Тіні Помсти

Я розплющую очі і спочатку не розумію, де знаходжуся. Тільки відчуваю дотик прохолодного каменю кінчиками пальців.

Трохи відсуваюся, спираючись руками об камінь, і усвідомлюю, що плита, на якій я лежу, раптово обривається з обох боків. Я тягнуся руками до урвища, і легкі подихи вітру одразу ж пестять долоні. Мружачись від яскравого сонця, я намагаюся роздивитися, де опинилася.

Я лежу на довгому кам'яному помості на висоті кількох поверхів над прірвою.

Раптовий крик розриває тишу, і я різко повертаю голову. Один із кандидатів, мабуть, прокинувся і смикнувся вбік, втрачаючи рівновагу. Він спробував схопитися за край помосту, але не встиг, зі страшним гуркотом зірвавшись вниз.

Я повільно підповзаю до краю, чіпляючись пальцями за холодний камінь. Коліна тремтять, дихання збивається, і кожен зайвий дюйм дається із зусиллям. Кілька дрібних камінців зриваються вниз, і я завмираю, прислухаючись, як довго вони падають.

Із прірви тягне пусткою та холодом. Спочатку я бачу лише темряву, тіні, розмиті обриси дна... а потім погляд фокусується. Внизу лежить тіло. Кров здається окремою, майже живою сутністю. Вона розлилася по камінню широкими, нерівними плямами, затекла в тріщини й увібрала в себе тепло та життя.

Мене різко накриває. Горло стискається, у животі піднімається важка, гаряча хвиля, і я розумію — ще секунда, і мене знудить. Я судомно відводжу погляд, замружуюся, але цей липкий образ усе одно стоїть перед очима. Голова йде обертом, скроні пульсують, долоні холоднішають і вкриваються потом.

Я впираюся лобом у камінь, намагаючись не дивитися. Навіть думка про те, щоб знову зазирнути вниз, викликає новий напад нудоти й паніки. Я просто хочу, щоб цей вид зник. З очей, з голови... із серця.

Вигуки лунають з усіх боків, і звук поступово посилюється. Вони оточують мене, проникаючи у слух, і навалюються з усіх боків. Я повільно підводжуся. Руки тремтять від страху, і від раптового припливу адреналіну мені важко втримувати рівновагу. Спершись руками об камінь, я намагаюся не робити різких рухів і мружу очі від яскравого сонця.

Я стою на одному з безлічі помостів — вони йдуть поруч один з одним, з'єднуючись із височезними вежами. Усе утворює ідеальне коло. На кожній вежі встановлені ряди для глядачів, які зараз заповнені вщерть. Вони не можуть дочекатися початку дійства і вже передчувають жорстоке видовище.

Я ще раз озираюся — по обидва боки від мене стоїть кандидат. Ліворуч — худорлявий чоловік середніх років, а праворуч — міцної статури молодик. Я дивлюся на своїх найближчих сусідів, не розуміючи, що відбувається.

Нарешті мій погляд падає на те, що знаходиться переді мною. Навіть попри відстань, що розділяє нас, я впізнаю свого супротивника. Кучеряве темне волосся, темні очі, трохи смикані рухи — кандидат із тренувального поля. Той придурок із канатом.

Повітря прорізає знайомий рев, повністю заповнюючи тишу. Цей звук мені вже знайомий, отже, початок близько.

— Бійці, я вітаю вас на Вежі Польоту! — гримить голос Майстра, який стоїть на трибуні однієї з високих веж. — Озирніться на всі боки і подивіться на своїх сусідів. Потім подивіться прямо перед собою — там стоїть ваш супротивник на сьогоднішньому Випробуванні! — дає вказівку командний голос. — Сьогодні на вас чекає дуель. Кожного супротивника було обрано випадково, і тепер ви зіткнетеся з ним віч-на-віч. Пам'ятайте, мета — перемогти свого супротивника будь-яким способом, не виходячи за межі помосту!

Нас із Майстром розділяють десятки футів, і я можу розгледіти лише обриси його силуету. Але вже відчуваю на собі його хижу усмішку.

— Сьогодні, на знак виявленої Начальствуючим великодушності, вам дозволено взяти із собою зброю! Зверніть увагу на те, що лежить у вас за спиною!

Я різко озираюся, помічаючи свої клинки. Вони спокійно лежать на холодному камені й виблискують на сонці своїми гострими лезами. Тьмяний метал на руків'ях ледь мерехтить, відбиваючи сонячні промені.

— Вам буде дано півгодини для того, щоб перемогти свого супротивника. Використовуйте час розумно і проявіть усю свою рішучість! — волає Майстер.

Раптом над головою проноситься оглушливий свист, і я рефлекторно пригинаюся, прикриваючи обличчя руками. Не відразу розумію, куди летять стріли.

Неподалік від мене лежить розстріляне тіло бійця — його супротивник впав у прірву ще до початку Випробування.

— Тих бійців, чиї супротивники зваляться у прірву з необережності або добровільно, спіткає та сама доля!

Я спостерігаю, як Майстер востаннє оглядає помости, готуючись віддати наказ. Мій супротивник уже встиг взяти свій меч у руку і тепер повільно рухається в мій бік, готуючись до бою. Я починаю робити невеликі, але точні кроки назад, обережно хапаючи свої клинки з помосту.

Востаннє я спрямовую погляд угору, до неба, сповненого світлого сонячного сяйва. Пташині трелі лунають навколо, заповнюючи повітря легкою мелодією. Її перериває гул фанфар, що знаменує початок битви.

***

— Ти сьогодні тихіша, ніж зазвичай, — шепоче Крістофер.

— Перепрошую, Ваша Високосте, не виспалася, — крізь зуби відповідаю я, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.

Ми повільно прогулюємося тренувальним полем у цілковитій тиші. Я ледве стримую свої емоції, не дозволяючи собі виплеснути їх на супутника, який іде поруч і ні про що не підозрює.

Він спокійно кидає погляд у мій бік, з легкою усмішкою ставлячи наступне запитання:

— Розумію... Знову тренувалася до пізньої ночі?

— Ні, сіре, — напружуюся я, видушуючи із себе відповідь. — Я була в лазареті.

Спогади про минулу ніч нахлинули на мене хвилею, немов холодний потік води. Я примружила очі, відчуваючи, як серце стискається від болю, ніби хтось пронизав його ножем.

— А... Ясно.

Єдиними слідами битви на його тілі залишилися лише легка кульгавість на ліву ногу та синці на обличчі. Важко було повірити, що після такого кровопролитного бою він майже не отримав серйозних ушкоджень.

Я дивлюся на нього, абсолютно не бачачи перед собою людину, яка пройшла через пекло й повернулася неушкодженою. Він виглядає свіжим, ніби отримав повноцінний відпочинок уперше за довгий час. Його зимовий одяг, як завжди, чудовий: темно-синій плащ, розшитий золотими візерунками, чорні атласні штани та чорні шкіряні черевики, начищені до блиску.

— Скажи, ти... — починає Крістофер.

— Прошу мені вибачити, Ваша Високосте, мені варто повернутися до своїх покоїв, — кидаю я, різко зупиняючись. — Підготовка до Бенкету.

Джеремая всю ніч провів у покоях Принца, доглядаючи за ним після турніру, тоді як Командор увесь цей час боровся з гарячкою в лазареті. Лікар не залишав хворого ні на мить, допомагаючи йому пережити наслідки сутички, тоді як Командор палав від жару й боровся за своє життя.

— Алекс... Ти маєш мене зрозуміти... Він...

Я слабо чую слова Принца, згадуючи, як обробляла долоні й тіло Командора, змиваючи з них кров. Як тримала холодний компрес на його лобі, намагаючись збити жар, поки руки не починали нити від утоми. Як молилася Богам і Зіркам, щоб він дожив до світанку.

Як мене, сонну, ривком стягнули з його постелі, виводячи на ранкову прогулянку із цим...

— Не розумію, Крістофере! Він що?! — кричу я, не в силах більше стримуватися.

— Він... він як цвіль! Розрісся, проник у самісіньке серце мого дому! Мій батько...

— Навіщо ти це зробив?

— Якщо ти не дочула, — такими були умови перемоги!

Я хитаю головою і голосно сміюся йому просто в обличчя.

— Ти спадкоємець престолу! Ти визначаєш умови!

— Ти нічого не знаєш про моє життя! Нічого не знаєш про те, що я пережив і чому я зобов'язаний помститися!

Моє серце завмирає від цього крику, і по спині пробігає холодок. Я відчуваю, як повітря наповнюється силою його емоцій, немов вибуховий заряд, готовий будь-якої миті рвонути.

— Повірте, Ваша Високосте, я добре знаю, що таке помста, — кидаю я, прискорюючи крок у бік замку. — Останнє запитання. Чому ти його не добив?

— Обережніше, Алекс... — він переходить на шепіт. — Не плутай моє добре ставлення до тебе із вседозволеністю.

Його голос стає загрозливим. Вартові за нашою спиною навіть хапаються за ефеси своїх мечів, готові втрутитися будь-якої секунди.

— Гарного дня, Ваша Високосте, — з усмішкою відповідаю я, покидаючи поле.

***

Мій супротивник незграбно намагався завдати бодай одного удару, але я надто вправно маневрувала своїми клинками. Він відчайдушно намагався знайти прогалину в моєму захисті, але я вже очікувала наступного його руху, відповідаючи швидкими й точними ударами. Він постійно промахувався, а я впевнено блокувала кожен його хід.

Десь на мить здалося, що я можу виграти, але він миттєво повернув перевагу собі, з люттю відштовхуючи мене назад. Я відлетіла, відновила рівновагу і знову кинулася в бій.

Кожен із нас робив кілька точних і швидких помахів зброєю, але в останню мить інший ухилявся від удару. Ми боролися повільно, постійно змінюючи своє положення і стежачи за ногами, щоб не впасти в безодню. Кожен наш рух був немов танець на межі падіння. Я уважно стежила за положенням ніг супротивника, намагаючись відшукати бодай одну можливість підставити підніжку.

Краєчком ока я помічала, як інші кандидати з гуркотом падають вниз. Під бурхливі оплески глядачів.

Це повторювалося знову і знову. Зверху був різкий крик, що обривається на півслові. Потім силует: розкриті руки, марні спроби вхопитися за повітря, за край, за що завгодно... Тіла зривалися одне за одним та зникали у прірві так швидко, ніби сама безодня жадібно тягнула їх до себе.

Деякі падали мовчки, ніби вже не залишилося сил кричати. Інші волали до останнього, і їхні голоси тягнулися вниз, ламалися і глухли, розчиняючись десь у глибині. Каміння сипалося слідом.

Іноді внизу лунав глухий удар. Іноді — нічого. Я не бачила їхніх облич, не знала імен, але кожне падіння відчувалося так, ніби прірва забирала щось важливе просто в мене на очах.

Увесь світ навколо немов зник. Зараз існували лише цей поміст і супротивник переді мною. Швидкі рухи лез виблискували в променях сонця. Я невпинно замахувалася на нього своїми клинками, докладаючи дедалі більше сил і намагаючись відтіснити ближче до краю. Здавалося, у мене ось-ось з'явиться можливість пронизати його тіло й скинути з помосту в темряву. Від чергового помаху клинків він похитнувся, але в останню мить зумів вхопитися ногами за каміння, утримуючись від падіння.

Від виснажливої сутички м'язи трохи нили, але моє дихання залишалося рівним і спокійним. Я орудувала своїми клинками з легкістю та елегантністю, на зразок танцю.

І хто тепер із нас вальсуючий ведмідь, га, Командоре?

Кожна моя атака була вивірена, як у хижака на полюванні, що чатує на свою здобич. Схопивши його за зап'ястя своїми руками, я міцно притиснулася до нього всім тілом, знову намагаючись зіштовхнути. Він спробував чинити опір і відштовхнути мене, але не зміг.

Я дивилася прямо в його очі, бачачи в них відчай і шалений страх.

— Як... ти... дізнався?! — рвано допитувала я, намагаючись відновити дихання.

Він отетерів і широко розплющив очі, не очікуючи такого запитання в такий момент. Здогадка склалася з дрібниць, на які я раніше не звернула уваги.

Занадто впевнені рухи... Занадто точні кроки до краю... Супротивник не озирався і не виглядав розгубленим — він ніби звірявся з тим, що вже знав.

Випробування мало зламати його несподіванкою, страхом і хаосом. Але він усе знав. І прийшов сюди вже попереджений. Отже, хтось втрутився. І найстрашніше, я не знала, хто саме. Інший кандидат? Ментор?

Кому взагалі можна довіряти в цьому проклятому місці?

— Скажи... мені! — наполягала я, сильніше стискаючи його руки.

Його обличчя спотворилося в жахливій гримасі. Він заричав, посилив хватку і відкинув мене на каміння помосту.

***

— Жару немає, — втомлено шепоче Джеремая, прибираючи долоню з лоба Командора.

Лікар виглядає змученим безсонною ніччю та нескінченними годинами роботи над тілом Крістофера. Темні кола під очима видають виснаженість, але він уперто продовжує працювати.

— Тобі треба поспати, — шепочу я, підходячи ближче.

— Ні, Алекс. Тобі треба готуватися до Випробування. Йди, я залишуся з ним.

Я важко переводжу погляд на пораненого, що лежить на лікарняному ліжку. Він нерухомий, груди ледь підіймаються й опускаються в такт його хрипкому диханню. Здається, кожен вдих завдає йому нестерпного болю.

Лікар оглянув друга ще вдосвіта й помітив, що в того, схоже, зламано кілька ребер. Рани на долонях виявилися глибшими, ніж він припускав, і до того ж запалилися, що ускладнювало їхнє загоєння.

— Єн він... сильний, — тужливо всміхається лікар. — Зізнаюся, він найрідкісніший гість у цих стінах. Завжди ховається від мене у своїх покоях. Думає — сам упорається.

— Не цього разу, — шепочу я, стримуючи в собі лють.

Я швидко прямую до дверей, намагаючись відігнати спогади про минулу ніч і ранкову прогулянку. Думки про Принца знову і знову спливають у голові, незважаючи на мої спроби їх відігнати.

— Дякую тобі...

Моя рука завмирає на дверній ручці. Я обертаюся й усміхаюся лікарю, відчуваючи щире тепло та вдячність у його словах.

— Він мене врятував, — упевнено кажу я. — Це найменше, що я могла зробити.

Виходячи з кімнати, я відчуваю, як думки про Принца поступово зникають. У скронях досі пульсує ім'я.

Воно звучить так знайомо в моїй голові, немов підходить Командору, як ключ до замка. Немов чарівне заклинання, воно вабить мене до себе, закликаючи вперше його вимовити.

***

Мої кисті були безпорадними в його міцному захваті. Я з усіх сил намагалася чинити опір його натиску, але він нависав наді мною, повністю контролюючи ситуацію.

Його дихання заповнило повітря, змішуючись із моїми схлипуваннями. Кров шалено стукала у скронях, він здавлював мої груди своїми з такою силою, що я ледве могла вдихнути важке, обпалююче повітря. Він дивився на мене зверху вниз, а його очі світилися смертельним, крижаним вогнем.

— Ти мала мовчки залишатися на своїй половині поля і не лізти туди, куди не слід! — гарчав він, нависаючи сильніше. — Ніхто тебе не кликав!

Я в розпачі махала ногами, намагаючись вивернутися, але він, мабуть, був надто досвідченим у подібних сутичках. Він міцно утримував мене на місці, не дозволяючи звільнитися, і сильніше притискав мене до помосту своєю вагою.

— Чого не побігла скаржитися Командору, як вірна псина?! Тепер і не побіжиш!

Він вибив клинки з моїх рук і схопив за шию. Голова почала йти обертом від нестачі повітря, а від усвідомлення, куди він мене тягне, я запанікувала з новою силою. Супротивник поставив мене на ноги і приставив вістря свого меча до мого живота.

— Знаєш, не хочу бруднити меч твоєю смердючою кров'ю, — презирливо насупився він, відкидаючи зброю.

Я відчайдушно смикала руками й ногами, намагаючись відсторонитися від його рук. Легені горіли, очі наповнилися сльозами відчаю та страху. Я відчула, як він відсунув мене трохи далі до урвища, і мої ноги опинилися в повітрі над темним провалом.

Раптом мої м'язи розслабилися, і я перестала брикатися. Дихання вирівнялося. Серце почало повертатися в нормальний ритм, і момент паніки минув.

Я не хочу помирати як боягузлива, безвольна іграшка.

Від цих думок спокій усередині мене різко змінився нестримною люттю. Кожен мій рух став рішучим, кожен дотик руки до його зап'ястя — жорсткішим. Здавалося, що лють, яка наповнила мене, додала мені сил.

Я відчула, як усе моє тіло ніби запалало внутрішнім вогнем. Як кожне нервове закінчення почало горіти, як серце почало битися не загнано, а точно. Я поглянула на нього востаннє, показуючи, що не боюся смерті.

Він різко відсахнувся назад, з жахом витріщившись на моє обличчя. Його очі широко розплющилися, немов він не міг повірити в те, що побачив. Він підняв долоні перед собою, відступаючи назад і намагаючись затулитися.

— Ти... — прошепотів він, не встигнувши договорити.

Я схопила його долоню і одним різким рухом вивернула руку. Кістка хруснула, кров бризнула з рани, і він полетів вниз із помосту, розбиваючись об каміння.

***

Я поспішала покинути кімнату, квапливо поправляючи розпатлану сукню і збите волосся. Нерви були на межі. Залишалося лише переконати вартових супроводити мене в лазарет.

Розум зосередився на цій меті, поки я добирала слова, щоб пояснити свої наміри. Коли я підійшла до дверей і приготувалася зустрітися з охороною, мій погляд мигцем зачепився за нішу в стіні. Руки потягнулися до таємної схованки, перевіряючи, чи на місці аркуші. Швидкі погляди праворуч і ліворуч переконалися, що за мною ніхто не стежить.

Після того, що сталося на турнірі, я повністю забула про сержанта. 

Я несміливо наблизилася до дверей, роблячи глибокі вдихи, щоб знайти хоч якусь упевненість. Раптом, двері відчинилися, пропускаючи вартових усередину. Я не чекала їх так скоро, і на мить розгубилася, не знаючи, як поводитися.

Чоловіки окинули кімнату уважним поглядом, кинувши швидкий погляд на моє сьогоднішнє вбрання.

— Тобі час. Бенкету сьогодні не буде, — сказав один із них.

Він схопив мене за руку і приклав до обличчя ганчірку, змочену в прозорій рідині. Від неї йшов нудотно-солодкий запах, і незабаром я відчула запаморочення, втрачаючи контроль над власним тілом.