Кошмар

- Дего… - налякано прошепотіла Амелі. І раптом… Мартін посміхнувся. Щоправда, його посмішка і погляд нагадували нагадували маніяка, який знайшов свою жертву.

- Що за шум ви влаштували? – грізно мовив Дего, наближаючись. Амелі злякано обернулась. – Жебері! Поясніть! Чоловіче! Чуєте, я до Вас звертаюсь!

- Професор Дего, - спокійно сказав Мартін, кивнувши – чи то зрозуміло, чи то задоволено. – Кошмар усіх студентів… Нічний жах…

- Мартіне… - злякано прошепотіла Амелі. Очі Дего розширились від здивування і налились гнівом.

- Що Ви с-собі дозволяєте?! – Філіпп Дего різко підійшов і схопив Мартіна за плече. – Хто Ви такий?

Мартін обернувся і…

Хлопчик біжить по шпалах у залізничному тунелі. За ним женеться чудовисько – оживлене втілення страхів, яке харчується своїми жертвами. З-за згину вилітає потяг, який мчить на них обох. І раптом хлопчик стрибає на дах локомотива, обертається і кричить…

- Я – твій кошмар! – різко випалив Мартін гнівним тоном.

В Амелі немов різко залили глечиком величезну порцію здивування. При цьому страх частково покинув її (хоча все ж було ще страшно) і, шукаючи нову жертву, влетів у професора Дего. Жодного разу Амелі не бачила, щоб цей авторитетний науковець, який викликав повагу у колег та жах у студентів – щоб Філіпп Дего колись боявся. Однак саме це зараз і сталося: у погляді професора майже розтанув гнів, натомість… Завжди хижі, суворі чи геть без емоцій (що теж лякало) – зараз його очі вони були повні страху і здивування.

- Щ-що? – здивовано протягнув Дего.

- Що, не впізнав мене, потворо? – Мартін впився у викладача гнівним поглядом. – Мене звуть Мартін Фендеро. Запам’ятай моє ім’я, виродку. Тепер я приходитиму до тебе у кошмарах, допоки ти не здохнеш. Ти наводив на нас тваринний страх, а тепер він сам нападе на тебе! А познайомишся з ним ти просто сьогодні!

Трель телефона з кишені Дего перервала його монолог. Мартін замовк. Очі професора, здавалось, готові були вистрибнути з орбіт, а рот тепер був привідкритий просто від шоку – і аж ніяк не для того, щоб висловити гнівну тираду. Ще з більш роззявленим ротом стояла Амелі, скута тим же шоком і боязню.

Телефон деренчав стандартною мелодією в кишені піджака Дего.

- Марге Дего, - спокійно сказав Мартін.

- А? – Дего мовби спробував скинути з себе останню хвилину, мов дурний сон.

- Вам дзвонять, марге Дего, - сказав Мартін тим же беземоційним тоном – мовби збирався холоднокровно пристрелити його.

Дего розгублено витягнув потертий кнопковий телефон і глянув на дисплей. Викладач досі не визнавав смартфонів і всі технологічні штучки позичав у більш просунутих колег.

- Алло, - розгублено сказав він.