Смерть медузи

— Поїдьмо далеко-далеко, де нас ніколи не знайде наше минуле! Дивися — розгорнулась земля, наче книжка! — тобі доводилося кричати крізь вітер, щоби зміст сказаного могло вловити моє вухо.

Ну, як це — поїдемо? Куди поїдемо? Про що ти мрієш, жінко? Я вкорінився в цьому місті, як сторічне дерево, якому вже не зрушити з місця, попри усі намагання вплинути ззовні хоча б на йоту, хоча б на міліметр.

Деколи звички грають з нами погану штуку. Ми звикли звикати. Коли нам нема до чого звикнути — настає паніка, що ми можемо щось втратити. Наші звички нам здаються чимось страшенно цінним, аж до неоціненності. Кажуть, що особливе пошанування звичок, такі собі щоденні ритуали — це одна з ознак невротичності характеру. Одне і те саме повторення звичних рухів, одні й ті самі маршрути міста, з дня у день перетікають, як вода у клепсидрі, в’язкі думки, одні й ті самі, одні й ті самі, хоч і про все на світі.

Ну, куди це поїдемо? Треба бути практичними, не давати волю розхлябаності. Хто нас чекає там, куди ми поїдемо? Наші звички там не потрібні, краще розвивати їх на звичному місці. Бути господарем власного життя — не означає кудись втекти від. Ну, куди ти втечеш від власних звичок, жінко? Для чого змінювати звичний краєвид за вікном? Для чого взагалі щось змінювати?

— Помандруймо країною автостопом. Будемо їхати, куди відвезуть, ночувати у дешевих мотелях і хостелах. Ти читатимеш на вулиці свою поезію, я малюватиму перехожих, а добросердечні мешканці нових міст кидатимуть щоденний заробіток у великий крислатий капелюх.

(Дороги, дороги, дороги) . Наївна, як дитина. В дорозі може трапитися різне. А якщо не знайдеться добросердечних містян? А якщо ніхто не підбере на шляху? А якщо…? Якби менше таких якщо.

Якби менше таких якщо!