Смерть медузи

Згадуючи те все через більш ніж десяток років, я розумію, як мізерно вважати себе богом, навіть якщо йдеться про власноруч витворений світ. Ми такі залежні від випадку, що деколи стає дуже страшно, бо його величність випадок залежить від примх Інших.

У теплі дні збирання винограду — ти пролетіла з черговим конкурсом. Я пролетів із черговим перевтіленням — що страшніше?

— Тату, чому ти ніколи не говориш зі мною про маму? Я її майже не пам’ятаю, — дівча докоряло, та чи справедливо? У її розумінні — так.

— Бабуся тобі розкаже краще за мене. Вона її виростила.

— А я хочу знати твою версію.

Версії. Їх безліч. У моїй голові вони переплелися, наче коріння старого дуба, вчепилися в землю мозку — не викорчувати, не пересадити. Науково-технічний прогрес допоміг винайти склади пам’яті, але вчені так і не спромоглися створити апарат, котрий би стирав версії того, що могло б статися. Від контрастів стає зле. Від контрастів тягне блювати. Від контрастів віє холодом і могильною пусткою. Він стрів її.

— Не даруй мені квітів — вони в’януть, обсипаються гнилими останками на стіл, а я не можу на це дивитися.

— Ти знову пив. Алкаш. Я не маю на це терпіння!

— Ти знову всю ніч просидів в інтернеті. А потім весь день будеш спати. Мала реве — ти хоч би раз допоміг, з дитиною б погуляв, чи що?

— Підім на виставку в галерею, провітримося…

— Яка галерея? Ти махнувся? Краще б тобі за статті заплатили!

— Коли вже тобі дадуть доцента? Чому ти нічого для цього не робиш? Скільки можна бути таким ніяким? Інші вже давно в люди повибивалися, а ти!

— От повішуся, усім на добро, і буде вам радість!

— Дебіл…

Їх було дві. Ні. Спочатку одна. Ти. Потім з’явилася ще одна. Для обох я став музою, навіженою музою, Генрі Ченаскі, якого хотілося прибити пляшкою од віскі. Ти малювала — вона писала. Вона писала — ти малювала. Ти малювала — вона перекладала. З місця на місце. Мої думки та слова в чаті. Міняючи місцями їх у кожному новому вірші, який хоч якось дотикався закінченнями до нашого з нею фейсбучного світу. Мені було відверто байдуже, що ти про все це подумаєш.

У нього їх було дві

Він обом їм морочив голови

І кожна із них

Воліла не помічати

Незриму присутність

Третьої.

— Він — негідник.

— Він — чоловік.

— Ні ти, ні я не входимо в його плани, і що швидше ми це зрозуміємо, то краще для нас.

— Ти так хочеш з ним бути?

— Я любила його в лютому, я люблю його й у червні. А ти?

— А я — примара.

Я стала вітром серед листя слів…

— Ти готова зняти його й викинути?

— Спаси і сохрани — мій срібний слід…

Чи насправді я був тоді покидьком? Я просто такий, який є.

— Тату, розкажи мені про маму — я її зовсім не пам’ятаю.

Вона нічого не помічала. Чи вдавала, що не помічає? Байдужість людська ніколи не знала меж.