Кошмар

У місті було п’ять універів; але міністр освіти мав прибути саме до їхнього закладу. По-перше, тут було більше простору перед корпусами; по-друге, він знаходився ближче до аеродрому (де, безсумнівно, мав приземлитися міністерський вертоліт). По-третє, він, звісно, мав підписати документи для кількох альма-матер; але найважливіші накази стосувалися саме їхнього правознавчого університету.

Їхній факультет зібрався за площі Рівноправ’я. Звідти вони пройшли тротуаром повз другу лікарню, змійкою перейшли світлофор, і через 2-гу Річну потроху заповнювали Міжнародну, перекриту з двох сторін поліцією.

Вулиця була вщент забита. На тротуарах, на проїжджій частині й навіть по дворах – скрізь тиснулися тисячі студентів і сотні викладачів. Останні немовби тільки й розмовляли одне з одним про міністра. Раз у раз то тут, то там від них долітали фрази про нові навчальні плани, критерії оцінювання, факультетські звіти… Здавалось, у натовпі студентів вони виставляли себе гордо й надмінно – викладачі різних категорій перед безтурботною молоддю, у якої на думці – лише халява та розваги…

- Ого, там, по ходу - перевірка! - відволік його Клод. Придивившись, Мартін помітив, що перед плацом дійсно стоїть якась штуковина. Коли натовп підсунувся ближче, стало зрозуміло, що то – дві металодетекторні (чи які там) рамки. Біля них з обох сторін стояли чоловіки в піджачках – чи то внутрішня охорона з міністерства, чи то агенти Національної Служби Безпеки, чи хтозна… Але виглядало це дійсно круто, як у шпигунських фільмах.

Коли вони підійшли до входу, перед Мартіном опинилися Клод та Амелі. Один пішов до дальньої рамки, вступивши дівчині ближчу.

- Підходь, - скомандував Мартінові чоловік у піджачку з якоюсь палицею в руці. Він підійшов. Чоловік провів палицею перед ним, позаду, попрохав повернутись. Мартінові знов здалось, ніби він – герой бойовика.

- Проходь, - врешті сказав агент.

Вони стали під розлогими липами – навпроти другого корпусу. Між ними та будівлею облаштовували якийсь президіум – туди вже навіть вмощувались представники ректорату. Плацом час від часу проходили ті ж самі чоловіки у ділових костюмах. Один із них, відхиливши борт піджака, говорив щось у пазуху – прямо як спецагент із тих самих шпигунських фільмів.

- А як він так розмовляє? – запитала Амелі. Вона стояла поряд – як і Клод, Армандо та кілька дівчат, що проходили контроль разом. Всіх інших відтіснила група з сусіднього факультету, і де вони тепер – розташувалися – ніхто не знав.

- А там, мабуть – мікрофон у піджаку, - припустив Мартін. – Така маленька булавочка.

- А йому куди говорять? Він же – без навушника, - зауважила дівчина.

Мартін хитнув головою.

- Не знаю, - відповів він. – Якось же чує. Може, у них є якісь міні-навушники.

- А дріт? – запитала Амелі. – Чи вони – на батарейках? Так як воно все це у вухо влазить?

- Ну, є ж маленькі «пігулки», - згадав Мартін. - Не ті, що вставляються в годинники, а ще менші…

Між ними (Мартіном, Клодом та Армандо) зав’язалась розмова про спецслужби. Взагалі, для хлопців захоплююча тема. До того ж обстановка – всі ці рамки, палиці, чоловіки, що говорили у пазуху – все це тільки сприяло їхнім діалогам. Найбільше «поплив» Клод: він уже активно роздумував, як працюють «жучки» для підслуховування, і чи дійсно в агентів бувають окуляри з камерами.

- Мартіне! – озвалась Амелі за його спиною. Він обернувся.

- Що?

- Ніщо! – дівчина засміялась. Дівчата, що стояли неподалік, теж захихотіли.

- Обійми мене! – її прохання прозвучало геть несподівано. – Мені холодно!

- О-о! – здивовано протягнув Клод і навіть присвиснув.

Це було несподівано. Звісно, вулицями гуляв вітрець, тому в словах Амелі була логіка. Але все ж було зрозуміло, що вона просто залицяється до нього. І це дивувало Мартіна: так раптом, без передумов (як сказала б їхня куратор), Амелі залицялась – до кого? Не до когось із відмінників (того ж Армандо або, наприклад, Жана) а до…

Але все ж Мартін, звісно, обійняв її. Мабуть, він очікував, що Амелі вирішить погратися з ним і в останній момент хитро відступить або вивернеться. Але ні: вона дозволила обійняти себе; от її руки також зімкнулись за його спиною.

Це було дуже приємно. Дівчата давно не були в його обіймах; і тепер відчуття, що оволоділи ним, трохи нагадували тремтіння і збудження хлопця, який уперше пригорнув до себе особу протилежної статі.

- Тепліше? – запитав він.

- Так! – Амелі мило посміхалася. Хтозна, може, вона хотіла погратися з ним, змусити його ніяковіти; але натомість Мартінові нестерпно хотілось поцілувати її. Мабуть, він дуже замилувано дивився на неї, тому що погляд Амелі теж наповнився ніжністю…

- Фендеро, Жебері! Що це таке? – здивовано пролунало поряд. Мартін знову оглянувся, різко випустивши дівчину з обіймів: повз них проходила їхня кураторка з якимось повним сивоголовим викладачем у темному костюмі.

- Та облиште їх, маджі Жато! – вступився він. – Коли ж їм ще кохатись, як не зараз? Хтозна, що на них чекає далі…