7
Деколи я думаю, що все життя складається з типових банальностей і штампів. Усе, що я маю, і все, чим живу, тільки мені видається єдиним і неповторним. Але таке вже було. Декаданс на всіх рівнях. Декаданс у крові та словах. Для чого я їй?
— Ти унікальний і геніальний! — скільки треба це повторити, щоби прийшла віра?
— Як же ти мене бісиш! — це достатньо сказати один раз. А далі — крути педалі, поки не догнали, і не надавали.
Біло-синя коробка автобуса чекала мого проникнення в її нутро. Ти роздивлялася мої очі, торкалася кінчиками пальців брів і повік.
Стаю достобіса сентиментальним. Так не можна.
Місто григоріанських співів залишилося десь осторонь. Фестиваль завершився повним фіаско. Реальність усе-таки є реальністю.
Далі живу в чаті, романтизуючи написані здалеку речення. Довго думав, чого ж так бракує? Холофраза теж залишилась осторонь. Її за собою захопила феєрія міського святкування.
— Про що ти думаєш?
— Просто сиджу.
— Як ти?
— Ніяк.
— Мені самотньо. Я скучила.
— Для чого повторювати одне і те саме безліч разів? Тобі від того стає легше? Чи воно щось змінить?
— Тепло просто так не розсіюється. Вогники тоненьких воскових свічечок завжди затухають від необережних подихів. Хіба ти цього не знаєш?
— В губи.
— Забули. Вибач.
Метрополітенівський поїзд — сполучення між світами, в інших умовах недоступними. Людське тут притихає, усі думають про своє, щиро відображаючи власні душевні бурі на обличчях. Читання не замінить спілкування, але більшість мовчить. Тут лише ідеї бродять вагонами, штовхаючи одна одну. Я вхоплюю їх за поли плащів, за рукави. Вони перетворюються у моїх руках на пласкі прозорі закладки. Я розпихаю їх між сторінками блокнотів і книжок. Вдома витрушую на робочий стіл, сортую, переганяю через ректифікаційну колону досвіду, розщеплюючи, розкладаючи на фракції, наливаю отримане в склянки та смакую до ранку, як Джека Деніеля.
Я пропустив перший зуб моєї дитини. Проміняв його на лекції в антикафе. Це більше потрібно було їй, не мені. Вона щаслива — чого ще бракує?
Збоку розривався клаксон.
— Чувак, ну ти дивися, куди йдеш! — розлючений хлопчисько-водій вилетів з авто, трясучи кулаками, пересипаючи лайкою свій текст.
Стоячи посеред дороги, зупиняючи тим самим потік машин, ти починаєш відчувати себе живим і важливим.
Я не відповів, попростував далі.
Дівчиська вдома не було. Повіялася кудись із друзями.
Зрештою, для чого мені те все згадувати? Минуло достатньо часу, щоб не залишилося каменя на камені.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!