Смерть медузи

— Що ти малюєш? — я тихенько підкрався ззаду й поцілував оголене плече.

На полотні було сіро-чорно і вогко. Une vie d’amour. Якісь неясні контури чогось не зовсім зрозумілого. Побіжно й інтуїтивно вдалині вгадувався самотній будинок, який поступово перетворювався на руїну. Але це був і не будинок зовсім, а щось химерне, ефемерне і невловне, чорніло контурами з глибини картини. Remplie de rires clairs. Ми всі боїмося втратити ґрунт під ногами, який здебільшого асоціюється у нас із власним куточком для прожиття конечних днів у щасті й горі, у голоді й ситості, у теплі й холоді, в сльозах і посмішках, з грошима чи без. Але це наша територія, де ми можемо собі усе це дозволити, і ніхто нам нічого не скаже: так роби, а так не роби.

Руки у тебе щедро були у фарбі. На палітрі кольори іскрилися від променів сонця, яке пестило ті в’язкі клубочки та змійки на межах пластикового інструменту. Руді кучері поодиноко вибивалися з-під сірої хустини, якою ти щоразу пов’язувала голову, коли бралася до роботи. Губи щільно зімкнуті, очі розкриті на максимум сприйняття візуальної дійсності.

— От станеш знаменитою й забудеш про мене, — постогнав трохи я, знаючи наперед, що ти обернешся, посміхнешся і мазнеш мені ніс пензликом, а я буду тільки здогадуватися, що ти маєш на увазі.

І прийдуть із єлеєм, прийдуть з терезами

краси помильні судді і відважать смуток,

діапазон п’яніння, думку, слова гаму,

а ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути.

Забути… Un seul chemin.

Я забувався в її обіймах, не твоїх, déchirant nos. Це було вже після кількох відтинків часу, які знадобилися для того, щоб переосмислити твоє ставлення до нашої пригоди / не пригоди.

Вона була звичайною жінкою, яка хотіла дітей понад усе на світі. Любила кожне чуже маля, що гуляло на вулиці зі своєю мамою, навіть поглядом. І ми майже одразу одружилися, стали на весільний рушник в церкві під фальшивий спів хорових дядьків, під замилування родичів і гостей. Біла сукня, вишита бісерним орнаментом, довгий вельон спадав хвилями на тендітні плечі. От і новий соціальний статус, от і нове життя, enfers.

— Щоразу, коли я читаю твої твори, мені здається — я сходжу з розуму, — незбагненна безпосередність, за якою криється намагання бодай щось зловити, бодай трохи увійти у мій світ.

Для чого їй мої навіжені думки?

Ти принципово не малювала аквареллю, бо вважала, що це не той рівень, на який треба розмінюватися. Ніколи не робила попередніх ескізів простим олівцем, allant plus loin. Складала руки навхрест, коли якусь думку довго не вдавалося зачепити на гачок, наче рибу в неспокійній воді гірської річки. А якщо твої образи тобі набридали настільки, що не могла їх завершити, то відкладала полотно в окреме спеціальне місце в майстерні, де вони подекуди місяцями чекали своєї черги. Так ти мені сама розказувала про те, як ненавидиш свою ірраціональність, бо той куточок поволі перетворювався на цвинтар для ненароджених дітищ, недоношених, недолюблених, недо…

Я поцілував тебе в друге плече, посунувши трохи тканину кофти на білій шкірі.

Que la nuit, наче відчуваючи, що на другому поверсі цього будинку прихисток для творчості, під твоїми вікнами майже не щодня грав вуличний скрипаль, і люди кидали йому в шапку гривні.

А музика лилась, як патока, липнучи до стін і шкіри.

La nuit des nuits.