Смерть медузи

Якісь одні недогризки днів і годин. Уривки ночей, переведених стрілками на південь мого ставлення до весни. Найпродуктивніше пишеться під зірок Бові чи під диво перевтілення любові у ненависть від містичних Muse. Залитися скотчем / віскі / колою-з-алко / сидром / викруткою і тому подібне. Тіні, тіні, тіні. Їх відкидає монітор на незастелену ще безумством вечірню стелю. За вікном сідає червоний диск — я сідаю на підлогу та слухаю тишу посеред крику. Алкоголь суне неквапом у шлунок, сповзає гладкими стінками стравоходу, всотується рецепторами, транспортується кров’ю до мозкових півкуль, а потім назад через печінку — і на вихід ацетальдегідом у помутнілій сечі. Брунатна рідина з пеніса входить, як плавець, у чисті води унітаза, розчиняючись красивим мереживом, майже невидимим для нетренованого ока. Але я все бачу, я все відчуваю, я милуюся цим видовищем. Я отримую від цього споглядання реальний кайф. Як і від образів, які вимальовує перед очима сигаретний дим у тиху погоду якимось літнім ненапряжним вечором. Так, так. Дим і алкоголь. Алкоголь і дим. Тексти втекли, тексти вийшли з кімнати, зачинивши двері з того боку на засув. Взяли довготривалу відпустку. Поїхали на курорт. Пішли на х… О, так! Тексти пішли!

Як і ти.

Ти забрала їх. Поскладала у велику валізу всі слова, усю мою термінологічно приправлену лексику, усі мої непристойності та пристрасті, усі пози, в тому числі й шістдесят дев’яту. Я заберу це із собою в могилу. Я піду туди, де вітер куйовдить волосся тонкими пальцями прохолоди. Але й там не буде тебе.

Вино стікає стінками склянки на дно. Я сповзаю по стіні на дно тієї склянки.

Залишіть мене всі

Навіть тепле, розбурхане море.

Залиши мене й ти

На дорозі…

— Та повернись уже нарешті до реальності, чоловіче!

— Реальніше й бути не може.

Ось вона — моя реальність! Масна плівка органічного лугу на прозорому тлі скла. ОН, ОН, ОН. Надовго? Не знаю. Поки знову не стане стабільно нейтрально. А дні перекроюються, перекривають один одного. Божевільний цей стадіон, де вболівальники сидять з попкорном і чекають на найвищу точку тої поезії, яка і так уже звершилась, того сценарію, який ніколи не стане повнометражним артхаусом, того тексту, який би міг містити твоє феєричне завершення як індивіда на цій планеті. І нікого, хто відклав би пакет з повітряною кукурудзою. І нікого, хто розділив би зі мною «айс-колу» на вилинялій лавці, де неподалік школа з червоної цегли.

Отак.

Скоро море, а море — мій друг, а я повз нього — самотній мандрівник.