Смерть медузи

Хто дає право встановлювати заборони? Хто придумує обмеження? Особливо в слові? Особливо в колористиці?

— Чому ви малюєте переважно темними фарбами? Треба трохи світлого, кращого, веселішого.

— Ідіть, веселіться в нічному клубі чи в цирку. Бо в нас хоронять щоразу молодших. Ідіть, веселіться!

«Нещодавно в одному зі столичних судів відбулося судилище над літературним твором…»

«Ростемо!» — подумала я, допиваючи каву в кав’ярні на розі, роздивляючись чорні значки літер у новопридбаній книжці скандального автора. Пам’ятаю початок, знайома із серединою, не знаю закінчення.

«…що, що, що змінилось у зворотному напрямку, циркулі набережною з двох сторін і по центру, річковою магістраллю без змін…»

Космос на нас все-таки дивиться. Чумацький Шлях простягається, не завершується, не сплять гори, не бадьориться степ, виколисуючи на стеблах зернята / насіння завтрашнього дня. Дороги пашать спеченим асфальтом, новобудовами обтяжуються міста, мої улюблені. Нічого не змінилося. Бруківка за спиною на новій цифровій світлині схожа на річку. Фейсбук реагує лайками. Я обмацую твоє 2D-зображення на нерівності. Але LID ідеально-плаский, аж бридко. Неживе воно і є неживе.

«…ти хочеш цього так само як і я? do you agree? побач мене, почуй мене, відчуй мене, вбий мене, закохайся по вуха…»

Напевно, я нереальна, не зовсім нормальна, на думку міських сталкерів, але суголосся завжди вицвітає квіткою в небуття й народжується плодом на високому дереві: якщо дістати, то можна почутися на краю прірви, як селінджер в житі. Зламай мене. Я хотіла, щоб ти зламав мене. Тоді сірі кілометри доріг не простяглися б так далеко. Щоб ми зав’язали з оптоволоконними дозами смутку. Зламай мене. Випий з жерстяної баночки з білим написом, а потім вилий через губи подих, судомний подих жорсткого оргазму впереміш із наївною чарівністю арго й оказіоналізмів.

Зламай.

Зла-не-май.

Май мене, хай мене дожене й не мине твоя одинокість, я виплету з неї сотні картин, я вив’яжу з неї багато пуловерів на кожен день тижня і місяця, і року, і декад. Але ми, як монади, розмінюємо великі на дріб’язок у придорожньому терміналі, платимо за фарш обслуговування, йдемо, куди веде алгоритм. На стадіон. На стадіоні ноги не хочуть бігти — намотують кола. Шукаємо лавочку так, щоб сторож не помітив. Ховаю лице в складках чоловічого одягу, прислухаюся до шерехів матриці. Клацає коліщатками, працює механізм, вічний двигун не треба вигадувати — він під ногами.

Хухай на пальці. Я сильно замерзла. Квітень тогоріч скидався на жовтень.