Кошмар

- Дівчата-а! – Амелі обхопила одразу обох – і Мелісу, й Катрін. «Свині ви!» - хотілося сказати в серцях і жартома. Але, звісно, вона просто сміялася, притискаючи дівчат до себе – таких рідних і ніби трохи інших. Ще б пак, час не пройшов повз подруг: Меліса стала повнішою, Катрін із шатенки теж перетворилась у блондинку.

- Ой, а накрутилася! – Катрін торкнулася до накручених кучерів Амелі.

- Ну, так є привід! Ой, дівчатка, як я за вами скучила!

Вона дійсно не бачила їх два роки. Поки вони з якимось отупінням готувалися до екзамену, Катрін (як потім з’ясувалось) потроху наважувалася змінити університет. А за кілька місяців, перед самим майстеркурсом, вони дізнались те, чого ніхто не очікував, від чого тілом ішов холод від страху, який перетворював упевнених студентів на маленьких тваринок. Либонь, Катрін нагадувала ховрашка менше, аніж Амелі тоді сама собі. По суті, саме Катрін тоді вчинила правильніше за всіх; те ж саме пізніше зробила й Меліса. Спочатку, коли очікувано не приїхала Катрін, це було сумно; коли не з’явився Мартін, це був шок і розпач; а коли Меліса забрала документи… це був жах. І двох із них, цих гарненьких подружок витравив звідси один і той же кошмар, страшний сон усіх студентів…

- Ти й на пари теж так ходиш? – хитро запитала Меліса.

- Я ж пари не веду, - відповіла Амелі. – Я – простий лаборант!

- Тобі так сподобалось, що ти вирішила лишитись? – Катрін теж взялася підколоти її.

- Ну, якщо запропонували, то чому ні? Це – краще, ніж сидіти юристом десь у конторі. До речі, все – через вас! – Амелі тупнула ногою, цокнувши каблуком по асфальту.

- А чого це через нас? – здивувалась Катрін, але Меліса перебила її:

- О, хлопці, хлопці!

Амелі обернулась… і аж здригнулася від несподіванки. Вона була готова побачити Луї, Віктора, Джеріно, але… за спиною стояли Армандо і Клод. Амелі полегшено зітхнула, і навіть посміхнулася, роздивляючись старих друзів. За цей рік хлопці теж трошки змінилися: Армандо змінив окуляри на більш сучасні, а Клодове каре стало стильнішим.

- А чого це ви не в повному складі? – запитала Катрін, обіймаючись. Усередині Амелі ніби щось обірвалося: ось-ось вона має побачити його. Із усіх зникнень це було найбільш шоковим. Хоча, як полюбляла говорити її мати, на біду нічого не натякало. Того літа вони ще кілька разів здзвонилися, обмінялись муркотливими фразами. Можливо, якби вона мала змогу виходити на зв’язок частіше, то, може, щось дізналась би й запідозрила. Вірогідно, саме тому, що вона кілька тижнів не чула його голосу, приїхавши до міста, Амелі відчула, що щось може бути не те. Невже Мартін скоро теж повернеться, і їхні почуття знову спалахнуть, мов сірник? Однак уже за годину Клод, який зустрівся їй у коридорі, немовби жбурнув її об стіну новиною: кілька днів тому Мартін дистанційно забрав документи та пішов до армії. На зв’язок він більше не виходить (все ж. це – збройні сили), але перед відправкою він написав про це Клодові та Армандо, додавши до повідомлення фотку з автобуса, у якому їхав із призовниками. Їй, Амелі, він не написав про своє рішення ані слова…

- Та ми самі хотіли б знати, де він! – Клод засміявся. – Залишив нас тоді удвох на цього виродка…

- Ти – про Дего? – запитала Катрін. – Так він таки вів тоді у вас пари?

- Аякже! Меліса ж розповідала тобі? Приходимо ми в кінці літа переписати розклад, а там… Порівняльна історія правознавства, предмет, викладач – Фе Дего! – Меліса пирснула зо сміху від того «фе».

- Він тоді захистив наукову роботу і отримав новий ступінь докторства, - уточнила Амелі. – І заразом придумав цей предмет. А нещодавно він узагалі став професором.

- А ти не в нього на кафедрі працюєш? – запитала Катрін.

- Ще чого! Мені й пропонувати її ніхто не думав. Усі знали, що я тоді відмовлюсь.

- Та хто погодився б при здоровому глузді! – захихотіла Меліса.

- Сміхотушки! – Амелі відійшла трохи далі, уводячи дівчат. Краще стояти трохи далі, коли…

- О-о-о! – залунало за спиною – дуже гучно і несподівано. Це був Клодів голос; і Амелі з жахом зрозуміла, чому він зрадів.