розвів руками. – Особливо чорний.

- У Дего слуховий апарат – під колір тіла, - зазначив Армандо. – І той зблизька добре видно.

– А мікрофон?

- А пам’ятаєш, ти говорив про мікрофони-булавки? – пригадав Клод.

- Коли це?

- Ну… тоді, коли приїжджав міністр освіти.

- А, тоді… - згадав Мартін. Звісно, він пам’ятав. Це ж тоді він зацікавився цими раціями. До цього Мартін із захопленням дивився влоги майстра з ремонту ліфтів. А перед тим він слідкував за блогерами-залізничниками. На зміну раціям поки що нічого не прийшло, хоча цей етап теж уже пройшов. Просто через напружений семестр у нього не було часу підсісти на щось цікаве.

Звісно, він пам’ятав той день. Саме тоді між ним та Амелі зав’язалися стосунки – досі не сміливі, тоді вони були, мов паростки, що ледь витягнулись над ґрунтом. Мартін тряхнув головою: найменше зараз хотілось думати про неї. Амелі була зараз не меншою проблемою – він досі не міг зрозуміти, чому вона не звернулась до нього, коли готувалась до інформи. Але вирішувати дві задачі одразу часу не було. Тим паче, що навіть одну вони утрьох вирішити не могли.

– Ну, я ж просто припустив, що вони бувають. А так я нічого не чув про них. І потім, як мікрофон, хоч і булавка, працюватиме без струму?

- Цікаво, як же ті агенти перемовлялися між собою, - Клод уже переходив на сторонні теми. Мабуть, йому вже здавалось, що вони нічого не придумають – принаймні, сьогодні.

- Ну, от я отримаю диплома й піду до служби безпеки, - відповів Мартін, лягаючи на ліжко. – А потім розкажу тобі, як вони перемовляються.

Він заплющив очі. «Це – тупик», - подумалось. Всі їхні задумки, їхні стратегії – зараз все це виглядало, як палиця проти автомата. Мартін ще бачив Армандо, який сидів з маскою розчарування на обличчі – мабуть, уже й він підозрював, що боротьбу варто закінчувати. Утім, можливо, він, як і Амелі, вирішить піти на екзамен; недарма ж він – один із кращих у групі серед хлопців. Але думками Мартін уже був глибоко у спогадах річної давнини – на весняному урочистому прийомі…