Кошмар

Марге Філіпп Дего зник майже одразу після закінчення консультації. Відкривши свого портфеля, він обережно засунув туди свої папери. Страх потроху спадав з нутра; здавалось, мовби він злазить з усіх, мов стара шкіра, а потім заповзає у портфель викладача.

У коридорі йому стало значно легше. Ноги ще трохи тремтіли; але впевненість потроху наповнювала його тіло, немов посудину. Сірий костюм викладача майнув у юрбі студентів; страх зникав – його залишки мовби злізали з нього і зміями повзли за сивоголовим марге, намагаючись наздогнати його і шмигнути у той-таки портфель.

Мартін не став рахувати середній бал. І так було зрозуміло, що на стипендію він не витягує – як і більшість із потоку. Яка різниця, скільки там виходить – шістдесят… два чи п’ять? Картина від того ніяк не мінялася.

Збоку промайнув темний хвіст Амелі. Але Мартін підходити не став: мабуть, їй зараз було не до нього. Він бачив, як дівчина смикнулась, коли викладач назвав її оцінку – немовби він випустив у її тіло кулю.

- Мартіне! – Амелі теж помітила його. Якби йому хтось сказав на першому курсі, що вона залицятиметься до нього, Мартін покрутив би пальцем біля голови. Уже тоді ця кароока миловидна брюнетка входила у десятку успішніших студентів групи – причому не останньою. Стипендійний поріг вона проходила фактично автоматом; тому на сесіях Амелі, як правило, підвищувала свій бал, а разом із ним – і додаткові виплати від держави. Мартін, звісно, не навчався погано: наприклад, ту ж стипендію він отримував завжди. Але до Амелі йому, звісно, було дуже далеко.

- Що у тебе? – запитала вона, підходячи.

- П’ятдесят два, - байдуже відповів Мартін.

- Та я чула. А що в середньому?

- Не знаю, - сумно сказав він. – Все одно йти на екзамен. Або сидіти до наступного року без стипендії. Третього виходу немає.

- І що ти робитимеш? - Амелі зацікавлено, але якось сумно глянула на нього.

- Поки що не знаю… Цікаво, що хлопці думають, - Мартін мав на увазі своїх друзів із групи.

- А ти що думаєш?

- А що я думаю… - Мартін присів на лаву. Амелі вмостилась поряд. – Теоретично, на екзамен можна не йти. Мінімальний поріг я все одно давно пройшов. А можна піти і спробувати витягнути на стипендію. Нижче сорока він же не може права поставити – не має права. Але…

- Але шансів витягнути – зовсім мало, - відповіла Амелі. – Натомість те, що марге Дего витріпає нерви – майже гарантовано.

- Проблема, - задумливо сказав Мартін. - А що у тебе входить? – поцікавився він.

- Шістдесят, - байдуже відповіла Амелі. – До стипендії не вистачає двох балів, - у її голосі забриніли плаксиві нотки. – Уявляєш? А на екзамені на шістдесят два треба відповісти з нуля.

- А нащо тобі аж стільки? Де ти так вляпалась?

- Фізкультура, - Амелі стянула плечима. – Пропустила кілька пар… бо готувала цього Дего. Інформа.

- А там у тебе що? – здивовано запитав Мартін.

- Стільки ж, скільки й тут зараз.

- А що тобі випало на екзамені? – запитав він. – Чи ти й там не була?

- Була, - Амелі посміхнулася від того жарту. – А що я витягнула… Сервери. Робота 24/7, команда підтримки, охолоджувальні системи.

- Блін! –вигукнув Мартін. – Це ж – зовсім прості питання! Та ще й цікаві… Ох! – хлопець розпачливо схопився за голову. – Ну, от скажи, чому ти не підійшла до мене? Ти б уже зараз збирала речі додому, а не плакала б у коридорі зі мною! Ой, порося… - він розпачливо схопився за голову.

- Ну… - Амелі слабко посміхнулася. – От така я…

Мартін відвів похмурий погляд. Кілька місяців тому Амелі почала проявляти до нього інтерес. Він ніяк не міг зрозуміти, чим привабив цю карооку красуню-розумницю; але Амелі йому теж подобалась, і він з радістю відповідав на її примруження очей та кокетливе облизування губ язичком. Утім, варто було наблизитись до неї, як дівчина відступала, ховалася, немовби у домику – як у відомій дитячій грі. Мартінові це навіть подобалось: справжня дівчина не має бути легкодоступною. Але чимдалі його лякали ці кроки назад: іноді здавалось, Амелі просто не визначилась, чи хоче вона бути з ним. І зараз це припущення відчувалось особливо гостро, воно немовби врізалось ножем у його серце. Вона могла перестати залицятися, вдавши, що заклопотана навчанням; вона могла жартома тікати від нього або просто показати, що він не має наближатися до неї. Але не попрохати у нього про допомогу, знаючи, чим це може закінчитися… «Власне, й закінчилось», - подумав Мартін.

- Ти куди зараз? – спокійно запитав він. Настільки спокійно і немовби трохи байдуже, що Амелі навіть здивовано глянула на нього.

- Не знаю… Думала зайти до деканату, здати заліковку. А потім піду до гуртожитку. Можливо, щось вирішимо з дівчатами – іти-не іти…

- Добре, я – до себе, - Мартін встав. – Може, зустрінемось увечері…