Смерть медузи

Це місто вмістило усе, що могло вмістити у свої чотири входи-виходи потрісканих брам. Наскрізна вулиця вкрита бруківкою давніх судом за тим, що ніколи не сталося. З пункту А в пункт Б назустріч одне одному визирнули зі сховищ власних панцирів два тіла різних і (не)рідних. Неспілі кроки в бік видимого опонента. Наспіло-тверді з цокотом чорних підборів.

Збиралося на зливу.

Блакитні дивилися так, ніби вперше. Карі не знали, де себе діти.

Зрештою, між нами миті. Зрештою, між нами літо. Зрештою, між нами квитки. Зрештою, ми не вітри, не світи. Не світи, твоє світло вже згасло. Тунель заґратовано. Тільки знаки й папір. Тільки ноти й чужа партитура. Тільки образи і фарби. Тільки…

Люди навколо не зачіпають навіть тінню. Люди й облуди. Упала полуда.

Я бачу! Я бачу. Я йду. Я біжу. Відстань, котра завдовжки із символ. Спільний і срібний. Навпіл. Дзенькіт. Уже безпорадний дзенькіт. Уже непотрібний шлях.

Хвилями. Телепатично. Чуємось. Як вперше, милуємося.

«Про що ти думаєш?»

«Про те, що й ти. Хочеться взяти твоє лице в долоні й довго, повільно розтягуючи задоволення, цілувати. За волосся і в губи».

Не торкаючись одне одного навіть кінчиками пальців. Обходимо по колу. Мій крок вперед. Поворот. Волоссям по небритій щоці і щільно зімкнених вустах. Мовчки. Посеред старого міста. Мудрого, як сич. Воно не спить. Чатує наші душі. Стереже від бажання здихатись одне одного, вбратись у самотність. Але воно ще не знає. Воно думає, що віщує хепіенди, а такого не буває в подібних розповідях. Клацання підборів об бруківку. Розмірено, систематично, у такт. Корте назад. Рок поворот. Чотири кроки. Променадна ланка. Відкритий променад назад. Нахил. Стоп, музико!

«Про що ти думаєш?»

«Я стільки згадував, що втратив лік часу. Я навіть не знаю, чи жив».

«А я була живою, наскільки могла».

Повітря шаруділо навколо. Перехожі не звертали уваги на наші екзистенційні пориви, простували собі хто куди, не торкаючись одягу навіть найменшим поглядом. Небо гусло вгорі кисільним варивом спілих чорниць. Дві перші краплі дощу впали на нас одночасно.

«Тоді була війна, пам’ятаєш? Ти пішов добровольцем, а вернувся уже не таким».

«Пам’ятаю».

«Я загубила твій слід, твою нитку між тисячами інших ниток і слідів на морському піску. Тоді йшла війна за територію плоті. Пам’ятаєш?»

«Пам’ятаю».

«Ти писав у нотатниках фрази, які вже не мали змісту. Думаєш, я їх не прочитала? Я вивчила їх напам’ять! Пам’ятаєш?»

«Пам’ятаю. Згадай і ти. Я повісив старе пальто на гачок і придбав собі нове щастя. Тільки в лейблах немає радості. Копірайти та принти кольорових снів на футболках — не межа задоволення».

«Де ти був? Забуваючи про моє існування, коли приходили інші. Я не іграшкова скринька з мелодіями сонячних настроїв. Чуєш? Я навіть не семиструнна гітара».

«У тебе срібне волосся душі. У тебе біле вино на вустах не обсохло. Ти зі мною була справедливою?»

«Пам’ятаєш? Тоді була війна. На життя. Не на смерть. Ми програли її».

«Пам’ятаю…»

Хмари варевом пінилися над нашими головами. Вітер гнав кораблі атмосфери на схід. Дощ не впав. Дощ пішов кудись у невідомість.

Ми навпроти з колючками поглядів, із шипами доторків в уяві. Проколюють тихо та впевнено. Хочеться впасти назустріч, але тисячі днів розділили все навпіл, на твоє та моє. Хочеться.

Хтось хапає за руку спочатку мене, а потім тебе. Ми впізнаємо своїх привидів. Вони тягнуть кожного з нас за собою — тебе на першу, мене на останню колію. І потяги рушили, але в напрямках все ж протилежних.

«Пам’ятаєш, як ми програли війну?» — дую на шибу й пальцем виводжу літери.

«Пам’ятаю», — запальничка вогнем загоряється з третього разу, як завжди.

Травень-вересень 2015. Калуш.