Тіні Помсти

— Тц, — цокає язиком Джеремая. — Він тебе вбити хоче?

Увесь перший день після Випробування ми до пізнього вечора провели на полі. Хоч я ще й не відійшла від подій попереднього дня, мій Ментор, здавалося, мав на меті вичавити з мене всі соки. Він покрикував, підбурював і ображав мене з якоюсь новою, особливою силою.

Біль у тілі, який я відчувала на наших минулих тренуваннях, нічим не був схожий на цей. Тримати справжній меч у руці — завдання не з легких, не кажучи вже про те, щоб ним якось махати, особливо цілеспрямовано.

— Ти, мабуть, була б не проти, якби тобі трапився такий, поки той виродок вичавлював з тебе життя, еге ж?!

Так він терпляче пояснював мені необхідність заміни дерев'яного меча. Пильну увагу до моєї персони він пояснював так само терпляче і спокійно:

— Ми з іншими побилися об заклад, хто доведе до Фіналу свою розмазню. Клінт поставив на того… зі шрамом на пів обличчя. Ну так ось, я просто збільшую свої шанси на перемогу.

— Тепер перев'яжи тут… так… ось так… непогано. Зовсім непогано! — посміхається Джеремая, вочевидь задоволений моєю роботою.

Пов'язка на руці прилягає щільно, але водночас не здавлює рану надто сильно.

— У лазареті підробити не хочеш? Зайві руки мені б не завадили.

— Звісно, тільки-но виділю місце у щільному графіку, десь між спробами не померти, — виразно відповідаю я.

Джеремая якийсь час мовчить, щось обмірковуючи, ніби наважуючись нарешті поставити питання.

— То де ти навчилася? Я зрозумію, якщо не захочеш говорити.

Якийсь час я мовчу, але, зібравшись із силами, нарешті починаю свою розповідь. Обличчя лікаря відбивається болем від почутого і змушує греблю, що стримує мої спогади, нарешті прорватися.

***

Останні гроші закінчилися місяць тому. Де б підзаробити і роздобути дешеве житло…

Я стою на головній площі, насолоджуючись прекрасною музикою — вона немов огортає мене теплою ковдрою. На секунду, забувши про свої нескінченні переживання, я просто посміхаюся, почуваючись практично безтурботно.

— Ти чула? Кажуть, у нього справжній дар!

— Так, але найголовніше, бере недорого! Інші ж до нитки оббирають, шарлатани кляті! — чую я перешіптування двох пліткарок, що стоять зовсім поруч.

— Лікар собі помічника шукає…

— Та ну! Завжди ж один працював. Ну, не рахуючи Анни.

— А якщо йому людина потрібна, може, запропонуєш чоловікові своєму?

— Ой, робітка ж не з легких. Спину зірве…

— Або зап'є…

Перша жінка смачно штовхнула подружку в бік.

— Вибачте, ви не могли б підказати мені, де живе лікар? Мені дуже потрібно з ним поговорити.

Жінки зиркають на мене презирливим поглядом, трохи віддаляючись, ніби побоюючись заразитися. Важко зітхнувши, я кидаю останній погляд на площу, вирушаючи шукати лікаря наодинці.

***

Над тренувальним полем стелився легкий туман, трава була вологою від роси, а холодне повітря лоскотало шкіру і змушувало дихати глибше. Сонце тільки починало підніматися над мурами фортеці, забарвлюючи небо золотом. А Командор уже чекав. Він стояв посеред поля, спираючись на меч, спокійний і зібраний, немов це місце належало йому по праву. Побачивши мене, він коротко кивнув.

— Почнемо з основ, — сказав він. — Навіть якщо ти думаєш, що їх знаєш.

Він простягнув мені меч. Я стиснула руків'я, відчуваючи шорсткість під пальцями.

— Стійка, — продовжив він, обходячи мене по колу. — Ноги на ширині плечей. Ліва трохи попереду. Вага — не на п'ятах. Ти повинна бути готова рушити в будь-який бік.

Він зупинився позаду і легко торкнувся мого плеча.

— Помилка номер один. Ноги ширше. Вагу вперед.

Він несильно, але влучно вдарив кінцем свого меча по моєму коліну. Ноги роз'їхалися на мокрій траві, і я ледь не впала, махаючи руками.

— Чудово. А тепер спробуй хоч раз втримати рівновагу.

— Я тільки розігріваюся! — прошипіла я, нарешті вирівнюючись.

Він зробив крок ближче, щоб поправити мій хват, і знову гмикнув. 

— Звісно. Розминка перед поминками. 

— Ти просто нестерпний, — пробурмотіла я, намагаючись зосередитися і не думати про те, як близько він стоїть.

— Поїхали! Повільний випад! Не заплющуй очі!

Він напав ледаче, майже граючись. 

— Удар не починається з рук. Він починається тут, — Командор торкнувся свого корпусу. — Поворот, імпульс і тільки потім лезо!

Він показав повільно, розбиваючи рух на частини: крок, розворот, плавний помах. Я повторила незграбно, із запізненням.

— Тепер захист. Я атакую повільно. Твоя задача — не сила, а реакція.

Він зробив простий, передбачуваний випад. Я встигла підняти клинок, відводячи удар убік. Метал тихо стукнув об метал.

— Добре. Не відводь погляд. Дивись мені в плечі, а не на зброю.

Ми повторили ще кілька разів. З кожним рухом я відчувала себе впевненіше.

— Непогано. Майже заблокувала. Але чому ти весь час завалюєшся праворуч? Тебе вітром здуває?

Він зробив ще один рух, і я відбила, але вже з меншим успіхом. Він знову причепився до моєї техніки, відпускаючи їдкі коментарі з приводу моєї координації. Я огризнулася, намагаючись зробити випад у відповідь, але він легко відбив його одним рухом зап'ястя та продовжив свою нескінченну лекцію про те, як я безнадійна.

Ми кружляли по тренувальному полю хвилину за хвилиною. Я згадувала все, що він казав: слідкуй за корпусом, переноси вагу. А потім я раптом зробила помилку. Занадто переоцінила свої сили і запізнилася на півмиті.

Командор вже пішов в атаку. Він хотів просто збити мій меч убік, як робив це вже разів сто до цього. Але мій розворот вийшов кривим, я втратила рівновагу і полетіла прямо на нього.

Його меч із дзенькотом пролетів кудись у мокру траву. Моє зап'ястя опинилося в його сталевій хватці, а сам він у ту ж секунду різко притягнув мене за талію, щоб я не впала плазом на землю.

Ми завмерли впритул. Я відчувала, як його пальці втиснулися в мою талію, а дихання стало якимось важким. Він дивиться на мене зверху вниз, і в його очах більше не було ніякого кепкування.

— Ти... ти занадто різка, — його голос прозвучав тихіше. — Якщо я колись не встигну загальмувати...

Він не договорив. Його великий палець повільно сковзнув по моєму зап'ястю, прямо там, де шалено билась пульсація.

— На сьогодні досить, — сказав він, відступаючи. — Більше ніж.

Я опустила меч, відчуваючи втому в м'язах і дивне, незвичне відчуття.

— Дякую, Командоре.

— Завтра в той самий час.

Він розвернувся і пішов геть, навіть не озираючись. А я залишилася стояти посеред холодного поля, притискаючи руку до грудей.

***

Усі дні тут злилися в один. Ранок починався задовго до світанку — о тій порі, коли холод уже просочувався крізь промерзлі вікна і пробирався під шкіру. Швидко зібравшись, і не завжди встигнувши поснідати, я вибігала на тренувальне поле. Там на мене завжди чекав він. Тільки він. Я була єдиною, кому доводилося вставати в немислиму рань і тягнутися сюди на порожній шлунок, тоді як решта кандидатів могла дозволити собі сон, тепло і їжу.

Ця несправедливість не обговорювалася. Вона просто існувала як ще одне Випробування. Про свій зовнішній вигляд я воліла не думати. Я одягалася в такому поспіху, що про вибір не могло бути й мови: речі хапалися навмання, аби лише захистити тіло від холоду.

Тренувальне поле, серце мого дня, розташовувалося в західній частині двору. Високі кам'яні стіни відбивали перші промені сонця, і простір наповнювався сліпучим, майже ворожим світлом. Ментор стояв там нерухомо. Його погляд проходив крізь мене, не затримуючись, але нескінченно оцінюючи.

— Сьогодні почнемо з роботи на швидкість, — вимовив він, коли я підійшла. Мій власний голос ще тремтів від простого «Доброго ранку». — Встань у стійку. Покажи, як тримаєш меч.

Я повторила рух, доведений до автоматизму. Холод металу, напруга в зап'ястях, положення ніг — усе вимагало зосередженості. Помилка тут була неприпустима. Ментор підходив ближче, виправляв хват, вказував на слабкі м'язи і, не приховуючи іронії, кидав:

— Я б сказав «напружи», але не хочу ставити нездійсненних завдань.

Решта кандидатів — семеро, що залишилися у нашого Ментора, — приєднувалася до нас лише через кілька годин. Вони працювали поруч, але одне з одним не розмовляли. Здавалося, повітря на полі можна було різати ножем. Іноді хтось падав або промахувався, і це коштувало дорого: один погляд Командора змушував тремтіти навіть найсильніших із них.

Години тренувань тягнулися нескінченно. Ми відпрацьовували удари, блоки, стрибки, різкі ривки, падіння. Іноді він ставив нас у пари: один атакує, інший захищається.

— Що, вже втомилася? — запитав він якось, коли я ледве трималася на ногах.

— Я просто… хочу… віддихатися, — видавила я.

— Віддихатися — значить померти, — його голос був спокійний і нещадний. — Поки інші здаються, ти тренуєшся. Поки інші падають — ти піднімаєшся. Зрозуміла?

У такі моменти я особливо гостро відчувала весь жах свого становища. Палац був не просто місцем — він був живим організмом, що спостерігав за кожним моїм рухом. Коридори, високі стелі, нескінченні сходи існували не для краси, а для контролю. Кожне вікно було нагадуванням: я могла тільки спостерігати, але не діяти. У рідкісні дні, коли мені дозволяли вийти на обід, я навмисне довго поверталася на поле, жадібно вдихаючи морозне повітря. А після повернення на мене вже чекали інші кандидати.

Сон приходив як короткий перепочинок, але навіть засинаючи, я знала, що завтра все повториться. Іноді, пізно вночі, до моїх покоїв зазирав Ментор, перевіряючи готовність до нового дня. Його присутність відчувалася як добиваючий у голову, не інакше.

— Ти маєш бути тут повністю, — говорив він. — Тіло. Розум. Воля. Все.

Ці слова залишалися зі мною навіть уві сні. Вони перегукувалися з внутрішнім голосом, нагадуючи, що тут немає права на помилку, немає свободи вибору і немає відпочинку. Ранок перетворювався на повторюваний ритуал. З кожним новим тренуванням я відчувала, як м'язи стають сильнішими, але розум усе більше втомлювався. Ментор спостерігав за мною з тією ж суворістю, що й першого дня. Іноді він підходив близько, перевіряючи кожен рух, а іноді стояв осторонь, ніби дивився крізь мене і відразу бачив усі мої думки.

— Повільно, — вимовив він одного дня, коли я намагалася прискорити свої кроки, — швидкість без контролю — це шлях до поразки.

Я намагалася застосувати це, але в голові все перемішалося: страх, втома, спогади про тепло, про свободу.

Після фізичних вправ ми переходили до роботи зі зброєю. Меч, який я тримала на тренуваннях, здавався мені крихким, майже іграшковим, порівняно з величезними сокирами та мечами інших кандидатів. Але Ментор вчив мене здобувати силу не з розміру зброї, а з розуму та реакції.

Парні тренування були виснажливими. Ми стикалися одне з одним, відбиваючи удари, падали і знову вставали. Щоразу, коли хтось із кандидатів втрачав контроль, Командор втручався, роблячи різкий жест і змушуючи повторювати вправу знову і знову. Я бачила, як інші терплять біль і втому, але не здаються, і це надихало мене саму.

Іноді, пізно ввечері, я сиділа біля вікна і дивилася на внутрішній двір: сірий камінь, варта, інші кандидати, які тренуються на своїх ділянках. Світ здавався водночас близьким і недосяжним. Я могла бачити життя, але не могла його торкатися, ніби стояла за склом і спостерігала чужу реальність.

— Ти багато думаєш, — вимовив Командор одного вечора, стоячи в тіні дверей. — Думки — твій ворог. Контролюй їх.

Я кивнула, але всередині все кипіло. Контроль над думками був майже неможливим. Кожен спогад та емоція спалахували в грудях, як іскри, і мені доводилося їх пригнічувати, щоб остаточно не втратити розум.

Час усередині палацу тік інакше. День і ніч змішалися. Сніданок, тренування, обід, знову тренування, вечеря, покої, сон... Іноді здавалося, що я існую лише для того, щоб удосконалювати тіло. Інші кандидати були замкнуті так само, як і я. Іноді ми перетиналися поглядами на тренувальному полі або в коридорах палацу, але ніхто не заводив розмову. Всі розуміли, що слова можуть бути небезпечними.

— Дивись на них, — говорив Командор, коли я спостерігала за іншими, — вчися. Ніхто не виживе без спостереження. Ніхто.

Я дивилася на тих, хто здавався сильнішим за мене, і намагалася запам'ятати кожен рух, помилку і погляд.

Світ за межами поля здавався ілюзією. Справжній світ був тут, у кожному ударі та миті страху. Іноді, вночі, коли тренувальні поля пустували, а варта патрулювала коридори, я сиділа біля вікна і намагалася згадати щось хороше. Тепле сонце, сміх Анни, запах свіжоспеченого хліба. Ці спогади здавалися далекими. Але вони давали мені маленьку розраду.

І все ж дні тягнулися один за одним. Щоранку — тренування. Кожне полуденне сонце — нові завдання. Щовечора — самотність і втома. Командор спостерігав, перевіряв, направляв і не дозволяв розслабитися ні на секунду. Я помічала, як мої м'язи зміцніли, як руки тримали меч точніше. Я навіть навчилася ховатися під маскою повного спокою і незворушності, хоча всередині продовжував вирувати дикий страх. Ніч у палаці була майже повною темрявою, якщо не брати до уваги тьмяного світла бра в коридорах.

Я сиділа біля вікна і намагалася розібратися в собі. Навколо все було тихо, але в моїй голові дзвеніло. До середини ночі я перераховувала все в кімнаті по три рази: вікна, балки, малюнки на стіні... Навіть цеглу, що визирала з боку внутрішнього двору.

На ранковому тренуванні Командор з'являвся, як завжди, вчасно. Він мав ідеальний вигляд: суворий обладунок, ідеально начищені черевики, погляд, від якого хотілося здохнути.

— Сьогодні ми тренуємо реакцію, — говорив він. — Я буду атакувати тебе випадково, а ти повинна відбиватися.

— Чудово... — відповідала я.

Він робив перший випад. Я встигала ухилитися. Робив другий — я вже починала звикати. Третій...

У лазареті я, втім, надовго не затримувалася. Лікар працював наді мною мовчки лише перші хвилини, а потім починав бурчати, зі значним набором матірних слів. Полежати спокійно мені теж не вдавалося. Варто було мені тільки звикнути до запаху відварів, як з'являвся Командор. Він дивився на мене так, немов я прикидалася пораненою з чистої впертості, і без зайвих церемоній витягав із лазарету. Потім — обід. Після обіду знову тренування.

В один із днів Ментор вирішив додати «елемент несподіванки». Кидав у мене ножі і змушував рухатися. Я стрибала і навіть іноді ухилялася.

Кожен світанок зустрічав мене холодом і тишею. Я розплющувала очі з думкою, що сьогодні щось зміниться, але щоразу були ті самі удари, парирування та спонтанні атаки... Я помічала, що Командор завжди стоїть трохи позаду, дозволяючи мені діяти самостійно. Іноді, коли наші погляди зустрічалися, я відчувала дивну важкість у грудях: суміш тривоги і... чогось ще. Чого не можна було назвати словами.

Коли я помилялася, Ментор кричав:

— Знову! Починай із початку!

Але коли я робила правильно, мною оволодівала справжня гордість. Командор тоді дивився на мене інакше. І навіть дозволяв собі слабку подобу посмішки.

***

Я стояла біля дверей, нервово жуючи губу. Підслуховуючи розмови перехожих, я нарешті знайшла дорогу до будинку. Кожною клітинкою свого тіла я відчувала тривогу і хвилювання, але мій розум змусив зібратися з духом і постукати у двері. Серце завмерло в грудях, коли почулося шарудіння кроків.

На порозі з'явився чоловік у білій мантії, його обличчя вкривали зморшки, які видавали його зрілий вік. Він тримався прямо, а м'які карі очі уважно вивчали мене з ніг до голови, немов намагалися зрозуміти мої наміри. Густе волосся, яке вже забарвилося сивиною, спускалося до плечей, надаючи чоловікові солідного вигляду.

Я раптово усвідомила, що не можу вимовити ні слова, відчуваючи, що він навряд чи візьме мене в помічники.

Чоловік розглянув мене, після чого раптово запитав:

— Коли ти востаннє їла?

Я постаралася згадати, відчуваючи, як шлунок боляче стискається від голоду. Єдиним, що спадало на думку, були випадкові крихти їжі, які вдалося потягнути з прилавка.

По його обличчю пробігла легка посмішка, яка трохи розвіяла напругу в повітрі. Він зробив жест, запрошуючи увійти в будинок. Нерішуче, я переступила поріг, і почуття тривоги одразу ж змінилося відчуттям тепла і затишку, що виходило від цього місця.

Передпокій був обставлений просто, але зі смаком: дерев'яні меблі, фіранки кольору слонової кістки, кам'яний годинник на стіні та низький столик із витонченим різьбленням.

З передпокою, через відчинені двері, було видно затишну їдальню з широким дерев'яним столом посередині. Стіни були вкриті білим вапном, що надавало їм приємного сріблясто-сірого відтінку під сонячними променями, які пробиралися в передпокій через високе кругле вікно над дверима. На підлозі лежав темно-сірий килим, що заглушав кроки.

Лікар голосно когось покликав, просячи подати вечерю, і вказав мені на сусідні двері, запрошуючи пройти.

— Влаштовуйся, я зараз повернуся, — вимовив чоловік, не давши мені часу заперечити.

Кімната, як я зрозуміла, — кабінет лікаря, була невеликою, але затишною. У центрі стояв масивний стіл із темного дерева, вкритий стосами документів і фоліантів. По обидва боки столу стояли великі полиці, від підлоги до стелі наповнені книгами і сувоями, кожен з яких був помарежений дрібним почерком. А біля дальньої стіни був невеликий різьблений комод із безліччю шухляд.

Лікар тихо підійшов до мене ззаду, і, побачивши, як я роздивляюся його кабінет, тихо кашлянув, привертаючи мою увагу. Він знову уважно мене оглянув, відзначаючи про себе всі ознаки втоми і недоїдання.

Мій стан говорив про багато років поневірянь, які відбилися як на моєму тілі, так і на моїй душі. М'язи ледве трималися на тонких кістках, а шкіра була блідою і землистою через нестачу їжі та сну.

Він пройшов до комода, де, як я зрозуміла, зберігалися ліки і трави. Його кроки були розміреними, а руки легко вивуджували з шафок дерев'яні коробки і скляні баночки. Лікар уже почав готувати якусь настоянку, коли я його перервала.

— Мені не потрібне лікування. Мені потрібна робота.

Лікар на секунду завмер і трохи повернув голову, щоб кинути на мене недовірливий погляд.

— Ти хочеш тут працювати?

Замість відповіді, я опустила очі, роздивляючись те, що на мені надіто. Сіра, колись білосніжна сукня з тонкої бавовняної тканини, з великою темною плямою на грудях, швидше схожа на мішковину, ніж на пристойний одяг. По рукавах і подолах тканина місцями протерлася до дірок, грубуваті шви розповзлися, а запах, що виходив від одягу, говорив сам за себе. Тіло вкрите тонким шаром бруду і поту, нігті тьмяні і занедбані, а волосся сплуталося настільки, що більше нагадувало гніздо голуба.

— Що ж… — сказав він нарешті, порушуючи гнітючу тишу. — Насамперед добре поїж і відіспися, завтра відчинимося раніше.

Я завмерла від приємного аромату їжі. Тіло відреагувало миттєво: шлунок неприємно занив від голоду, а язик залоскотало.

І я, чорт забирай, зовсім не знала, як на все це реагувати.

***

— Може, тобі їх простіше відрізати? — Ментор розглядає мої тремтячі руки, що намагаються тримати меч вище. — Ноги розстав! Що ти робиш? Хто дозволяв опустити?!

Я з важкістю валюся на холодну землю. Сили покидають, кожен м'яз у тілі горить від напруження. Здається, я взагалі більше не зможу встати. Груди важко піднімаються й опускаються від швидких вдихів і видихів, поки я намагаюся насититися повітрям, якого все ніяк не вистачає.

— Подушку принести? — схиляється наді мною Командор, затуляючи собою сонце.

— П'ять… секунд, — ледве вимовляю я, намагаючись вирівняти дихання.

— Час вийшов. Підйом!

Ментор хапає мене за праву руку, ривком тягнучи на себе. Плече прострілює хвиля різкого болю, змушуючи мене голосно скрикнути, і його очі розширюються від переляку.

— Усе… нормально, — стогну я, відчуваючи, як по обличчю течуть сльози. — Зараз трохи… перепочину… і продовжимо.

Командор обережно допомагає мені сісти, намагаючись не торкатися хворої руки. Його погляд пильно стежить за моїми рухами, вивчаючи кожну емоцію на моєму обличчі.

— Що в тебе з рукою? — шепоче він.

— Довго розповідати, — я ухиляюся від запитання, намагаючись встати на ноги.

Хватка Командора посилюється, але недостатньо, щоб заподіяти мені більше болю.

— Повторю своє запитання. Що в тебе з рукою?

Я відповідаю на його погляд своїм, утримуючись на тонкій грані страху та впевненості. Його очі, немов гіпнотизуючи, утягують у сині глибини. У грудях раптом стає жарко, повітря остаточно залишає легені. Щоки Командора вкриваються рум'янцем, і це нарешті додає відтінку його зазвичай блідому обличчю. Його губи тремтять, і він різко скидає руки, відходячи назад.

— На сьогодні все, — коротко киває він варті, що стоїть ззаду, і стрімко йде.

***

Я уважно спостерігала за роботою лікаря, намагаючись запам'ятати, як він змішує трави з маслами, як готує мазі і настоянки. Його рухи повторювались мною як луна: я запам'ятовувала кожну деталь його роботи, кожен інгредієнт і кожну стадію готування.

— Ці трави в тебе в руках — не проста колекція. Вони потребують дбайливого поводження, щоб не втратити свою силу, — каже лікар, уважно стежачи за моїми рухами. — Ось візьми цю ромашку й обережно подрібни її в ступці.

Я обережно кладу квітку на долоню, намагаючись не пошкодити тендітні пелюстки, і починаю рухати товкач у ступі, поки ромашка не перетворюється на дрібну масу зелені.

— Ось, бачиш, як вона подрібнюється? Тепер візьми мед, і змішай усе це разом.

Він уважно стежить за моєю роботою, періодично гмикаючи від схвалення.

— Тепер нам знадобиться часникова олія… — лікар швидко підходить до дерев'яної шафи, що стоїть в кутку, і починає обшукувати кожну полицю і кожну шухляду, але потрібний засіб ніяк не бажає піддаватися пошуку. — А! Знайшов! Так, тепер візьми і повільно вливай у ступу. Мазь має вийти густою і рівномірною.

Я акуратно наливаю часникову олію в ступку з подрібненою травою, намагаючись ні краплі не пролити, і повільно помішую. Коли я нарешті закінчую всі приготування, він схвально киває.

— Молодець. Ти акуратно працювала. Це дуже важливо в нашому ремеслі.

Моє серце трохи швидше забилося від його слів. Нашому ремеслі… Це прозвучало так, ніби я нарешті до чогось належала.

***

У суботу, після нашого ранкового заняття, Командор звелів мені відразу ж повернутися в покої і не виходити звідти до настання ночі. Весь день він був… тихішим, ніж зазвичай. Усього пару разів обізвав нікчемною. Йдемо на рекорд.

Схоже, він сам видихся від такого режиму, і я була невимовно цьому рада. Повернувшись до покоїв, я з усмішкою закрила на всі засуви двері, намагаючись не привертати уваги варти, що охороняла мене, і нарешті змогла продовжити свої власні уроки.

Я залізла рукою під матрац, вивудивши звідти перо і папір, списаний з двох боків, і внесла чергові правки та нові дані. Щовечора, під світлом самотньої свічки, я старанно записувала все, що встигла дізнатися про місцезнаходження сержанта. Малюючи на аркуші його ймовірний розклад, я намагалася уявити його звички і щоденний маршрут. Різні варіанти плану спадали мені на думку, і я порівнювала кожну деталь, намагаючись зрозуміти, яка витівка більш реалістична і безпечна.

Але чим більше я про це думала, тим більше запитань у мене виникало. Чи варто мені йти найлегшим шляхом, чи ж підшукати таємні ходи на свій ризик? Обидва варіанти здавалися занадто складними, а будь-яка помилка могла б стати смертельною.

Я уважно оглянула кімнату, намагаючись знайти хоч якісь предмети, які можна було б використати як зброю. Не знайшовши нічого путнього, я почала думати про те, де мені її роздобути і, зрозуміло, як позбутися вартових, які всюди ходили за мною.

Я чітко зрозуміла, що мені не дозволено зволікати. Потрібно розправитися з ним швидше, ніж обірветься моє життя.

***

— Дякую! Ви просто чарівник! — каже пацієнт, міцно потискаючи руку лікарю.

— Просто роблю те, що вмію, — лікар знизує плечима, не бажаючи робити з себе героя.

Але він безумовно ним був. Він, не шкодуючи часу і сил, міг годинами стояти над тяжкохворими, борючись за кожну людину, борючись за життя. Ніколи не відмовляв у допомозі, і завжди знаходив потрібні слова, щоб втішити.

— Приймеш наступного? — запитує він, звертаючи мою увагу на жінку, яка увійшла в кабінет.

Пліткарка стоїть у дверях кімнати, виглядаючи вкрай здивованою і навіть трохи наляканою тим фактом, що її лікуватиму саме я. Мені самій не вірилося, коли через кілька місяців лікар став довіряти мені достатньо, щоб давати можливість оглядати пацієнтів самостійно.

Я вказую пліткарці на кушетку зліва біля вікна. Вона, все ще збентежена, обережно сідає, і її обличчя витягується ще сильніше, коли я підходжу ближче. Мій брудний одяг, що відлякав жінку під час нашої першої зустрічі, тепер змінився на чисту білосніжну мантію. Тіло, висушене і виснажене, за ці місяці кардинально перетворилося. Я більше не здавалася тендітною і худорлявою, м'язи нарешті зміцніли, тіло наповнилося тонусом, а шкіра засяяла здоров'ям.

Я м'яко посміхаюся жінці і, обережно нахилившись, починаю огляд.

***

Вечір суботи. Я знову чекаю прибуття слуг, але моя душа більше не завмирає від захоплення побачити наступну помпезну сукню і прикраси, які мені принесуть для Бенкету. Страх, який повільно підбирався до серця, змінюється відчуттям поразки, адже за цілий тиждень я так і не зуміла наблизитися ні на крок ближче до своєї мети.

Раптом до кімнати, на мій подив, входять не слуги.

— Заранувато для огляду, зі мною ще нічого не сталося. Зайди завтра ввечері, якщо, звичайно, від мене залишиться щось, що можна оглянути.

Джеремая повільно сідає на своє звичне місце біля ліжка, простягаючи мені пляшечку з дивною, зеленуватою рідиною.

— Слухай мене уважно, Алекс. У нас не так багато часу, — каже він, боязко поглядаючи на двері позаду. — Завтра сховаєш це в одязі. Постарайся, щоб ніхто не знайшов.

— Я не розумію…

— Будь обачнішою! І за першої ж можливості нанеси вміст банки на клинок!

Я розгублено дивлюся на нього, не розуміючи, що відбувається, а він уже швидко виходить із кімнати, проходячи повз місце, де зазвичай стояла варта.

***

— Боги, як же… шмачно!

Я накинулася на запечене м'ясо з такою жадібністю, ніби вперше куштувала м'ясо у своєму житті, і випалила ці слова на бігу, ледь встигнувши проковтнути черговий шматок. Я намагалася донести до Анни, що її страва була приголомшливою, але через повний рот вийшло не дуже-то зрозуміло.

— На здоров'я! — посміхнулася жінка, поставивши переді мною ще одну порцію.

Лікар, який сидів поруч, лише тихо посміявся і поплескав мене по спині.

— Алекс…

— М? — відповіла я, поки руки жадібно тягнулися за новою порцією, а увага була повністю зосереджена на їжі.

— Ми з Анною… Ми б хотіли… Так, загалом, з Днем народження!

Я з цікавістю спостерігала, як лікар повільно й обережно дістав щось із кишені. Він мовчки передав мені згорток, загорнутий у витончений папір приємного сірого кольору і перев'язаний тонкою ниткою, ніби запрошуючи розгорнути й оглянути його вміст.

Мої очі розплющилися від подиву. Не могла згадати, коли востаннє хтось підносив мені подарунок.

— Але я… Я не пам'ятаю, коли в мене…

— Нічого страшного! Сьогодні — дев'ятнадцяте листопада. Цього дня… тоді ти вперше увійшла в наш дім. Нехай це буде новою датою, — з посмішкою сказала Анна, витираючи сльози.

Час пролетів так швидко... Цілий рік, здавалося, непомітно пронісся у вирі подій.

Я повільно розгорнула папір і виявила всередині просте, але ніжне намисто з невеликим каменем посередині. Камінь, незважаючи на свою простоту, яскраво переливався у відблиску свічок. Я піднесла прикрасу ближче, роздивляючись кожну рисочку.

— Ми не знали, що тобі сподобається… Загалом-то… Воно не дуже розкішне…

— Дякую, — мої губи розпливлися в щасливій, вдячній усмішці, а по щоках покотилися солонуваті краплі.

Цієї миті ненависть, що спалювала мене всі ці роки, зникла, немов і не існувала ніколи, а в серце, на зміну пекучому бажанню помсти, вперше почала пробиратися любов.

***

Я повільно пробиралася темним, вузьким коридором, намагаючись не видавати жодного звуку. Кожен крок віддавав луною в тиші, змушуючи моє серце прискорено битися. Я намагалася триматися ближче до стін, щоб бути менш помітною в темряві.

Дев'ята година вечора. Він має бути зараз на тренувальному полі і патрулювати територію, якщо, звичайно, все йде за моїми розрахунками.

Кожен поворот і кожна тінь були мені знайомі. Я обережно прошмигнула на вулицю через незамкнені двері, які вранці помітила дорогою на поле. Було досить дивно, що їх залишили відчиненими, але я не стала задаватися зайвими питаннями, використовуючи своє везіння. Я намагалася триматися подалі від ліхтарів, щоб їхнє світло не видало мій маршрут.

Десь почулися віддалені розмови вартових, які патрулювали територію, але вони були далеко, і я не особливо переживала, що вони можуть мене помітити. Я сконцентрувала увагу на навколишній тиші, намагаючись вловити будь-який звук або шерех. Я була вже недалеко від тренувального поля. Незабаром повітря наповнилося ароматом свіжої трави, і мої кроки стали трохи швидшими.

Я знала, що зробила помилку, не взявши із собою зброю. Але мені треба було переконатися, що мої розрахунки вірні.

На жаль, чи на щастя, ні сержанта, ні вартових на тренувальному полі не було. Це була не надто приємна новина, оскільки сержант, за моїми підрахунками, мав бути там. Я трохи розчаровано оглянула околиці, не розуміючи, що робити далі і куди рухатися.

Чоловічий голос за спиною змусив мене підстрибнути, і мій перший інстинкт прийшов мені на допомогу — я блискавично поклала його на землю. Це була звичка, видресирувана Командором. Я тримала чоловіка міцно, не знаючи, з ким я зіткнулася, але не бажаючи ризикувати.

Він лежав піді мною і хихотів, незважаючи на те, що я міцно стискала його горло.

— Тебе як звати? — запитав чоловік, але я йому не відповіла. Я тільки посилила хватку, не бажаючи розмовляти з ним у подібній ситуації. Мої очі уважно розглядали його обличчя, намагаючись визначити, хто він такий.

Навіть при тьмяному світлі місяця і вуличних ліхтарів я чітко розрізняла риси. Блакитні очі дивилися на мене з легкою усмішкою, а світле, кучеряве волосся злегка розтріпалося від падіння на землю. Він не виглядав наляканим ситуацією, скоріше, йому це подобалося. Чоловік був одягнений просто, мабуть, це був тренувальний одяг. На ньому була легка чорна куртка, що підкреслювала фігуру, і темні широкі штани з прямим кроєм. На ногах — звичайні зношені черевики.

— Ти потрапила прямо в пастку, незнайомко, — вимовив він. — Здається, сюди йде варта.

Я різко рвонула назад у замок, проклинаючи себе за цю ідею. Ноги самі несли мене звивистими темними коридорами. Кожен крок віддавався глухою луною, і здавалося, за мною вже женеться хтось із вартових.

Я влетіла в кімнату, зачинивши за собою двері, і відразу ж застрибнула під ковдру, мовчки молячись Богам і Зіркам, що мене ніхто не бачив. Важко дихаючи, я намагалася заспокоїти серцебиття та якомога тихіше робити рвані вдихи. Лежачи в ліжку, я чула кроки вартових. Вони ось-ось увійдуть до кімнати і потягнуть мене на страту. Я стиснулася, намагаючись бути якомога тихішою і непомітнішою.

— Він мене в лазарет викликав, сказав, що потрібна допомога з хворим.

— Там узагалі хтось був?

— Та нікого, всі ліжка порожні. А тебе хто?

— Веспертін.

Я, як і раніше, лежала під ковдрою, міцніше стискаючи принесену лікарем пляшечку. Страх за свою долю змішався з невпевненістю, що ж мені робити далі.

***

Я прокинулася від дивних звуків, які, здавалося, доносилися звідкись знизу. Обережно вставши з ліжка, я пішла на джерело шуму. Чим ближче я підходила до сходів, що вели на перший поверх, тим сильніше чулися приглушені стогони і шерех. Я повільно спускалася дерев'яними сходами, і у міру того, як я спускалася, шум ставав дедалі гучнішим.

Я відразу ж помітила розкидані меблі. Стіл у їдальні був перевернутий, стільці перекинуті, посуд розбитий. Передпокій був у повному хаосі, немов хтось влаштував справжній погром.

Ледь я встигла озирнутися, як помітила щось набагато тривожніше. Криваві сліди на підлозі, що вели на кухню. У голову відразу ж почали лізти думки про найгірше, серце шаленим ритмом забилося в грудях, змушуючи повітря в легенях збитися.

Мені нічого не залишалося, як схопити першу-ліпшу під руку зброю — важке дерев'яне поліно, що стояло біля каміна у вітальні, і повільно попрямувати на кухню, слідуючи за кривавими слідами на підлозі.

Першим я побачила розметані по підлозі пасма волосся, забарвлені червоним та оточені осколками розбитого посуду. Вона лежала на підлозі в калюжі крові, губи посиніли, а шкіра стала блідою, немов з неї пішли всі сили. Рани були всюди.

Добра посмішка, яка завжди грала в куточках губ Анни, зараз застигла в безмовному страху. Її очі більше не випромінювали тепла, а були сповнені жаху.

Я повільно сповзла по стінці вниз, не в силах більше триматися на ногах. Гарячі сльози потекли по щоках, залишаючи на них доріжки, а поли моєї білосніжної нічної сорочки одразу ж забарвилися в червоний.

Раптовий тріск перервав мої схлипування, а звуки квапливих кроків і хлопок дверей змусили серце болісно стиснутися від страху. Хтось вибіг з дому через головний вхід, залишаючи мене одну з тілом господині дому.

Я не могла згадати, як дісталася до кабінету. Біль від горя наповнив свідомість настільки, що всі інші почуття притупилися.

Всі полиці були розкидані по підлозі. Усі дверцята були зірвані з петель, ніби нападник у поспіху шукав щось цінне. Там, серед осколків і розкиданих склянок, лежало бездиханне тіло лікаря.

***

— Ну нарешті…

Командор схопився зі стільця, і кабінет відразу став тіснішим. У два кроки він скоротив відстань між ними. Лікар інстинктивно відступив на півкроку, за звичкою гасити чужий напір. Він тихо причинив за собою двері, відсікаючи коридор і залишаючи тривогу всередині цих стін.

Кабінет був занурений у напівтемряву. На столі горіла одна лампа, її світло лягало на розкидані записи, пляшечки з ліками і чашку давно остиглого чаю. У повітрі змішалися запахи трав, чорнила і безсонних ночей. Запахи його роботи і відповідальності.

— Ти віддав їй? — різко запитав Командор, дивлячись прямо, не кліпаючи.

— Я…

— Просто скажи, віддав чи ні?!

— Віддав, — лікар витримав погляд, не підвищуючи голосу. — Думаєш, це спрацює?

— Та не знаю я! 

Командор шумно видихнув, провів долонями по обличчю, розтираючи втомлені очі, і нарешті відступив. Не від лікаря, а від власних думок. Повернувшись до столу, він важко опустився на стілець. Перо в його пальцях закрутилося знайомо — це був жест, який лікар бачив сотні разів. Так він завжди намагався взяти себе в руки.

Друг не квапив і не ставив зайвих запитань. Між ними це було негласним правилом: іноді підтримка — це просто присутність.

— Але я дуже на це сподіваюся, — тихо сказав Командор, уже не обертаючись. — Дуже сподіваюся, друже...