Смерть медузи

Розминулися. Ми так розминулися! Навіть не побачивши одне одного в коридорі під білим небом академічної стелі!

І наша похибка розминання…

Що таке похибка? Примха чиїхось девіативних упереджень згори? Скільки вона в цьому випадку тривала? Хвилину? Десять? Рік? Чи, може, ціле життя?

Місто чуже непривітно дивиться порожніми нутрощами таксі. Приглядаюся — нічого не бачу. Іти? Куди? Може, ти навіть не там? Може, ти й не поїхала нікуди? Може, тебе й не було?

Триває кілька тисячоліть…

Плентаюсь до готелю, тягнучи ноги важким асфальтом. Який нині день? День народження ностальгії. День розпушування грядки на городі минулого в чотири сотки за парканом зі штахет революції свідомості. Ґрати? Та ні. Це не тюрма. Швидше психіатрична палата.

Розлетілася на атоми. На крижинки. Стала повітрям. Вдихну і піду далі з тобою в легенях. Залишки давно знайомих парфумів лоскочуть глибоко під ребрами.

Двері скрипнули протяжно, намагаючись, мабуть, мені сказати: «Доброго дня, чоловіче!», відкриваючи зіжмакану поверхню готельного привселюду. Цікавих очей нема. Усі зайняті. Свідки свідків не мають. Свідки теж хочуть жити.

Сходи риплять деревом навздогін. Старий готель, часів не знаю кого. Та чи важливо? Чи так вже важливо, хто побудував його, хто тут зупинявся? Це вже було — сучасності непідвладне те, що уже сталося. Можна захоплено роззявляти роти при розгляданні ліжка, на якому кохалася якась видатна особистість, але ви ніколи цього не побачите. Можна полежати на тому ліжку та придумати собі амплуа любаски якогось уже мертвого президента, але його прутень ніколи не опиниться у вашій вагіні. Можна торкатися речей, пити з горнят, їсти з тарілок, але ваша компанія — ви, ці стіни й велике Ніщо, і не більше.

Я ліг на сірий диван. Я втупився в стелю. Я вгризся в блакитне латексне покриття. Я заплющив очі.

Вона сіла біля голови. Мовчки. Я навіть не почув, як увійшла ця жінка досередини. Що за…?

— Не вставай. Лежи. Над нами літають тіні. Ти бачиш? Ти їх відчуваєш на запах?

Підкорився.

У кутку стояла чорна людина без виразу очей і статі, схрестивши на грудях руки.

— А це ще хто? — мені стало цікаво.

— Залишися у своїх звуках. Не випускай їх на волю. Вони живі, а ти цього не розумієш. Усі ці роки не розумієш.

Плащ кольору ночі з шурхотом наблизився до нас. Руда жінка зняла з шиї шарф, прив’язала мені руки до дивана якимось дивним чином. Чорна людина без виразу очей і статі витягла з-під плаща довгий ніж, інкрустований срібними монетами.

— Що? Хто ви такі? Що вам треба? Я не маю із собою ні грошей, ні коштовностей! — примирив я, наміряючись закричати, але вона прикрила мені рот холодною рукою. Як з труни.

— Лезо гостре. Лезо спасенне. Лезо любить. Воно множить на зеро. Ти станеш номером.

Я бачив, як підскакують ґудзики і падають на паркет. Бачив, як кінчик ножа пише там, де серце, прах попіл потяг. Сотий раз, тисячний знак, стотисячний задум, мільйонне втілення, нескінченна семантика зовсім не наших прикрас. Перевірений метод — розбитися на електрони під дією електрики літер, складених за якимось невідомим принципом.

— Ти навіть не знаєш, який ти коктейль змішав і назвав його простим визначенням. Ти навіть не відаєш, що ти віддаєш. Ти навіть не бачиш, що тобі скоро пробачать. Печать. Печать. Печать.

Я впав з дивана на килим, витканий в кремово-кофейних тонах. Я впав нижче рівня моря.

Я нахлебтався власного блювотиння несвіжих ідей які

Не перетравилися в сірій речовині під твердою кісткою округлої

Форми віршів і прози якихось неви(до)значень після

Означених вулиць древнього міста де дивний

Готель і мої в ньому сни про

Відхід у гори угору по ніжних щаблях трепету

Мови

Вимов мене

Я впав на килим, боляче забив коліно. Три дні шкутильгав, поки лазили з Беллою по столиці — вона вже її знала, ніби свого постійного коханця.

Люди тут не звертають ні на кого уваги. Люди тільки сокрушено кивають головами та йдуть далі.

Напевно, такий ідеальний світ.