Тіні Помсти

Вогонь повільно повзе вгору, спалюючи все, до чого встиг дотягнутися. Я відчуваю жар на своїй шкірі і не можу зробити ні вдиху, чуючи хрускіт власних кісток, перемішаний з іржанням коней та схвальними криками натовпу.

Шкіра палає від люті вогню, внутрішні органи плавляться від нестерпного болю, і я нарешті даю вихід своїй муці — пронизливо кричу. Від болю і страху моя грудна клітка розривається, а крик дзвінко віддається у вухах.

Звук моїх криків і стогонів змішується з гучним сміхом Принца. В розпачі я кидаю останній погляд на скандуючий натовп, у пошуках порятунку, поки вогонь повільно спопеляє моє тіло.

***

— Виглядає чудово, дякую!

Служниці зніяковіло посміхаються і відводять погляд. Я розглядаю своє відображення в дзеркалі.

Розпущене волосся укладене гладкими, шовковистими хвилями, що спадають по плечах, а моє вбрання, все таке ж розкішне, сьогодні приковує погляд якось по-новому. Куртка з легкого, приємного на дотик шовку красиво прикрашена тонким золотистим мереживом. Блуза виконана в тон куртці і також прикрашена ніжним, тонким мереживом навколо коміра, рукавів і грудей.

Жінки повільно відходять від дзеркала і наближаються до ліжка, завмерши від подиву.

— Не варто, я сама все приберу, — кажу я, різко переводячи погляд на чорну від гару подушку і покривало.

Прокинувшись вранці, я відчула знайомий запах, який пробудив у мені хвилю паніки. Вона накрила мене з головою, і я перекотилася на ліжку, з вагою звалившись на підлогу.

Ковдра була обвуглена і порвана в кількох місцях, подушка практично була відсутня, а нитки, на яких кріпився балдахін, були надірвані, і тільки їхні жалюгідні ошмаття висіли на тонких перекладинах. Кімнату наповнив їдкий запах диму.

Увесь ранок я не могла відігнати гнітючі думки. Досі не розумію, як це могло статися. Служниці ще раз здивовано поглянули на ліжко і поспішно пішли. Почекавши, поки вони вийдуть, я залізла під матрац і намацала перо та папір.

Подумки подякувала Богам, що вони вціліли, і оглянула кімнату, роздумуючи, куди ж заховати аркуші.

— Чим тут так смердить?

Я швидко зібрала аркуші і сховала їх за спину, молячись, щоб Командор не помітив. Зустрівшись із ним поглядом, серце забилося частіше, а руки помітно затремтіли. Він перевів погляд на постіль, завмер і знову пожартував:

— Зав'язуй із пізнім читанням у ліжку.

Я кивнула. Погляд сам собою затримався на його сьогоднішньому вбранні. Він одягнув парадний біло-червоний камзол. Молочна тканина блищала на світлі, а червоний шовк мав надзвичайно презентабельний вигляд. Комір і рукави, подібно до моїх, були прикрашені тонкою золотистою вишивкою, а на грудях красувався масивний срібний аксельбант.

— Ти сьогодні виглядаєш... незвичайно.

— Так? — посміхнувся він. — А по-моєму так само неперевершено, як завжди. Принц вирішив нарешті повернутися додому. Усіх підданих збирають у Головній Залі.

Міг і не просвіщати — я вже в курсі. Всю ніч прокидалася від думок про завтрашню страту і найжахливіші подробиці цієї процедури.

Останнє речення він сказав із неприхованою неприязню. Я трохи здивувалася, але відігнала цю думку, бо хотіла розглянути його вбрання в деталях. Аксельбант йому, мабуть, видали за якісь видатні заслуги. Цікаво — за які? За псування настрою оточуючим? За рекордну кількість спопеляючих поглядів за хвилину?

— Сильно не радій — тебе це не стосується. У нас тренування! — кинув він, виходячи з кімнати.

Псування настрою... Безперечно.

— Командоре... дякую, — голос тремтів від емоцій. Я чудово розуміла, що подібні подяки ні до чого, але слова самі зірвалися з губ.

— Обережніше, міледі. Ви вже двічі мені подякували, — різко обернувся він, нагороджуючи мене спокусливо-небезпечною посмішкою.

— Це ж був ти. Ти наказав лікарю дати мені пляшечку з отрутою!

— По-перше, — він підійшов ближче загрозливим кроком. — Не треба так кричати! А по-друге, я не можу нічого наказувати Джеру.

— Але ж ти...

— Він мій друг. Друзям не наказують, — на його обличчі проступив смуток. — І нічого мені дякувати. Ти сама все зробила.

— Ну так, якби не твоя пляшечка, вбила б їх правильними відповідями, — розсміялася я.

Він не відповів. Тільки подивився на мене якимось відсутнім поглядом.

— У мене все одно залишилися питання...

— Боги, ну ти і причепа, навіть не думай у такий спосіб ухилитися від занять! — застогнав він, закотивши очі.

— І в думках не було, — я підійшла ближче. — Як ти дізнався... що я сховала пляшечку під корсетом?

Його обличчя розпливлося у звичній посмішці.

— Ти б себе збоку бачила, стоїш і постійно його поправляєш.

Він розсміявся. Сміх дзвінко пролунав у вухах, і мої губи самі розтягнулися в посмішці.

— Не хочу тебе засмучувати, Алекс, але в тебе завжди все на лобі написано.

— Обережніше, Командоре. Ви вже двічі назвали мене на ім'я.

Звук важких кроків, що наближалися до дверей, перервав наш візуальний контакт. Першим, що я побачила, була його корона, кожна деталь якої була виконана з найбільшою точністю і витонченістю — це була тонка металева філігрань зі вставками чорних дорогоцінних каменів.

— Ваша Високосте, — голос Командора пролунав шанобливо, але на обличчі не було ні краплі шанобливості.

— Веспертін, — Принц зупинився перед Командором, розглянув його з ніг до голови і перевів погляд на мене. — Ну, привіт, незнайомко. Знову на землю повалиш, чи я можу розслабитися? 

— Ні... я... Не повалю, Ваша Високосте.

Від його слів серце вмить пішло в п'яти.

— А шкода, мені навіть сподобалося, — посміхнувся він.

Я відвела очі і подивилася на Командора. Застиглий погляд, прочинені губи, коротке, галасливе дихання... Принц задумливо примружився, немов обмірковував свої подальші слова, і знову звернувся до мене.

— Я тут подумав... ти б не хотіла скласти мені компанію на ранковій прогулянці? Жахливо хочеться з кимось поговорити, а варта не дуже-то балакуча, — його голос пролунав невпевнено, хоча він міг би легко наказати мені це зробити, і я б беззаперечно підкорилася.

— Я... Так... Тобто... Хотіла б...

— Ну ось і чудово! Чекатиму на тебе на місці нашої першої зустрічі, скажімо... за годину! І одягнися тепліше, там мете!

Він розвернувся і пішов до виходу, дорогою зупиняючись навпроти Командора. Щойно чоловіки зустрілися поглядом, між ними немов прослизнув вогняний розряд.

— Симпатичне намисто, Веспертін.

— Розкішний очіпок, Крістофер.

***

Морозне повітря різало ніс і щоки, снігові вихори гралися з волоссям, а я крокувала поруч із ним, відчуваючи себе в пастці.

Тому що Принц... просто йшов. Без жодного офіціозу, без претензій, без охорони поруч — просто він, я і замерзлий ранковий двір.

Я не розуміла, що відбувається. Чому він вибрав мене для цієї прогулянки? Чому я, а не хтось із його почету? Чому він не розмовляє з кимось «важливим»? І головне — у чому підступ? Я чекала, що зараз він кине мене в сніг, або скаже, що це ще одна частина Випробування, або раптом з'являться вартові... але він просто йшов.

— Знаєш, — почав він, злегка відставши від мене і проводжаючи поглядом лінію дерев, — коли я був маленьким, то завжди мріяв, щоб зима тривала довше. Тоді можна було кататися на санчатах цілими днями.

Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, про що він говорить. Замість хитрої посмішки, яка зазвичай віщує неприємності, він посміхався мені щиро. І розповідав абсолютно звичайні історії. Так невимушено, що я не могла повірити.

Я чекала моменту, коли його очі блиснуть по-іншому, і він скаже щось на кшталт: «Я просто тебе перевіряв, ідіотко». Але він просто розповідав, сміявся, і був дивно людяним.

Усередині все вирувало. Я розглядала його рухи: легка хода, руки, що ледь розмахуються при кожному кроці, погляд на сніг, на дерева, на мене... Нічого незвичайного.

— Так... — я нарешті не витримала. — Отже... ми будемо з вами просто... гуляти?

Він подивився на мене, підняв брову і злегка посміхнувся.

— А ти що, чекаєш підступу?

— Я... можливо... — зам'ялася я, — просто намагаюся зрозуміти, навіщо це все.

Він знизав плечима, наче це було найочевиднішою річчю у світі.

— Іноді просто хочеться йти по снігу і говорити про щось дурне.

Я зітхнула, але не могла не посміхнутися. Чесно кажучи, це було дивно. Він говорив про все підряд — про книгу, яку нещодавно читав, про дивні звички своїх слуг, про те, як одного разу ледь не впав з коня.

Він зупинився і підняв руку, вказуючи на стрункі чорні ялини з довгими голками, вкриті блискучою сосновою смолою.

— А за тим полем починаються Сади. Там зараз не так мальовничо, як влітку, звичайно... Але постривай, до настання весни зводжу тебе подивитися на крокуси і проліски.

Куточки його губ злегка піднялися, а блакитні очі спалахнули м'яким світлом.

Обов'язково зводите, Ваша Високосте... Якщо доживу.

— Можна запитання? — перевела тему я, стискаючи тремтячі губи.

— Алекс, припини питати! — розсміявся він.

— Чому ви... Загалом... Тієї ночі я не хотіла втекти. Чесне слово! Я... — слова зривалися з губ швидким потоком, а руки нервово м'яли пальто.

— Ти займалася на полі до пізньої ночі. А Веспертін утік у терміновій справі. Адже так? — перервав він, змовницьки посміхаючись.

Від його слів моє серце трохи заспокоїлося, а напруга, що скрутила м'язи, зникла.

— Ваша Високосте...

— Крістофере!

— Так, так... Крістофере. Не хочу лізти не в свою справу, але... Що у вас із Командором? 

— У нас усе чудово. А чому ти питаєш?

Мій довгий язик мене точно в могилу зведе...

— А, розумію... Бачиш, Алекс, ми з Веспертіном не дуже-то ладимо. Ще з дитинства, — він відповідав напружено. — Ще малюками ми одне одному... приїлися. І я б із радістю з ним не перетинався, але мій батько... Аж надто любить цього черв'яка.

Обличчя Принца звело від гніву, а погляд став крижаним і жорстким. Від нього йшов такий холод, ніби він насилу тримав себе в руках і не дозволяв емоціям вирватися назовні.

— А Командор...

— Не вважай за грубість, Алекс, але я б не хотів псувати такий прекрасний ранок розмовами про Веспертіна, — перервав він.  — Ну от і все.

Принц раптово зупинився, його очі уважно простежили за навколишнім пейзажем.

— За цими землями починається Пустка.

Я перевела погляд на біле покривало, що виблискувало своїми іскрами. Безформні замети вкривали землю, а навколо панувала мертва, крижана тиша. Очі розширилися від страху, і спогади миттєво заповнили голову.

***

Я повільно бреду по промерзлій землі, тримаючи голову низько, щоб хоч якось захиститися від крижаного вітру. Обережно ступаю по хрусткому льоду, не розрізняючи перед собою нічого — повітря заволокло білим, як молоко, туманом. Ніби попереджаючи мене про небезпеку, що підстерігає на кожному кроці.

Мороз уже почав проникати крізь легкий одяг і обпалювати шкіру. Я дрібно тремчу і намагаюся закутатися в плащ, але він абсолютно не підходить для такої погоди. Раптовий тріск змушує здригнутися.

Із густого туману на мене виходять величезні тварюки. Це гігантські вовки, розміром як ведмеді, їхні морди вкриті кров'ю, а блідо-сірі очі горять ненавистю. Вовки повільно підходять ближче, оголивши міцні зуби, готові будь-якої миті розірвати мою плоть. Вони так близько, що їхнє гаряче дихання торкається шкіри, а запах, що виходить із їхніх величезних ротів, викликає нудоту. Вони кружляють навколо мене, ніби обирають, з якого місця почати напад.

Відчувши нестерпний жах, я починаю відходити назад, міцно стискаючи тонке намисто, щоб заспокоїтися. Збившись із ніг, я похитуюся і падаю, а рука, що до цього стискала намисто, різко смикається, і тонка прикраса злітає з шиї та падає на землю. Лежачи в снігу, я заплющую очі, відчуваючи, як моя кров ось-ось забарвить мерзлу землю.

Рух навколо мене різко припиняється, ніби щось відволікло увагу вовків. Вони оглушливо виють і зникають у крижаній Пустці, залишаючи мене на самоті.

Я нарешті розплющую очі. Видихнувши з полегшенням, я усвідомлюю, що маю поспішати. Треба встигнути дійти до палацу до заходу сонця. Я відразу ж починаю шукати своє намисто, риючись завмерлими руками в крижаному снігу. Очі наповнюються сльозами — я продовжую метатися в заметах, але камінці немов розчинилися.

Я щосили намагаюся заспокоїтися, але сльози течуть з очей градом, а серце нестерпно ниє від усвідомлення, що всі спроби марні.

Потрібно йти далі.

Я повільно крокую по льоду, намагаючись зосередитися на меті і не повертатися до гнітючих думок.

***

— Нагулялася?

Командор стоїть, схрестивши руки на грудях. Не знаючи, як реагувати на його слова, я дивлюся йому прямо в очі, намагаючись витримати його крижаний погляд. Він лише гмикає і розвернувшись, дістає меч із піхов.

— Що мовчиш? Заглушили солодкі промови Принца?Вовки досі не виходять у мене з голови, і щоразу, коли я заплющую очі, переді мною знову виникає

страхітливе видіння.

— Ну що ти стоїш?! Бери меч!

Я нахиляюся і хапаю масивний дворучний меч із товстим лезом і короткою гардою. Рука одразу ж змикається на його руків'ї, не дозволяючи зброї вислизнути з пальців, і я наношу перший удар. Я розмахую мечем і атакую відчайдушно, намагаючись відігнати всі думки. Лезо меча ледь не зачіпає Командора, але він відмахується і робить крок назад.

— Ого... дворняжка... сьогодні кусається!

Кожен мій удар різкий і стрімкий, але Командор встигає ухилятися від кожного з них.

— Що... обговорювали? — запитує він, продовжуючи відбивати атаки. — «Знову на землю повалиш?». Це що було? Коли це ви... на землі... валялися?

Я продовжую атакувати, намагаючись знайти вразливе місце і наполегливо ігноруючи його запитання.

— Він сказав йому... сподобалося. А тобі?

Я різко б'ю обома долонями просто йому в груди.  Командор, вочевидь не очікуючи такої прудкості, не встигає зреагувати. Його важкі чоботи ковзають по землі, і він із гуркотом падає на спину, здіймаючи навколо себе хмару піску.

— Дідько... — я нарешті приходжу до тями, з жахом дивлячись на власні руки.

— Вибач! Я... я не хотіла. Це вийшло випадково.

— Вибач... За що? Ти... молодець, — важко стогне він, розтираючи голову.

Серце калатає в грудях голосно, ніби намагається достукатися до мого розуму і переконати його в реальності того, що відбувається. Я тільки-но звалила з ніг самого Командора.

— Що? — недовірливо перепитую я, ледве переводячи подих.

Він спирається на лікоть, піднімається на ноги та починає обтрушувати пісок зі свого одягу.

— Холодно сьогодні.

— Ні, постривай, — я роблю крок уперед і хапаю його за лікоть. — Я хто?

Він закочує очі, але куточки його губ тремтять.

— Молодець... — знехотя бурмоче він. — Ти молодець, кажу!

Від цих простих слів усередині розливається приємне тепло, і я не можу стримати дурної посмішки.

— Чого шкіришся? — одразу ж бурчить він. — Навіть не думай після цього розслаблятися! Це був лише один вдалий випад.

Моя посмішка повільно гасне. 

— Командоре... ти не боїшся?

Він пирхає, злегка відкидаючи голову назад.

— Не ображайтеся, міледі, але вас злякатися досить складно... 

— Та не мене! — я різко перебиваю його веселощі, зазираючи прямо в його очі. — Принца...

Простір між нами вмить наповнюється напругою. Він мовчить кілька довгих секунд, вивчаючи моє обличчя своїм поглядом.

— Пішли, — нарешті кидає він, розвертаючись до мене спиною. — Дещо покажу.

***

Кімната невелика і вміщує все тільки найнеобхідніше. Ліжко стоїть прямо напроти дверей, прикрите тонким чорним покривалом, поруч із ним стоїть тесовий стіл із крихітною лампою. По обидва боки ліжка вздовж стіни стоять маленькі тумбочки, завалені різними паперами і сувоями, а під блідо-сірою стелею висить масивна люстра, що наповнює кімнату м'яким жовтуватим світлом. Єдине вікно, що займає практично всю стіну, від підлоги до стелі, зараз щільно зашторене.

Кімната не прикрашена нічим: жодної картини чи малюнка, лише сірі холодні стіни. Здається, все тут створено тільки для роботи та сну.

Командор робить кілька кроків і зупиняється прямо перед збройовою шафою. Дістає невеликий ключ із кишені, повільно відчиняє скляні дверцята і витягує прямий двосічний меч, погойдуючи ним у повітрі. 

Потім він повільно кладе меч на письмовий стіл, спираючись об нього двома руками, і завмирає в цій позі.

— Цей меч був моєю першою зброєю. Його подарував мені сам Король Ейріх, багато років тому, — каже він, уважно розглядаючи лезо меча. — Тоді ми з Крістофером були близькими друзями. Він і Джер були єдиними, хто підтримав мене, коли я тільки приїхав до столиці. Ми з Принцом були близькі як брати. А Джер був кимось на кшталт буркотливого дідуся.

Він сміється і хитає головою.

— Коли ми були дітьми, то проводили всі дні в тренувальному залі. Вчилися разом, билися на мечах разом, ховалися від суворих вчителів... теж разом. Нас складно було зупинити, — гмикає він. — Але наші дитячі витівки, як і наша дружба, закінчилися під час чергового тренувального поєдинку. Ми, як зазвичай, билися на мечах, намагаючись довести, хто сильніший. На полі раптово з'явився Король, і ми зупинили бій. Тоді Його Величність підійшов до мене і простягнув цей меч. Сказав, він вражений тим, як я б'юся. Я тоді так і не зрозумів, навіщо він це зробив, але Крістофер він… дуже образився.

Командор розвертається до збройової шафи й уважно оцінює інші клинки.

— Після того дня він мене уникав. А три роки тому він узагалі поїхав. Як я зрозумів, не запитавши дозволу в батька. А незадовго до цього... я став Командором.

Він дістає з шафи два клинки, проводячи пальцем по їхніх гострих лезах. Спритно покрутивши зброю в руці, він сідає в крісло і повільно каже:

— На наступне Випробування кожен кандидат має право взяти власну зброю. Тому, — шепоче він, простягаючи мені клинки. — Вони твої.

Чоловік легенько хитає головою і сміється — бачить, як розтяглося від шоку моє обличчя.

— Не варто подяки. Просто не забувай, яким боком їх тримати, добре?

Я демонстративно закочую очі і підходжу до столу, приймаючи клинки.

— Відповідаючи на твоє запитання, Алекс... Я не боюся Крістофера. Мені його шкода.

Його почуття наповнюють мене, ніби весь біль і туга проникають глибоко в серце.

— Командоре, я... Дякую. Але… — шепочу я, — здається, інші бійці такого подарунка не отримували.

Він приплющує очі, немов відганяє похмурі думки. Його обличчя знову повертається до свого звичайного, спокійного виразу.

— Ти маєш рацію. І не отримають. Бачиш, — він неквапливо піднімається з крісла, скорочуючи відстань. — Ти поки що мій найкращий учень. Ти не подумай, меч ти тримаєш досі як трирічна дитина, — він вибухає гучним сміхом. — Але я... я не очікував. Думав, втечеш після першого ж заняття.

Я повільно відкриваю і закриваю рот, намагаючись повернути дар мови.

— До того ж, решта здала свою зброю в збройову ще після прибуття до палацу. А ти свою, як я зрозумів, загубила? — він злегка примружує очі, і мені стає важко виносити його погляд. — Або вдома забула? Неважливо... У будь-якому разі, з огляду на те, як ти з нею поводишся, вона тобі без потреби. Тож забирай і йди, поки я не передумав!

Він жестом вказує мені на двері, не знімаючи з обличчя свою фірмову усмішку.

— Можна останнє запитання?

Командор невдоволено зітхає.

— Ти сказав: «Вони були єдиними, хто підтримав мене, коли я приїхав до столиці». Ти... прибув один?

Побачивши моє замішання, обличчя Командора знову забарвлюється болем, який він з такими труднощами намагався придушити. Він довго дивиться мені прямо в очі, не кажучи ні слова, і нарешті, замість відповіді, лише хитає головою, ніби підтверджуючи мої слова.

— Мені шкода, — видихаю я. — Я теж... Мої батьки теж...

Я раптом відчула гостре бажання поділитися з ним своїм болем і розповісти те, що так довго приховувала. Він розглядає мене здивовано, ніби вперше бачить мене перед собою.

— Як це сталося? — каже він, прочищаючи горло. — Можеш не говорити, якщо не хочеш.

Я довго обмірковую відповідь. Кожна таємниця і кожне одкровення можуть мати наслідки, і я поки не впевнена, як Командор може відреагувати.

— У пожежі, — знехотя вимовляю я.

— Дідько... Мені так шкода, Алекс.

Жалість із його боку боляче коле в грудях, і я швидко йду на вихід, картаючи себе за спробу дізнатися більше про його минуле. Виходячи з кімнати, я різко обертаюся, відчуваючи неконтрольоване бажання вимовити останні слова.

— Ти щаслива людина, Командоре. У тебе є Джеремая.

Він повільно приходить до тями і деякий час обмірковує, що відповісти.

— А в тебе... — шепоче він. — У тебе є така людина?

— А в мене, Командоре... У мене вона була, — кажу я, зачиняючи за собою двері.

***

Чернь траурних прапорів і плащів заполонила все навколо. Знатні лорди і простолюдини, чиї життя колись врятували, його учні, колеги по службі... Усі мовчки дивляться, як дві труни повільно опускають у величезну темну яму. Тишу порушують лише тихі схлипування і стукіт земляних грудок, що падають вниз.

— Ох, бідолахо, тримайся, — шепоче перша пліткарка, легенько плескаючи мене по плечу.

— Такі прекрасні люди, — схлипує друга, підходячи ближче.

— Ах, ти, мабуть, не знаєш... Вони вже повісили ту сволоту.

— Чула, він хотів вкрасти якусь рідкісну траву, яка викликає в людей видіння.

Я стою в заціпенінні. Їхніх слів не розрізняю — до мене долітає лише звук чорних прапорів, що шелестять на вітрі.

— Знаєш... Відтоді як ти допомогла мені з тим висипом, я почала почуватися набагато краще. Я думаю... Ми думаємо... ти повинна продовжити його справу.

— Звичайно! Сусідка в мене щось скаржиться на мігрень, треба буде приготувати їй ліки сильніші. А у сестри коваля хворі нирки і ніяк не вилікується...

Я мовчки спостерігаю, як труни вже досягли дна могил.

— Мені час, — кидаю я.

— Куди ж ти підеш?

Я повільно повертаю голову і зустрічаюся з жінками поглядом.

— Закінчити розпочате, — шепочу я, залишаючи кладовище за спиною.