Кошмар

Кімната дихнула приємною ностальгією. Тут все лишилось на своїх місцях: ті ж ліжка, тумбочки, шафа… Та сама рама, відчинена навстіж, і вітер тривожив ту саму занавіску…

У Мартіновій голові знову яскраво спалахнув спогад – яскравіше навіть, аніж на вокзалі. Він, студент-четверокурсник, приїхав після літніх канікул. От перед ним зі скреготом розходяться двері ліфта. Він заходить усередину і, тримаючи в одній руці дорожню сумку, натискає на клавішу…

Ліфти для нього тоді були чимось особливим – як, наприклад, потяги чи маршрутки. По-перше, він раніше захоплювався ними. По-друге, у нього були два «рідних» ліфти і обидва були схожими і в той час несхожими один на одного. І тут, і там була стара дерев’яна кабіна, яка каталася направляючими, либонь, третій десяток років. Але це були різні моделі, хоч і однієї фірми; домашній був світлішим; там лампочка світила під пластиком, а тут – під сіткою. За кабіною так само лампово клацали поверхові перемикачі; однак тут звук був глухішим. А от панель наказів, причому така сама стояла там же, і це їх ще більше ріднило. Тільки там, удома, він натискав на клавішу «5», а тут – «4». Це теж по-особливому його хвилювало у день приїзду.

Ліфт випустив його на четвертому поверсі. От поверх його не так «вставляв». Якби він жив на квартирі, у звичайній багатоповерхівці, де сходові майданчики хоч трошки, але схожі одне на одного... А тут підйомник випустив його у типовий коридор гуртожитка. Подзенькуючи ключем з брелком, він покрокував до кімнати, минаючи двері з номером «410». До канікул вони жили у цій кімнаті. Тепер на вахті йому видали ключ від 422-ї…

Відчинивши двері, він зайшов усередину, проносячи поперед себе дорожню сумку. Це теж був хвилюючий момент: у такому вигляді студенти бачили кімнату лише раз на рік. Застелені матраци, порожні тумбочки, самотня шафа без речей… За дві години має з’явитися Клод, Армандо має прибути або ввечері, або завтра (і як він цілий день сидить удома, знаючи, що йому треба їхати?) А поки що напівпорожня кімната зустрічає на порозі першого постояльця…

- Ех! – Мартін сів на ліжко (аж зарипіли пружини), кладучи на підлогу рюкзак. Знявши туфлі, він ліг на ліжко і випростався.

- Втомився? – зі смішком запитав Клод. – Чи перепив?

- Ностальжі, - Мартін взявся руками за дерев’яне бильце ліжка. В армії бильця були залізні.

- А я теж скучив за цим усім! – видав раптом Армандо, погойдуючись на своєму ложі.

- Ти хоч чого? – Мартін торкнувся рукою стіни. Удома його розкладний диван стояв біля вікна, однак не впритул. В армії ліжко було далеко від стіни – між двома такими ж скрипучими «ложами». І тільки тут, у цьому гуртожитку, він спав впритул до стіни.

- Ну, так ми теж випустились не вчора, - нагадав Армандо.

- А, ну так, - Мартін ліг набік і відкрив тумбочку. Невже два роки тому тут лежали його підручники і конспекти? Невже всього два роки – а не колись, мовби за туманами часу? Це за два роки він так змужнішав, хлопці так посоліднішали? Це за два роки він посидів у окопах, у лісі, у штабній машині, просканував сотні машин?

- Підручників не вистачає, - підмітив Армандо.

- Так,- погодився Мартін.

- І рації зверху, - підколов Клод.

- Ой, не нагадуй про ті рації! – Мартін скривився.

- Ну, не знаю, мені ти так запам’ятався. Рюкзак біля ліжка, рація на тумбочці, чорні капці…

- Ти чого? – здивовано глянув на нього Мартін.

- Та нічого, - Клод зітхнув. - Просто класні часи були. Ну, і я за рік трошки скучив за всіма.

- І за мною? – єхидно запитав Армандо.

- А що за тобою сумувати? Я тебе й так чи не кожного місяця бачу.

- А як ви без мене впорались із Дего? – запитав Мартін.

- Ой, то було не так страшно, як ми спочатку подумали, - сказав Клод. – Вірніше, нам дуже пощастило. Він накатав занадто довгий курс, і через це лекції пройшли у першому семестрі, а практичні перенесли на другий. Правда, цей козел додав ще кілька занять і там, і там.

- І ви типу просто пройшли мінімальний поріг? – здогадався Мартін.

- Ну, так. Він, правда, все одно потріпав нам нерви на практичних… Ну, ми бігом отримали кілька оцінок і оформили йому всі контрольні. І все. Армандо отримав сорок вісім балів, я – взагалі сорок два. Мені ще Жато говорила, що я споганив свій диплом. Хоча за фактом моя шефиня у нього навіть не заглянула. І що мені з того?

- А у мене взагалі майстер-диплома немає, - жартівливо підмітив Мартін.

- До речі… - почав Армандо, але Мартін за його тоном швидко зрозумів, що він хоче сказати.

- Чому я раптом забрав документи і пішов до армії? Там була…

Телефон перервав його мелодією виклику – різко і несподівано.

- Так, Луїзо... Так, можу. Зачекайте секунду… - Мартін глянув на хлопців. – Зараз я повернусь, - сказав він, взуваючись у туфлі (добре, що без шнурків).

- Сподіваюсь, цього разу ти хоча б повернешся, - сказав йому услід Клод.