Смерть медузи

Судова зала вщерть заповнена людьми. Моя руда бестія Белла для чогось прихопила фотоапарат на засідання. Ну так, це справді історичний момент.

Я проходжу по справі як свідок від захисту. Я мушу виправдовуватися за власні думки й уподобання.

Це ганебно, але дітися нікуди.

Зала велика. Близько сотні писків, ласих до слів осудження і базарної цікавості, перешіптуються за моєю спиною, тицяють пальцями, прикривають руками наквецяні роти й карієсні зуби. Чоловіки періодично чухають у паху. У приміщенні спекотно і затхло.

— Встати! Суд іде! — три чорні мантії пропливли від дверей і повсідалися громіздкими тілами у червоні крісла із високими спинками. Де їхні білі, напудрені, накручені перуки? У того, що посередині, на чолі зблиснули великі краплі поту. Під масивом чорної тканини можна задушитися у таку спеку.

— Для допиту викликається свідок від захисту, Сергій Міндзебо.

Я покірно й спокійно встаю, прямую на місце свідка за стару трибуну. Її, мабуть, спеціально поставили одразу ж навпроти суддів, щоб ті могли пильно вдивлятися в очі людини за цим дерев’яним одороблом, чигаючи шуліками на раптове звуження зіниць, відведення погляду чи несподіваний необережний, неконтрольований рух, який викаже вашу брехню з головою. І вас неодмінно за неї покарають. Судді з короткими батіжками в пухлих руках, у високих шкіряних ботфортах, чорних латексних стрінгах на целюлітних стегнах поверх пенісів, котрі втягуються майже усіма своїми пористими тілами у масив пивних животів, з чорними масками на обличчях, поцяткованих камедонами, з чотириденною щетиною / подразненнями від частого бриття, з пір’ям на голові, шкіряними підтяжками через цілу, поприщену від запрілості, спину… Я відвернувся, ховаючи саркастичну посмішку вглиб закладених людських табу. Треба вдавати пристойність — я все-таки викладач, хоч і незвичайний. Ну, хоч би перші кілька хвилин.

Я коротким рухом поправляю комірець сорочки.

— Пане Сергію, — голова суду говорить зумисно повчальним тоном, щоб я почувся хлопчиськом, якого спіймали на крадіжці яблук у колгоспному саду, — ви подали апеляцію з проханням скасувати заборону друку вашого твору. Але чи маєте ви моральне право про це просити?

— А чому б ні? У нас свобода слова, тож я можу писати, що хочу і як хочу. Покажіть мені закон про цензуру? На якій підставі заборонили?

— До столичного господарського суду, як ви знаєте, звернулися такі організації, як філія Відділу культури вашої вулиці, Асоціація українських філологів, усі можливі релігійні конфесії підписали звернення вашого духівника…

— У мене нема духівника.

— Неважливо, звернення ж є про те, що ваші тексти можуть згубно вплинути на читачів, на їхнє спасіння…

— Маячня якась. Достатньо було позначки +18.

— Мабуть, недостатньо, пане Міндзебо. Асоціація мовників заявила, що своїми низькопробними контркультурними оповідками ви паплюжите пам’ять видатних українських ідолів від літератури. Ні Шевченко, ні Франко, ні Котляревський такого б собі при житті не дозволили! — старший суддя в апофеозному припадку гримнув молоточком по столу, обіч нього два молодших його підспівувачі синхронно кивали головами.

— Далі підмішують вино, яке витхнулося, до молодого. Панове, ми у якому столітті живемо?

— Ви применшили велич значення геніїв! Це немислимо! — завищав хтось у залі.

— Ми вважаємо це достатнім аргументом, щоб не задовольняти ваше клопотання, пане Міндзебо. І більше з такими апеляціями до суду просимо не з’являтися, — вирок винесено, старший суддя підірвався з насидженого червоного місця, середні судді, як за командою, підскочили масними м’ячиками. Усі троє покотилися на вихід.

— Встати, суд іде! — заревів охоронець, виструнчившись перед чорними мантіями у показовій покорі.

Судді щезли за дверима. Уся зала полегшено зітхнула. Пані Роззяви, Витріщаки й Розтелепи, пани Дармовиси, Вайло і Солопії посунули рядочком на вихід. Ґави порозліталися — ловити тут більше нічого.

— Тату, вони просто не вільні, у них немає вибору, — втішала мене моя бестія Белла. Я погладив доньку по голові, обійняв. Треба було забиратися звідси — процес, напевно, наперед було програно — це закономірність така.