Кошмар

- Рідна кімнатка, як же я за тобою скучила! – захоплено сказала Меліса, заходячи всередину.

- І я! – підхопила Катрін.

- Тільки Амелі, по ходу, не встигла скучити, - глузливо додала Меліса.

- Чого це?! – здивувалась Амелі.

- Ну, ти ж тут жила потім. І зараз ти теж можеш зайти сюди.

- Ну, по-перше, я жила не в цій кімнаті, - нагадала Амелі.

- Ой, я й забула! Ти ж переїхала в персональну! – важливим тоном підколола ця тхориця.

- А, по-друге, я після випуску нечасто заходила до гуртожитка. І те, вище першого поверху я ще ніколи не підіймалася.

- Амел, ти як була нудна, так і лишилась! О, до речі! – Меліса аж підстрибнула на ліжку. – Давай розказуй, про що там хлопці говорили…

- Про зв’язок! – підхопила Катрін.

- Що там за зв’язок такий був, що вони всі сміялися? Ти ж точно знаєш? – Меліса допитливо глянула на Амелі.

- Знаю, - байдуже відповіла вона.

- Що, реально? – здивувалась Катрін. – Я думала, вони пожартували. Якийсь зв’язок, Дего…

- А, до речі, причому тут Дего? – не відчіплялась Меліса.

- Вони у нього екзамен списали, - Амелі сіла на ліжко. - Той, на який ви не пішли.

- Та ну! – вигукнула Меліса. – А я тоді так і подумала! Ну, не могло бути так, що ти вийшла ледь живою, а вони так легко відстрілялись!

- А як вони це зробили? – запитала Катрін.

- А це і є той зв’язок, - відповіла Амелі.

- Так, а що за зв’язок? – Меліса не бажала помічати байдужої похмурості подруги.

- Вони налагодили зв’язок між собою, - Амелі відчувала, що вона надто виказує свій настрій. – Там взагалі цікава історія була.

- Ану, давай бігом ділись, що там було! – Меліса аж підстрибнула на ліжку від цікавості.

- Коротше… Пам’ятаєте, Мартін тоді отримав посилку? Ну, я йшла за булочками і наштовхнулась на нього біля пошти? Так от, то була непроста посилка. І в аптеці теж…

- А, пригадала, - сказала Меліса. – І посилку, і аптеку… Так, а що це все було? І, блін, як їм це вдалося? На Мартінові же не було навушників! Їх Дего вбив би за таке! І потім, там же зв’язок був заглушений!

- От Дего теж думав, що все передбачив, - захоплено сказала Амелі. – Але вони таки змогли його обхитрити.

- Як?! – вигукнули в унісон дівчата.

- А ось як, - загадково почала Амелі. – Вони сховали на собі рації і… ще якесь приладдя, я вже не пам’ятаю. Хоча ні, пригадую, був ще мікрофон… і навушник у вусі. Бездротовий і тілесний. Ось тому ми його й не помітили. Ну, а далі – все просто: один сидів у Дего, двоє – в іншій аудиторії. А в посилці, власне, була ота вся техніка. А пластир потрібен був, щоб приклеїти на тіло мікрофон. І рації вони теж дуже хитро прилаштували – на випадок, якщо доведеться знімати піджак. Ну, власне, Дебре на моїх очах і попрохав Мартіна його зняти. Добре, що я не знала про всю цю затію – інакше знепритомніла б на місці. Хто б міг додуматись, що ця штука була у нього в штанині! Власне, тому він трохи дивно йшов.

- Очманіти… - прошепотіла Катрін.

- Нашим хлопцям треба було іти у розвідку, а не сюди, - додала Меліса.

- Так Мартін і пішов, - пригадала Катрін. – Він же служив у… радіорозвідці, чи що?

- Радіоелектронній розвідці, - поправила Амелі. - Ну, так він тоді все й придумав.

- Та хто б сумнівався! – вигукнула Меліса. – Він же тоді носився з тими раціями…

- А, може, він тому й пішов до армії? – припустила Катрін. – Так сказати, на хвилі захоплення.

- До речі, може! – Меліса кивнула. – Ну, я реально не знаходжу інших версій. Принаймні адекватних. Здати цього паршивого Дего і раптом проміняти все на…

- Тихо! – прошепотіла Катрін.

Дівчата замовкли. Заходячи, Амелі забула приклацнути двері; тож тепер до дівчат нечітко доносився чийсь голос у коридорі.

- Це ж – Мартін! – прошепотіла Меліса.

- Ага, він! – підтвердила Катрін.

- Амел… - Меліса спонукально глянула на неї.