Смерть медузи

Так склалося, що матриця міст у мене в крові. І це вже не витравиш жодною царською водицею. Я бачу невидимі нитки й лінії, які сполучають усе, що навколо мене: людей, тварин, дерев, рослин, межі неба й океанів. Ми всі складаємося з літер і цифр. Ми — тканина особливого тексту, який треба прочитати й розшифрувати. І на це нам відведено певний проміжок часу, як у комп’ютерній грі з дедлайнами — на кожну задачу стільки-то хвилин, на кожну головоломку певна кількість ходів і кодів. Помилятися можна, але тоді тебе повертають на початкову позицію, і все треба проходити наново: наново клеїти стікери на обличчя і перти у відому шаблонну невідомість — усе, як у всіх, і так було завжди. Від перших наскельних до останніх селфіпортретнокультових. І кожне місто — це зона певного впливу з підвищеним рівнем людськоемпіричої радіації. І там бігають сталкери, ходять сталкери, існують і живуть тільки сталкери окремого урбана. Рівень сталкерів.

Кожен ховає власні руїни під подушку і частинки / камінчики-трофеї з минулих досягнень / досліджень.

А я ті камінчики складаю в мозаїку на тротуарі, витягуючи з кожного погляду, який ротом просить мене своєю мовою намалювати їхні анфаси та профілі в кольорі й без кольору.

І я малюю.

Стаю на стометрівці нового міста, розкладаю переносний мольберт, закріплюю листок кнопками, беру в руки вуглик і… Сталкери неймовірно тішаться, знайшовши подобизну власних рис на портреті. Дякують, платять гроші, і я можу випити тоді кави, з’їсти шматок улюбленого «Наполеона», погуляти вуличками та двориками, фіксуючи їхні щегульності в пам’яті. Потім вони калейдоскопляться в снах. Перемішуються. Ейфелева башта виростає посеред Дрогобича, а Ніл тече через Полтаву. Така скутечність сильно тішить, бо до української колекції тоді додається світова. Хай так, хай лише крізь сновидіння.

Я люблю міста. Я ними живу. Сюрреалістично складаючи з них власний світ, означуючи кожне, позначаючи, маркуючи, конотуючи, вірячи, що міста віддають мені взаємністю.

І так три роки я збирала їх докупки, усі докупки, не пропускаючи жодного, навіть найменшого, разом з їхніми сталкерами та сталкеренятами. Ті створіння витоптували в мені стежки, і їх було так багато, що душа пам’яті стала схожою на павутину, цупку, як матерія, зіткана з ниток № 40, різноколірна, різноформатна.

А тепер я маю власну майстерню на другому поверсі старої сталінки й не тягаю більше моє художнє приладдя за спиною у великому наплічнику. Я тепер розплутую ту павутину і вив’язую з того вироби, у які не соромно вбратися чи показати / продати іншим.

Досвід…

No comments…

Краще нічого не говоріть. Просто послухайте, як шарудять зв’язки матриці. Не порушуйте тишу, коли розмовляють кліше та стереотипи, бо ви тут нічим не кращі. Не найновіші. Усе вже було дотепер.

Я вас усіх люблю. Чи любиш ти мене, Інший? Пам’ятаєш, ми хотіли любити міста спільно?