6
Знову на роботу. Знову вересень у розпалі. Попри мене ходять інші викладачі. Хто стурбовано киває головою, перешіптується, прикриваючи облудну дію писка долонями. Хто зиркає з неприкритим захватом, хто — з ворожістю. Декан намагався вправляти мозок, що заклад, у якому я працюю, має певну долю престижу, незважаючи на те, що кожного року студентів у цих стінах явно не більшає.
А мені байдуже. Хай хоч звільнять. Я сказав те, що мав сказати.
— Це вам не германо-франкські країни! Це Україна! Чим ви думали?
— Знаєте, коли пишеться, то про реакцію суспільства думається в останню чергу, якщо не думається зовсім.
— А ви про мене подумали, про колектив?
— А до чого тут колектив і ви? Живіть далі, як і жили. Що винен вам мій текст?
— А студенти?
— А що, студенти? Їм подобається.
— Ідіть на своє робоче місце. Пара почалася — декан важко опустився в крісло, витер хустинкою спітнілого лоба.
Студенти в аудиторії привітали мене оплесками.
Розпочався звичний навчальний процес.
Я завжди буду тут, хоч і не тут деколи розумом
Я буду, хоч і хтось хотів би, щоби мене не було
Я блукатиму вулицями цього міста без надії на продовження бенкету похоті
Зі склянкою віскі в одній руці
З вальтером беньяміном в голові
Із сентенціями актуального бодріяра у звивинах мозку
З печаткою гійота на чолі
Увесь такий дикий і джазоблюзовий
Бо дженіс витоптала до мого дому стежку
Яку ніяким бур’яном не засіяти, не зарости, не прикрити
Наготу мого тіла, ніяким водним масивом
Не змити, не
Злити
Мене неможливо витравити, бо в’їдаюся жовтою іржею
У пори шкірні
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!