Тіні Помсти

— Ідіоти чортові! Хвалена варта Короля!

Крик Командора лунав кімнатою, занурюючи її в темряву своїм гнівом. Його тіло палало від нестримної люті, поки він міряв кроками підлогу туди-сюди, упускаючи і збиваючи все, що траплялося йому на шляху.

— Де ти був?! — гарчить він, хапаючи одного з вартових за барки. — Я тебе питаю, де ти був?!

— Вгамуйся!

Командор на мить послабив хватку, не відводячи погляду від застиглого від страху вартового. Він зробив рвані видихи, повертаючи своє самовладання, і нарешті розвернувся.

Бездиханне тіло дівчини лежало на одному з ліжок, забарвлюючи простирадла в червоний. Її шкіра була білішою за сніг, губи торкнулася синява, і здавалося, життя давно її покинуло. Командор повільно підійшов до пораненої і схилився над тілом. Його очі застигли в нестерпному горі, поки він відчайдушно вдивлявся у рух її грудної клітки.

— Вона…

— Ні… Зроблю, що зможу, але… — лікар прикладав тиснучі пов'язки, намагаючись якнайшвидше зупинити кровотечу, — вона втратила багато крові.

Командор заплющив очі, не в силах дивитися на зусилля друга.

— Сір…

— Мовчи, тварюко…

Вартовий затих, побоюючись, що наступний вибух емоцій Командора може стати для нього останнім.

— Веспертіне!

Чоловік шумно видихнув і перевів погляд на того, хто увійшов.

— Нам час.

Командний тон Принца повернув його до реальності, і він, кинувши останній важкий погляд на дівчину, вийшов із кімнати.

***

Я повільно розплющила очі, дивлячись у білизну перед собою. Кліпнула, намагаючись відігнати туман, але він, здається, нікуди не збирався йти. Я сіла, а потім спробувала встати, але затуманений розум і ослаблене тіло не дали мені цього зробити, і я впала обличчям на холодну землю.

Туман, що охоплював усе навколо, мав видимість не більше десяти футів. Холод повільно підбирався до ніг і заповзав крізь рукави та штани. Вдивляючись у туман, я ледве могла розгледіти хоч якісь обриси, а єдиним звуком, який я чула, був вітер, що вирував навколо.

Я знову намагалася поворухнутися і встати, але продовжувала падати на землю. Намагалася відкрити рота, щоб закричати, але губи залишалися зімкнутими.

З туману з'явилася висока фігура, на перший погляд схожа на людину. Одягнена в чорний плащ, що закривав більшу частину тіла, фігура тримала в руках костур, який відбивався м'яким синім світлом. З жаху я впала назад, але фігура залишилася нерухомою.

Я відчувала дивне тяжіння до людини, ніби невидима нитка намагалася з'єднати нас разом. Від опору моя свідомість затуманилася ще більше.

Фігура наблизилася до мене, і я перестала рухатися, дивлячись на неї широко розплющеними очима. Густий туман приховував обличчя, і єдине, що я могла розгледіти, — це слабке мерехтіння посмішки, що грала на її губах.

Від фігури виходила похмура сила. Я відчувала льодяний холодок, що пробігав по хребту, розуміючи, що те, що стоїть переді мною, — не зовсім людина. Енергія, що виходила від постаті, вабила мене і тягнула за собою.

— Прийди до мене.

Голос, схожий на шепіт вітру, долинав з-за каптура фігури. З цими словами вона випарувалася в повітрі і залишила мене наодинці з холодом і страхом, забираючи за собою частину моєї душі.

***

Зовні долинають якісь кроки і схвильовані голоси. Я мружуся від яскравого світла, відчуваючи, як ниє все тіло. Голова пульсує зі страшною силою, і я нерухомо лежу, намагаючись не ворушитися. Розуміючи, що моєму життю нічого не загрожує, я повільно розплющую очі.

Мій погляд спрямовується у вікно на західній стіні кімнати і на сонце, що проникає крізь нього. Уздовж однієї зі стін тягнеться ряд ліжок із білосніжними чистими простирадлами. Всі меблі в кімнаті акуратно розставлені, підлога і всі поверхні блищать від чистоти, а в повітрі витає запах спирту і трав. Я повільно відриваю голову від подушки, намагаючись не робити різких рухів, і сідаю на ліжку.

Лазарет виглядає безлюдним. Зовні долинають ледь чутні голоси і кроки, але їхній звук змінюється мертвою тишею.

Я намагаюся згадати, що трапилося. У голові миготять картинки минулого дня, і я намагаюся зосередитися, ігноруючи пульсуючий біль у скронях, поки мій погляд не падає на ліжко. Плями крові поблискують на сонці, розливаючись по простирадлах, немов чорне вино. Голову прострілює спогад, і я різко відкидаю ковдру, очікуючи побачити глибоку рану. Але на її місці зараз красуються щільно затягнуті бинти.

Джер…

Губ торкається легка посмішка, і я поспішаю встати з ліжка. Щойно я звішую ногу, у ній прострілює пекельний біль, і я тихо стогну.

— Дідько…

Витримавши приплив болю, я вперто встаю на ноги і роблю перші кроки. Все тіло пробирає дрібне тремтіння, і мені доводиться триматися за поруччя ліжка, щоб не впасти.

Двері лазарету відчиняються, але я реагую на це не одразу. Голова настільки важка, що поворот дається з великими труднощами.

— Доброго раночку… Командоре Веспертін…

Його обличчя говорить багато про що. Під очима залягли темні кола, шкіра блідіша, ніж зазвичай, а на лобі й біля скронь зібралися зморшки. В його очах сьогодні не горить звичний вогонь.

— Думаю, я сьогодні… — хрипко вимовляю я, натягуючи на обличчя посмішку, — пропущу тренування…

Командор швидко долає відстань між нами і стискає мене в обіймах.

Його руки, великі й сильні, обвивають за талію і тримають міцно. Я відчуваю кожен рух його тіла. Його долоні легенько проходять по моїй спині, і я посміхаюся, вткнувшись носом у його плече.

Ми стоїмо так, здається, вічність, поки він не відсторонюється, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Ти як? — шепоче він. — Голова паморочиться? Сідай…

— Все нормально, — посміхаюся я. — Тільки нога трохи ниє.

Та вже, трохи…

Командор, безпомилково розпізнавши брехню в голосі, хмуриться і підводить мене до ліжка.

— Твої спроби мені збрехати розчулюють.

Він акуратно саджає мене на ліжко, збиваючи подушки, і сідає навпроти.

— Алекс… — шепоче він. — Враховуючи твій стан, я обіцяю… сильно не злитися. Розкажи, як усе було. І будь ласка, нічого не приховуючи.

Я опускаю очі й починаю свою розповідь, зітхаючи після кожного речення та намагаючись донести до нього всю правду про вчорашній день. Але мені бракує деяких шматочків спогадів. Заховані клинки в ніші стіни я пояснюю просто — залишила для самооборони. Моя розповідь закінчилася в тунелях в'язниці. Далі думки починали плутатися.

Командор мовчав, іноді заплющуючи очі та міцніше стискаючи кулаки. Коли я нарешті затихла, він почекав кілька секунд, перш ніж знову заговорити.

— Вибач мені… Я це допустив…

Я різко сідаю на ліжку і торкаюся його руки, обхоплюючи її своїми пальцями.

— Ні в чому ти не винен! Я сама залишила ті клинки. А Майстер… У нас із ним щось на кшталт давніх рахунків. Не попадись я вчора на гарячому, він усе одно знайшов би причину мене вбити.

— Йому дуже пощастило, Алекс, — тихо гарчить Командор, міцніше стискаючи мою руку. — Якби ця тварюка дожила до ранку, я б…

— Він мертвий?

Командор переводить погляд на мене, стискаючи щелепи так, що тремтять губи. Короткий кивок голови став єдиною відповіддю з його боку.

Я одразу ж відчуваю хвилю полегшення, що огортає все тіло. Серце вмить заспокоюється, думки стають легшими. Я уявляю, як Майстер повільно горить у пеклі, змучений душами тих, кого він вбив. Думка про те, що він буде вічно терпіти жахливі страждання, приносить довгоочікуване почуття задоволення і справедливості.

— Як… він? — нарешті питаю я, нахиляючись ближче. — Мені треба його побачити. Я повинна подякувати.

— Алекс, він…

Двері розчиняються, і в лазарет входить Джеремая. Він переводить погляд на нас, і миттю ледь не впускає банки, які тримає в руках.

— Боги…

— Привіт, — широко посміхаюся я, спостерігаючи, як дід відкриває рот і застигає від шоку.

— Алекс… — хрипить він. — Ти…

— Жива. Завдяки тобі.

— Я… так… що ж, — він нарешті виринає зі своїх думок і сідає поруч із Командором. — Ми ледь з глузду не з'їхали, люба. Варта увірвалася сюди вчора ввечері, розбудивши мене і Єна. Сказали, що збираються стратити одного з його підопічних. Ми одразу ж зірвалися з місця, вже думали це ти…

— Що ти сказав?

— Ми… — лікар замовкає і переводить погляд на Командора. Той витягує свою руку з моєї і винувато опускає очі. — Ти їй не сказав?

Серце починає битися в шаленому ритмі, а повітря навколо розжарюється тисячами вогнів і віддається жаром у легені. Десь поруч продовжує лунати голос лікаря, але всі думки застигають, а зір заповнюється білими крапками.

Я падаю на підлогу, не в силах стримуватися. Гарячі сльози потоком скочуються з очей, а легені, здається, ось-ось готові розірватися.

— Його… вбили… через мене…

— Алекс, — лікар схиляється наді мною, міцно стискаючи за плечі. — Не картай себе… Він…

— Він був злодієм, — дзвенить голос Командора, вмить приводячи мене до тями. — Майстер привів його до Короля першим. Взагалі-то ви з ним були єдиними, кого він привів. У Мовчуна були свої причини вбити. І твоєї провини в цьому немає, Алекс.

Я з силою стискаю тремтячі губи, згадуючи жахливу куксу в нього в роті.

Лікар підхоплює моє ослаблене тіло попід пахви, допомагаючи встати на ноги, і саджає мене назад на ліжко. Він сідає поруч і притримує мене за спину, щоб я не впала знову.

— Вчора в лазареті він усе мукав і мукав, поки я його оглядав. Ти швидко зреагувала. Ще трохи, і він би втратив руку, — шепоче Джер, погладжуючи мене по спині. — Коли я закінчив огляд, він не поспішав іти, щось мукав собі під ніс... А потім він… провів пальцем по своїй голові і показав… щось схоже на довге волосся. Я тоді запитав — дівчина? Він кивнув і розтер груди. Я тицьнув пальцем у підлогу, ніби питаючи: «Тут? Він посміхнувся.

Я повільно піднімаю голову, зустрічаючись поглядом із Командором. Він відводить очі і дивиться собі під ноги.

— Тоді я назвав твоє ім'я, — продовжує Джер. — Клянусь, він почав стрибати і плескати в долоні. Мовляв: «Ось воно! Ти здогадався, старий!».

Джеремая сумно посміюється і хитає головою.

— Я тоді запитав: «Що тобі потрібно від неї?». Він нічого не відповів. Тільки приклав долоню до серця. Мені тоді здалося… Він хотів сказати…

— Дякую, — шепочу я, відчуваючи, як серце з новою силою стискається від болю.

— Так… — киває лікар. — А я… Я відправив його у твої покої.

Він відвертається, і схопившись на ноги, прямує в інший кінець лазарету. Наливає собі склянку води і робить один великий ковток.

— Його стратили цієї ночі.

Я повертаюся до Командора. Він щось каже, але звуки долинають до мене немов крізь вату. Я слабо розумію сенс його слів, адже усю мою увагу поглинають його тремтячі губи.

— Я був там. І Алекс, я… Я не міг. Я хотів, але…

— Він вбив наближеного Короля, — кажу я рівно, встаючи з ліжка. — Такому суд не передбачений.

— Алекс…

Я більше не можу слухати. Глибокий, трохи захриплий голос ніби угвинчується мені прямо в голову. Я стискаю перекладину так сильно, що на руках біліють кісточки пальців.

— Я твій останній кандидат! — неусвідомлено кричу я. — Останній шанс виграти парі, пам'ятаєш?!

Я йду в бік дверей, не озираючись. Ці слова, здається, оглушили мене саму. 

— Зустрічаємося завтра на світанку. Не спізнюйся, — кидаю я, виходячи з лазарету.

***

— Чортова дурепа! Ідіотка!

В істериці я кричу і кидаюся по кімнаті, жбурляючи все, що трапляється під руку. Я відчуваю, як сльози градом течуть по обличчю, а кров закипає, занурюючи мене все глибше й глибше в божевілля. Цей гнів, здається, неможливо зупинити.

Клинків більше немає. Зникли й аркуші паперу, а отже, я знову на крок позаду.

Із кожною секундою кімната занурюється в цілковитий хаос. Я жбурляю меблі з такою силою, що предмети розбиваються об стіни і гуркіт луною розноситься кімнатою. Знесилівши, я падаю на підлогу і продовжую ридати. Світ здається розмитим, а голова повна сплутаних думок, що губляться в глибинах мого безпорадного гніву. Я лежу там, зігнувшись, у кутку кімнати. Час тягнеться нескінченно, а тиша, здається, вдавлює мене глибше в підлогу.

Я лежу там доти, доки сонце не сідає за горизонт і кімната не занурюється в морок. Потім намагаюся встати, але поранена нога й ниючий біль у голові не дозволяють мені цього зробити. Повільно й обережно, щосили намагаючись не зламатися, я піднімаюся на ноги і намагаюся прийти до тями.

Похитуючись, я рухаюся в бік ванної, сподіваючись, що вода допоможе очиститися і повернути ясність думки. Бризки холодних крапель на обличчі нарешті допомагають зосередитися, і я повільно вмиваюся, піднімаючи очі до дзеркала.

З жаху я відскакую назад і, спіткнувшись, ненавмисне падаю на підлогу.

Всього на мить здалося, що мої очі були повністю чорними, а обличчя, блідіше ніж зазвичай, вкрилося чорними венами неприродної форми.

— Боги!

Я різко смикаюся. Служниці. Мабуть, побачили наслідки мого горя.

Я знову піднімаюся і підкрадаюся до дзеркала, розглядаючи своє відображення. Опухлі повіки, почервонілі очі, глибокі зморшки на лобі… Зітхаючи з полегшенням, я виходжу з ванної, сором'язливо опускаючи очі і прокручуючи в голові вибачення.