Кошмар

Потяг м’яко й швидко їхав уперед, відстукуючи колесами по рейках. Безстикового шляху тут ще не зробили; та й колії, мабуть, досі не ремонтували. Перед самим вікном мчали дерев’яні шпали сусіднього шляху; а вдалині, навпаки, повільно тягнулись зелені та темно-жовті поля.

Востаннє Мартін їхав цим напрямком два роки тому. Але тоді все було зовсім по-іншому: його повільно тягнув зношений дизельний тепловоз, а він сам сидів у старому, але капітально відремонтованому вагоні. Та й сам потяг прямував зворотнім шляхом – Мартін їхав на канікули, аби наприкінці літа повернутися назад на майстеркурс. Але не повернувся…

До четвертого курсу він, як і більшість студентів, їздив додому автобусами – ті відправлялись із автовокзалу кожну годину. Це було явно дорожче, аніж потяг; але прямого поїзда тоді не було, а пересадка відбирала час і сили. А потім на залізниці запустили новий рейс, яким Мартін міг дістатися додому вже напряму. Так, це досі було незручно, адже залізничний вокзал знаходився далеко від студмістечка, та й вагони траплялися здебільшого старі й прокурені (добре, що автобусні, тобто, з сидіннями, а не плацкарт). Однак квиток для студентів коштував чи не втричі дешевше за автобусний, та й час у дорозі теж був трошки коротшим. А вдома автобусний і залізничний вокзали взагалі знаходились один навпроти одного.

Зараз він їхав на новому «Тармакові». Так у давнину (здається у легендарному Союзі Срібних Королівств) називався бойовий кінь будь-якої породи. Зараз це був помаранчевий тривагонний потяг нового покоління, який міг їхати як на дизелі, так і під контактною лінією. Тому проїзд нині коштував приблизно стільки ж, однак тепер без студентських пільг. Мартін ще й «схитрував», сплативши за квиток із рахунку з транспортним кешбеком.

Він сидів у середньому вагоні третього класу, під самим вікном. Краєвид за вікном вже встиг набриднути; тож він перевів погляд на табло, на якому відображалася швидкість потяга. З вокзалу до позаминулої станції помаранчевий «Тармак» майже безшумно їхав під струмом; і з початку поїздки двозначна цифра майже не опускалась нижче позначки 95. Мартін дивувався, пригадуючи повільні студентські поїздки. На позаминулій станції машиніст опустив пантограф і увімкнув дизельний двигун. Тепер потяг їхав з помітним гудінням; а кілометрів двадцять тому машина знизила швидкість до 60-ти. І майже одразу за вікном почастішало стукання коліс. Тепер було зрозуміло, чому вони раніше так швидко їхали: залізничники провели на колії ремонт (можливо, навіть замінили деякі ділянки) та заварили більшість стиків. Далі починалась дорога, не торкнута рукою ремонтників.

Праворуч, через одне крісло розмістилась симпатична темноволоса дівчина з розгорнутою книжкою в руках. Мартін мимоволі згадав Амелі – тоді вона теж була такою стрункою брюнеткою і часто читала який-небудь підручник. Зараз вона теж здавалася сном – солодким і кошмарним водночас. І цей кошмар змушував його серце тьохкати ще більше, аніж дзвінок від Клода. Так, вона теж була минулим; хоча, якщо між ними лишились би почуття, пережите ним за два роки не заглушило б їх. Щоправда, що зараз думає Амелі про нього, Мартін напевне не знав.

Він бачив її востаннє (як і Армандо з Клодом) наступного ранку після дискотеки, на зупинці біля гуртожитку. Мартін сів до маршрутки першим: він їхав на залізницю, а всі інші – на автовокзал. Він потиснув руку Армандо, потім – Клодові; за тим обійняв Амелі та скромно поцілував її у вуста. Звісно, це аж ніяк не було схожим на вчорашню пристрасну зустріч їхніх вуст. Однак вони були на вулиці, на виду в десятків людей – в тому числі, Армандо та Клода. Вони вірили, що попереду у них буде цілий рік і багато часу для поцілунків – треба лише перечекати цю частину літа. Вони скромно обійнялись і поцілувались… не підозрюючи, що більше не побачаться. «До сьогодні», - з невеликим острахом подумав Мартін.

З кишені линула знайома мелодія. «Хто це, Армандо?», - жартома подумав він, дістаючи телефон. Чи, може, Клод вирішив подзвонити на шляху до міста? Вони так часто робили, їдучи додому на вихідні або навпаки. Але, варто було кинули поглядом на дисплей, як цікавість одразу вивітрилась і немовби вилетіла з потяга – мовби її засмоктало в кондиціонер, що шумів десь неподалік.

- Так, Луїзо.

- Мартіне, твої файли передали вранці. Разом з усім іншим.

- Уже? Це – прекрасно. Їх уже вивчають?

- Н-ну… Думаю, так. А ти – не в місті зараз?

- Ні, я – вже у потязі. Я їду до університету.

- А, зрозуміло! – Луїза повеселішала. – Я знаю, що ти зараз відчуваєш!

- Ну, чому? Я ж не був там уже два роки. Зате я знаю, що зараз відчуваєш ти, - Мартін раптом помітив, як брюнетка скосила на нього ледь вловимий здивований погляд.

- Так, ти – правий. Добре, не заважатиму твоїй зустрічі. Якщо я щось дізнаюсь, то передзвоню.

- Домовились, - Мартін виглянув у вікно. Серце знову тьохнуло: вдалині з’явилися знайомі біло-помаранчеві верхівки багатоповерхівок.

- Добре. Щасливо відпочити. До побачення.