Кошмар

Він жив тут із першого дня. Тільки спочатку замість Армандо і Клода Мартін ділив кімнату з двома іншими хлопцями. До навчання обидва ставились як у відомих стереотипах про студентів. У кращому разі вони приходили на пари не готовими; на лекціях вони у кращому разі сиділи тихо (особливо у таких викладачів, як Дего), малюючи щось у зошитах. У гіршому ці двоє перемовлялись між собою, приставали до дівчат або прикалувались над кимось – якщо поряд сиділа підходяща жертва. Власне, Мартін спочатку і сидів із ними; але потім ці дебіли дістали його, і він вступив своє місце такому ж гульвісові з сусідньої групи, пересівши на вільний стілець. Спочатку Мартін думав, що він міняє шило на мило – бо поряд сидів якийсь тип зі стрижкою під каре; а Мартінові здавалося, що всі пацани з довгим волоссям – несерйозні та гультяї. Але, як потім виявилось, цей хлопець був чи не найспокійнішим за всіх у групі. Він доволі вправно малював, тому в очікуванні викладачів (або ж на нудних лекціях) спокійно розмальовував форзаци зошитів захоплюючими малюнками.

Так Мартін познайомився з Клодом. Згодом до нього підсів ще й Армандо – високий русявий хлопець в окулярах, який справляв враження розумного малого. Виявилось, що хлопці жили у кімнаті на чотирьох – із двома такими ж недоумками, як і він. Тоді-то вони утрьох і придумали першу ідею – помінятись місцями з його сусідами. Комендантові було навіть легше виселяти цілу кімнату тупаків, коли вони завалили першу ж сесію.

Звісно, навчались хлопці доволі добре. Щоправда, відмінником можна було з натяжкою назвати хіба що Армандо. В більшості випадків хлопці виїжджали на спільних проектах. Як правило, Мартін грав роль генератора ідей. Іноді його задумки дивували навіть його друзів; іноді вони балансували на межі дозволеного. Так, одного разу хлопці робили презентацію на тему поглядів якогось філософа щодо жінки. Клод (а він, як правило, займав у цих проектах місце художника) намалював на ватмані фігуру повногрудої дівчини у короткій сукні з глибоким декольте. Викладач, звісно, був майже шокований, але придратися до такої відвертості не зміг – адже хлопці розкрили на презентації кожну деталь цієї дівчини зі сторони поглядів цього філософа. Щоправда, вирішальні снаряди випустив Армандо, який добув для презентації всю необхідну інфу. У цьому йому поступалась навіть Амелі, яка часто готувалася до уроків в читальних секторах. Ще з першого курсу Армандо входив до клубу студентських науковців; з часом його члени потроху випускалися з університету, який часто лишав їх на своїх кафедрах, лабораторіях і тих же читальних залах. Тож ніхто уже не дивувався, коли він за день діставав з архіву якусь стару антологію, за якою звичайний студент у кращому разі бігав би днів десять.

Звісно, на одних проектах вони не могли виїхати. Семінари, самостійні, контрольні – це все нікуди не дівалося. І тут хлопці іноді скеровували свої вміння на нелегальні методи (простіше кажучи – на списування). Так, на першому курсі Армандо придумав обписувати спинки стільців простим олівцем. І, поки викладачі дивились, чи немає у студентів чогось під столами чи під руками, вони спокійно списували матеріал, дивлячись перед собою. Щоправда, хлопці швидко відмовились від такого методу – надто «паливним» він був. І дійсно, за кілька тижнів дівчата «спалилися» на цих стільчиках.

Якось одна викладачка задала завести альбоми – для креслення у них схем. Хтозна, коли тій мадже здалося, що у зошитах ті креслення виглядають малими, і що потрібні саме альбоми. До сумок трьох хлопців ті альбоми не влізли, через що довелося покласти їх на парту (щоправда, у прозорому пакеті, який, до того ж, шарудів на всю аудиторію). Викладач, який давав у той день контрольну, раз у раз проходив повз парти хлопців: йому, бачте, сподобались малюнки на обкладинках – кам’яна текстура з наскельними написами. Марге і в голову не прийшло, що ті обкладинки – фальшиві, а написи – зашифровані букви. Сам шифр навіть не довелось придумувати – коли Мартін навчався у школі, така забавка була у його класі. Лишалось тільки придумати ідею з обкладинками (до цього додумався уже Армандо), яку Клод майстерно змонтував на комп’ютері.

Минулого року Мартін підхопив застуду – довелось кілька днів полежати у ліжкові. Посеред одного такого дня подзвонив Армандо – попрохав заглянути у підручник (якого він, поспішаючи, забув на столі). Так народилася «гра у хворого». Суть полягала в тому, що хтось із хлопців лишався «хворіти» у гуртожитку. Потім усі троє здзвонювались через конференц-зв’язок. Викладачі давно звикли до студентів з навушниками, і ніхто, звісно, не думав, що комусь у вухо надиктовують відповіді на питання.

Одна така вигадка була пов’язана з Дего, хоча належала вона тільки Мартінові. Марге ніколи не диктував матеріал; тож, аби не пропустити головне, Мартін вмикав перед парою на смартфоні диктофон, лишаючи до дзвінка. У гуртожитку хлопці часто прослуховували записи і доповнювали конспекти. Однак, ця штука, яка так часто виручала хлопців, зараз їх аж ніяк не рятувала.