Тіні Помсти

Тунелі тягнуться нескінченно, петляючи, як у лабіринті. Повітря просякнуте затхлістю, а тьмяне світло смолоскипів, закріплених уздовж кам'яних стін, тремтить і відкидає нерівні тіні на кам'яну підлогу.

Дорогою ми проходимо повз інших ув'язнених, схованих за ґратами камер. Їхні бліді обличчя ледь проступають із напівтемряви, а погляди стежать за кожним нашим кроком. Що далі ми йдемо, то більше тунель, здається, стискається навколо мене, як лещата.

Незважаючи на свій страх, я продовжую йти за Майстром. Молюся, що цей шлях коли-небудь приведе до свободи. Тишу порушує лише луна наших кроків і капання води.

Ми зупиняємося, щоб дати дорогу двом охоронцям, які щось несуть у руках. Я не відразу розумію, що саме, бо погляд сам собою вислизає убік, уникаючи жахливого видовища.

Тіло. Бліде й нерухоме, шкіра майже прозора. Я намагаюся не дивитися надто пильно, але відчуваю присутність смерті, що витає в повітрі. Охоронці проходять повз із байдужими обличчями, ніби те, що відбувається, не викликає в них ані найменших емоцій.

Дівчинка. Мені достатньо одного погляду, щоб зрозуміти: їй було не більше п'ятнадцяти. Худа, вся в крові, тіло неприродно вигнуте.

Я завмираю. Картина здається нереальною, як сцена з кошмару. Мені раптом здається, що тіло, яке вже донесли до кінця тунелю, належить мені. Що Майстер передумав і перерізав мені горло тим самим клинком, яким так довго мене лякав. Голоси, що долинають з глибини тунелю, повертають мене в реальність, і я відчуваю нудотне стиснення в животі.

Це був він… Цей монстр терзав її бідну душу й тіло просто тому, що йому це подобалося. Тому що він міг.

Я обертаюся і зустрічаюся поглядом із монстром. На його обличчі читається роздратування.

— Що ти робиш?! — гарчить він. — Йди далі!

Я не відповідаю на його команду. Просто дивлюся на нього.

— Погано чуєш?! Я сказав, іди!

Обличчя, яке я хотіла забути всіма силами, побачивши вперше, тепер міцно вкоренилося в голові. Я дивлюся на його очі, на рот, стиснутий у лінію. Помічаю його викривлений ніс, ледь помітний шрам на підборідді. І запам'ятовую, відчуваючи пекуче бажання справедливості та помсти.

Терпець Майстра уривається, і він підходить ближче, виблискуючи краєм свого клинка.

— Не випробовуй мене! 

Без попередження він простягає руку й міцно стискає моє плече. Я кричу від болю, намагаючись вирватися, але він тільки посилює хватку і змушує йти перед собою.

***

Батько йшов вулицями села, і його кроки були майже безшумними, гублячись у ночі. Дощ лив без упину, просочуючи одяг і волосся, але він немов не помічав негоди. Всі його думки були зосереджені на одному.

Він дбайливо притискав до грудей невеликий згорток, ховаючи його від вітру та дощу. Кожен м'яз у його тілі був напружений, а погляд ковзав темними провулками, вишукуючи будь-яку загрозу.

Коли він наблизився до будинку, всередині все стиснулося. Відчуття тривоги накрило його з головою, ніби самі стіни кричали: «Тікай!». Він уже підняв руку, щоб постукати, як двері з тихим скрипом прочинилися.

В отворі стояв дивний старий, і батько мимоволі відсахнувся. Довге сиве волосся сплутаними пасмами спадало на обличчя старого, приховуючи риси, а його темні очі дивилися пильно. Так, немов бачили більше, ніж належить людині.

— Будь ласка… — голос батька здригнувся. — Я прошу вас. Моя донька ні в чому не винна. Вона не заслуговує…

Старий мовчав, довго роздивляючись його і згорток. Його обличчя залишалося нерухомим.

— Я зроблю все, що в моїх силах, — нарешті промовив він, узявши дитину на руки.

Дивним, сяючим вогнем він обережно випалив символ на шкірі немовляти. Те скрикнуло від болю і затремтіло в руках чоловіка, але його хватка була міцною, і крики луною розносилися в ночі, змішуючись із шумом бурі.

Мітка на мить засвітилася — яскравий, вогненний опік на ніжній шкірі. Потім світіння зникло так само швидко, як і з'явилося, залишивши після себе лише чорний слід.

***

— Стій! — прогримів охоронець, переводячи насторожений погляд із Майстра на мене. — Наказ Короля Ейріха. Аудієнцію на сьогодні закінчено.

Він зробив крок уперед і перегородив шлях, схрестивши спис перед дверима. Майстер зупинився і кинув на нього роздратований погляд.

— У мене справа до Короля. Відійди! — відрізав він.

Охоронець, кремезний, виснажений війнами чоловік, зухвало підкинув підборіддя. Його рука ліниво лягла на руків'я меча.

— Ти здурів, чи що?!

Спис опустився, а вибачення зірвалися плутаним шепотом.

— Т-так… прошу, проходьте.

Шлях гвинтовими сходами й нескінченними коридорами остаточно мене виснажив. Кожен крок давався важко: тіло нило від втоми, а шлунок стискався від голоду. Я мріяла, щоб цей шлях нарешті закінчився, але Майстер, здавалося, навмисно обирав найдовші й найплутаніші маршрути.

Він уникав прямих переходів, ведучи нас усе далі, крутими поворотами. Я розуміла — все це було зроблено навмисне. Він ховав мене від сторонніх очей і виснажував, перетворюючи дорогу на чергові тортури.

Перед тим, як увійти, Майстер кинув на охоронця останній погляд, немов той був лише комахою під його ногами, і різким рухом штовхнув двері.

Кімната виявилася просторою, з куполоподібною стелею. Уздовж стін тягнулися полиці, заставлені сувоями й стародавніми текстами, а в центрі стояв круглий стіл, на якому була розкладена велика карта. Всюди панувало багатство фарб: яскраві тканини обрамляли вікна і вкривали кушетки, наповнюючи простір теплом, а повітря було насичене ароматами пахощів і масляних ламп.

Головною ж прикрасою кімнати був камін — масивний, величний, складений із гладкого сірого каменю. Його боковини прикрашало вишукане різьблення із зображеннями міфічних істот. Вогонь усередині тихо потріскував, розливаючи тепло, а під ногами лежав килим із золотими візерунками. Усе навколо було бездоганно чистим, немов тут не існувало ні пилу, ні часу.

Це була кімната, по-справжньому гідна Короля.

Більшу частину життя я провела, рискаючи по сараях і провулках у пошуках недоїдків, і ніколи не бачила подібної пишноти. Тут я почувалася брудною, обірваною волоцюгою в кімнаті з чистого шовку й золота.

Я була настільки поглинена, що навіть не помітила присутності Короля, поки він не опинився прямо переді мною. Злегка підстрибнула, вражена його раптовою появою, і підняла очі на чоловіка перед собою. Його обличчя було суворим, а погляд — уважним.

— Ти в порядку, дитя?

Це питання застало мене зненацька. Я очікувала зарозумілості, але його голос прозвучав м'яко, майже по-батьківськи.

— Ваша Величносте, — заговорив Майстер, злегка схиливши голову. — Я привів вам нового кандидата для розгляду.

Його голос став тихим і шанобливим, а від недавньої пихатості не залишилося й сліду. Це навіть здалося мені смішним.

Король відповів не відразу. Його увага була, як і раніше, зосереджена на мені. Він вивчав мене неквапливо, а я ж не сміла підняти очі. Під його поглядом я почувалася маленькою й беззахисною. Але серце так лунко билося в грудях, що я задерла голову.

Його волосся вже почало проступати сивиною, але все ще було здебільшого світлим, спадаючим трохи нижче плечей. Золотисті пасма були шовковистими, і жодне не вибивалося із зачіски, мерехтячи у світлі ламп. Обличчя було засмагле й обвітрене, вкрите мережею глибоких зморшок — свідчень довгих років правління, страждань і боротьби.

Тишу порушили двері, що знову рипнули. Майстер, який стояв осторонь, нервово засовався і подивився на Короля. Той на мить відвів очі й повернувся до дверей.

Молодий чоловік увійшов до кімнати так, ніби він був господарем цього місця, не потрудившись запитати дозволу.

Він пройшов повз мене, і я мимоволі завмерла. Його зріст змушував дивитися трохи вгору, немов переді мною пройшла жива шафа з м'язами. Він зняв із себе чорний плащ, посилений металевими пластинами, і недбало кинув його на підлогу. Потім підійшов до столу в центрі кімнати, нахилився над картою і почав писати на ній пером.

І знову — не кліпнув оком, не запитав, не привітався…

— Перепрошую, сіре, — вимовив він шанобливо, але трохи нетерпляче. — Виникла термінова справа. Я приїхав так швидко, як зміг.

Кожне його слово здавалося чистим самовдоволенням. Ніби весь світ крутився навколо його персони, а ми повинні були захоплюватися цією виставою.

Я глибоко зітхнула. Карта на столі була куди цікавішою — на ній були зображені провінції, міста і важливі географічні орієнтири. Ймовірно, ці позначки вказували на розташування військових загонів. Я намагалася розрізнити підписи, але вони були занадто дрібні, і зрозуміти, що саме він відзначає, не вдалося. Все одно краще вивчати це, ніж дивитися на його вираз обличчя і зарозумілу поставу.

Король голосно відкашлявся, привертаючи увагу чоловіка.

— Командоре Веспертін, це… — він вказав на мене, — ваш новий підопічний. Ще один, — додав він, немов підкресливши, що я лише чергове ім'я в довгому списку можливих кандидатів.

Командор нарешті підняв голову і подивився на мене. На вигляд йому було не більше тридцяти. Коротке, злегка розпатлане каштанове волосся, чітка лінія підборіддя, різкі риси обличчя. Його темно-сині очі здавалися майже чорними. Ніби були здатні бачити мене наскрізь.

Він неохоче підійшов ближче й оглянув мене з ніг до голови. Ніби оцінив не людину, а річ. Перевірив мій стан, затримавшись на слідах старих ушкоджень, боляче вщипнув шкіру на руках і ногах, відчувши, як м'язи напружуються під пальцями. Розглянув рани на зап'ястях і, нарешті, відступив. На його обличчі ясно читалося розчарування.

— Це жарт? — різко кинув він Майстру. — Це найкраще, що ти можеш представити Королю? Виснажену дворнягу?

Я слухала його і ловила себе на думці: я готова вбити знову.

Майстер відповів голосно, з підкресленою впевненістю:

— Запевняю вас, Командоре, я перевірив її особисто, — він випнув груди, пишаючись власною оцінкою.

Командор усміхнувся і демонстративно закотив очі.

— Перевірив, кажеш? — повторив він. — І як саме? Змусив боротися з ведмедем?

Майстер проігнорував глузування і докладно описав події. Здогадка Командора про те, що я боролася з ведмедем, виявилася не такою вже й далекою від істини, і це його трохи здивувало.

— Ти хочеш сказати, що ось це поклало одного з твоїх вартових?

Король, який до цього мовчки спостерігав за розмовою, перервав його сухим кашлем.

— Немає значення, каже Майстер, правду чи ні. Випробування все покажуть. І жодна кількість казок чи хвастощів цього не змінить.

Серце ніби впало кудись униз.

Це ще не кінець. Зовсім не кінець. Я чомусь була впевнена, що найгірше позаду. Що вижити — означає вийти з тієї камери. Але ж ні… Виявляється, попереду якісь бісові Випробування. І я повинна брати в них участь, не знаючи правил, скільки їх буде і що від мене вимагатиметься. І головне — не знаючи, що роблять із тими, хто не справляється.

Пам'ять підсунула уривки: кров, крики, тіло, яке несли тунелями, як сміття. Мене пересмикнуло.

— Що таке? — тихо вимовив Командор, підходячи ближче. — Вже злякалася? Якщо боїшся, краще піди зараз. Страх — не та якість, яка потрібна тому, хто прагне служити Короні, — додав він із глузуванням.

Я подивилася йому прямо в очі, не відводячи погляду. Вибору в мене не було. Він мав побачити в мені ту завзятість, яку я з усіх сил намагалася зобразити.

— Вже пізно, Командоре Веспертін, — втрутився Король. — Будь ласка, проведіть кандидата до її покоїв.

Командор невдоволено буркнув і схопив мене за руку, тягнучи до виходу.

— Перепрошую, сіре, — подав голос Майстер. — Здається, у кандидата є… помітна мітка на лівій руці.

Ми зупинилися. Обличчя Короля змінилося: у ньому промайнули подив і тривога. Він перевів погляд із Майстра на мене і затримався на моїй лівій руці. Примружився, різко випростався і вийшов із кімнати.

Майстер подивився на мене із задоволеною посмішкою.

— Не допоможете, Командоре? — кинув він, відходячи вбік.

Командор спохмурнів, ніби здогадався, до чого все йде, і відвів погляд, сильніше стискаючи мою руку. Майстер нахилився до ревучого каміна, витягаючи з нього довгу залізну коцюбу. Її кінчик вже розпікся від жару.

Тієї ж миті він опинився біля мене і, без попередження, притиснув обпікаюче гарячий вогонь до моєї плоті.