Тіні Помсти

Кожен поворот здається однаковим, і я постійно гублюся у звивистих коридорах. З кожним кроком з'являється нова дорога, що веде в інший бік і заважає знайти вихід. Усі секції оточені високими стінами, всі роздоріжжя схожі одне на одне — неможливо відрізнити, чи це шлях туди, чи шлях назад. Голова забита плутаниною, а внутрішній компас веде мене тільки по колу.

За наступним поворотом я знову натрапляю на роздоріжжя: попереду видніються три дороги, кожна з яких веде в невідомому напрямку. Світло місяця сюди не дістається, тому абсолютно неможливо зрозуміти, куди ж ведуть стежки.

Я різко обертаюся на звуки кроків. Вони лунають від доріжки праворуч, і я поспішно звертаю ліворуч, побоюючись натрапити на когось із кандидатів. У темряві чуються крики, що луною відскакують від стін. Схоже, інші бійці також відчувають жах, блукаючи в темряві.

Лабіринт мав перевірити нас на Розум, наступну якість Королівського Вбивці. Але, схоже, все, на що він нас поки що перевіряв, — це на гостроту зору.

Звідкись, із глибини лабіринту, почувся пронизливий крик, несхожий на інші. Отже, Начальствуючий вигадав для нас щось набагато жахливіше.

Я міцно стискаю в руках маленький кортик — єдину зброю, що мені дісталася. Темний метал мерехтить у світлі місяця, а його ефес прикрашений простим візерунком із кіл. Кортик легкий і недостатньо міцний для самооборони, але його лезо вже повністю вкрите густою, зеленуватою рідиною.

***

— Зараз ви виберете зброю в тій послідовності, в якій прибули до палацу. Досить просто, чи не так? — хижо посміхнувся Майстер, і його очі спалахнули якимось особливим блиском.

Він вказав на зброю, розкладену на великому дерев'яному столі. Мечі, ножі, сокири, кинджали, списи, топірці — вся зброя була різноманітною і досить загрозливою на вигляд.

Першим до столу підвели покремсаного шрамами бійця з команди Клінта. Він наблизився до столу і схопив сокиру, широко посміхаючись. Обрана ним зброя була майже продовженням його руки, настільки легко і вільно він її тримав.

Подальший вибір, здавалося, тривав вічно. Один за одним бійці підходили до столу, вибираючи собі меч, сокиру, булаву чи інший предмет. Багато хто досить довго розглядав свою зброю, прискіпливо оцінюючи кожну деталь.

А я продовжувала стояти, відчуваючи липкий страх. Поки інші бійці вже діловито тримали в руках свою знахідку, мені все більше здавалося, що черга ніколи до мене не дійде.

На столі нарешті залишилося тільки два предмети. Меч мав досить величний і важкий вигляд, здатний пронизати безліч ворогів одним помахом, а поруч із ним лежав маленький тендітний кортик, що здавався зовсім нікчемним на його тлі.

Я вже знала, що мені дістанеться.

З важкістю на серці, я підійшла до столу останньою, помічаючи на собі єхидний погляд Майстра. Він точно отримував насолоду від того, що відбувається. Я довго розглядала кортик, не наважуючись взяти його в руки, і нарешті схопила зброю, розуміючи, що іншого вибору в мене немає.

***

— Я не старію, не вмираю, але все трощу і забираю. Що я таке?

Почувши запитання, я тупо витріщилася на вартового, не розуміючи, що відбувається. Здавалося, мізки остаточно перестали працювати.

Звернувши за ріг, я очікувала побачити чергове роздоріжжя, проте переді мною з'явився перший глухий кут у вигляді замкнених воріт і вартового, що стояв поруч. Шлях далі був перегороджений, і я не знала, що мені робити.

— Твоя відповідь! — наполегливо повторив він.

Щойно я подумала, що все це розіграш, зверху зі стіни лабіринту на мене спрямували зброю лучники. Кров одразу ж застигла в жилах. Я почала судомно шукати відповідь у своїй голові, усвідомивши, що це і є та особлива частина Випробування, придумана Начальствуючим. Час тягнувся так повільно, що кожна секунда здавалася цілою вічністю. Гнітючу тишу порушували звуки тятиви, що натягувалася, але відповідь ніяк не спадала на думку, а час усе йшов.

Раптом сама доля вирішила виявити до мене милість, пославши підказку в останню мить.

— Час! Відповідь — час!

Луки одразу ж опустилися, а обличчя вартового змінилося здивуванням. Нічого не відповівши, він відчинив ворота та пропустив мене вперед.

***

— Ну що, дорогі бійці, — каже Майстер з посмішкою. — Приготуйтеся. Зараз ви увійдете в лабіринт і почнеться Випробування. Вам буде дано годину, і тільки годину. Дочекайтеся звуків фанфар. Приємної подорожі! — додає він, з іще більшим глузуванням у голосі.

Бійці одразу ж стають у бойову стійку, міцно стискаючи свою зброю в руках. А я лише сумно дивлюся на свій абсолютно марний кортик, відчуваючи приємний холод, що виходить від пляшечки, крізь тонку тканину корсета.

Я встигаю кинути останній погляд на Командора, що стоїть біля Майстра. Він здається спокійним і холоднокровним, незважаючи на те, що він, можливо, відправляє своїх бійців на вірну загибель. Його погляд ковзає по них, зупиняючись на кожному, ніби подумки готуючи їх до невідомості, що чекає попереду.

Його погляд, нарешті, затримується і на мені.

Він вказує на свої груди, постукуючи по них пальцем. Це схоже на прощання, але я не можу зрозуміти його сенс. Він знову окидає поглядом присутніх і зупиняється на мені, знову посилаючи незрозумілий знак, цього разу виразно піднімаючи брови.

Сподіваюся, я доживу до ранку... Треба буде сказати йому, що він остаточно збожеволів.

Я нерішуче крокую в лабіринт останньою, відчуваючи, як щось ось-ось нападе на мене з напівтемряви. Важкі кам'яні ворота з гуркотом зачиняються за спиною, а попереду чекає темна й лякаюча невідомість.

***

Просуваючись уперед, я всюди чула передсмертні крики кандидатів, і благала Богів, щоб не натрапити на черговий глухий кут. Не було ні звуку, ні світла, ні навіть натяку на вихід. Темрява здавалася живою і дихаючою, поглинаючою все навколо себе.

Я встигла пережити ще дві загадки. Кожна була складнішою за попередню. Здавалося, що пройти цей заплутаний шлях, не впираючись у глухі кути, було неможливо. Я сподівалася, що у Начальствуючого нарешті закінчиться фантазія, очікуючи наступного разу почути щось на кшталт: «Скільки пальців на руці?» або «Що з'являється на небі після грози?». Але, судячи з безперервних криків у лабіринті, його фантазія набирала нових лякаючих обертів.

— Зачекайте! Прошу вас! Дайте… дайте мені ще трохи часу, я знаю відповідь! Благаю!

Обличчя вартового залишалося холодним і безжальним, коли він віддав наказ. Стріли прошили тіло бійця, назавжди припиняючи його крики.

Я одразу ж розвернулася з думкою втекти, не в силах дивитися на мертве тіло, але темрява сховала за собою весь шлях назад. Здавалося, я потрапила в пастку, і залишилося тільки йти вперед, назустріч власній смерті.

Я повільно підійшла до вартового, переступаючи тіло.

— Завжди я в русі, але ніколи не рухаюся. Я не рухаюся, але рухаю всіх навколо себе. Я самотній, але один мене завжди знайде. Що я таке?

Я ледь не випустила зброю з рук. Глибокий, зловісний голос вартового, що пролунав у темряві, немов належав самому дияволу. Серце шалено калатало, а розум працював на межі своїх можливостей. Здавалося, відповідь ховалася в мене на кінчику язика, але згадати її було неможливо.

Мої думки металися в шаленому ритмі, але потрібне слово ніяк не спадало на думку. Я знову і знову перебирала всі варіанти, але вони не поєднувалися між собою, а сльози все скупчувалися в куточках очей, готові хлинути назовні. Тятива лучників уже була натягнута до межі, ніби вони ось-ось відправлять стріли прямо в мої груди.

Я була поглинена потоком спогадів, які хлинули на мене один за одним. Кожна подія миготіла перед очима, мов живий сон, воскрешаючи давно забуті емоції та почуття.

— Забирайся!

— Ти просто жалюгідний, смердючий тарган!

— Ми з Анною… Ми б хотіли… Так, загалом, з Днем народження!

— Думаю, ти знайдеш у собі сили, Алекс.

Очі різко розплющилися. У голову нарешті прийшла відповідь. Здавалося, вона вже давно була тут, просто ховалася і не хотіла себе видавати.

Ось вона, шалено б'ється під моїми пальцями.

— Серце… Моя відповідь — серце.

***

Попереду поблискувала лінія фінішу, осяяна світлом, що лилося з арки. Шлях був майже пройдений, залишилося лише перетнути останнє роздоріжжя, що відокремлювало мене від бажаної свободи. З кожним кроком я все сильніше передчувала вихід із темного чертога, молячись, щоб запах крові та болю, що застряг у моїй горлянці, нарешті мене покинув.

Я знову почула кроки позаду себе і миттєво обернулася. Здавалося, хтось постійно йшов за мною по п'ятах. Нікого за спиною не виявивши, я розвернулася, маючи намір швидше добігти до фінішу, і з жахом застигла на місці.

Двоє бійців повільно наближалися до мене, перегородивши шлях. В їхніх руках були величезні бойові молоти, з гострими, блискучими шипами.

— Привіт, дворняжко! Заблукала? — хижо посміхнувся перший, відволікаючи мене, поки другий непомітно підходив до мене праворуч.

— Не бійся, ми допоможемо тобі знайти дорогу! — голосно розреготався другий, обмінюючись із напарником поглядом.

Я повільно позадкувала, міцніше стискаючи кортик і витягаючи його перед собою.

— У-у-у! Як страшно. Ну давай, спробуй! — перший боєць злісно подивився на мене, заносячи молот прямо над своєю головою.

— Вибач, крихітко, але ми не можемо дозволити якійсь жалюгідній жебрачці бруднити наше добре ім'я!

Я розсміялася, поглядом пославши бійців до біса, і мій лукавий жест став останньою краплею їхнього терпіння.

Вони кинулися на мене одночасно, не даючи можливості зробити крок назад, але я встигла ухилитися від їхнього натиску і відскочила вбік. Бійці, незважаючи на свою силу, були занадто повільні у своїх рухах. Здавалося, що зброя, якій вони віддали перевагу, стала їхнім найбільшим ворогом у бою.

Усюди лунав відгомін гуркоту і дзвін металу — шипи раз у раз зустрічали порожнечу, встромляючись у мерзлу землю. Рух навколо мене не припинявся, немов я потрапила в центр невщухаючого урагану. Я постійно відскакувала і відходила назад, намагаючись відірватися і дати собі перепочити, але кожен рух давався важко, а втома гальмувала кожен крок.

Зібравши останні сили, я контратакувала, вдаривши одного з бійців кортиком. Я змогла пронизати шкіру на його руці, і його очі одразу ж шалено розплющилися і налилися кров'ю. Його обличчя посиніло, на шиї здулися вени, і він впав на землю, стискаючи і дряпаючи горло, поки зовсім не перестав дихати.

Я збентежено поглянула на кортик. Вигляд холодного леза раптово розвіяв страх, що оселився всередині, пальці заковзали по руків'ю, і я з силою рвонула вперед.

Боєць виявився занадто спритним і легко відбив удар, змушуючи мене відскочити назад. Він заричав і стрибнув, заносячи молот над головою, але я встигла пригнутися і глибоко полоснути його по нозі.

Супротивник завмер. Обличчя витягнулося і зблідло, і він повільно осів на землю, корчачись від отрути, що досягла його серця.

***

Я вдивлялася в обличчя глядачів, але так і не могла знайти серед них мого рятівника. Вітальні слова Майстра я майже не розрізняла.

— …і тому Його Високість вирішив вшанувати нас своєю безпосередньою присутністю!

Мене відволікла тиша, що запанувала навколо. Глядачі спрямували свою увагу кудись уперед, і я перевела погляд саме туди.

До Майстра підійшов чоловік, оточений особистою вартою. Він немов випромінював якесь потойбічне світло. На ньому був розкішний камзол, пошитий із синього атласу і багато прикрашений розсипом дорогоцінного каміння. Погляд одразу ж прикувала його масивна корона, посипана чорними діамантами, що виблискувала в яскравому, іскристому місячному світлі.

А його обличчя… Змусило мене забути, як дихати. Світле, майже срібне волосся пасмами спадало на лоб, а очі — пронизливо блакитні, чисті, як небо, — здавалися занадто живими для людини його становища. Це була не холодна краса статуї, а небезпечна привабливість того, хто знає ціну кожному своєму жесту.

Я вловила його погляд випадково, або мені хотілося так думати. Він байдуже ковзнув очами по натовпу, і раптом зупинився на мені. У грудях щось болісно стиснулося. Його блакитні очі трохи примружилися, ніби він упізнав мене, і на губах повільно розцвіла усмішка. Тепла, майже ласкава, але від неї по шкірі пробіг дрож.

Це була усмішка мисливця, який помітив свою здобич.

— Ти потрапила прямо в пастку, незнайомко.

Дідько!