Тіні Помсти

Переді мною залишилося двоє. Усі, закуті в кайдани, очікували своєї черги увійти. Трьох перед нами вартові вже відвели в кімнату. Ніхто із неї не вийшов. Масивні двері запечатали їх усередині, заглушаючи крики та схлипи. Гучний удар задзвенів у вухах і змусив укотре здригнутися від страху.

Двоє вартових грубо розбудили мене рано-вранці і витягли з ліжка. Привели мене туди, де мені явно не обіцяли нічого хорошого. Але на мій подив, сюди притягли не тільки мене.

Мабуть, хтось дуже сильно розлютив Короля. Може, спробував втекти. Може, знову вбив його наближеного. Як би там не було, цей вчинок був досить жахливий, щоб закінчити Випробування раз і назавжди.

Стративши всіх Випробовуваних.

Повітря в коридорі було важким, просякнутим сирістю та металевим присмаком крові. Кожен мій вдих супроводжувався хрипом, а шкіра під одягом вкрилася липким потом. Я дивилася на кам'яну стіну навпроти, де відблиски смолоскипів танцювали свій танець, і відчувала, як мій розум повільно занурюється в божевілля.

— Не смій мене чіпати! Тварюка! Прибери руки!

Чергова жертва голосно кричала і пручалася, намагаючись вирватися з міцної хватки варти, однак усі її прокльони були марними. За кілька хвилин страту було виконано, і крики змовкли, залишаючи по собі густий запах смерті.

Час тягнувся нескінченно довго, поки я чекала своєї долі. Дикий страх опанував моє тіло і, здавалося, я ось-ось знепритомнію. Я намагалася знайти в собі сили стримати тремтіння в тілі, але страх охопив усе моє єство.

Раптом, сильні руки схопили мене ззаду, грубо скрутивши зап'ястя, і потягли лівіше коридором. Я намагалася кричати, але вартовий заткнув мені рота. Мене тягли все далі, поки не викинули на підлогу камери, мов тварину.

Двері з гуркотом зачинилися, і кімнату поглинула непроглядна темрява. У двері увійшов чоловік. Він пройшов повз так, ніби не помічав моєї присутності. Я не могла розгледіти його обличчя, бо він зупинився в іншому кінці камери, і його фігура губилася в тіні. Чоловік повільно обернувся. Світло місяця осяяло його обличчя, і я одразу ж видихнула з полегшенням.

Це був він. Мій рятівник. Усередині все стиснулося від раптової надії. Я чекала, що зараз він простягне мені руку, скаже якийсь свій черговий колючий жарт і витягне мене звідси. Але щось у його поставі кричало про те, що цього не станеться.

— Чорт, Єне, що відбувається?

— Перевіряють, — його голос був мертвим. — Начальствуючий запідозрив першим. Не сходилося в нього в голові, як ви п'ятеро залишилися живі. Як узагалі змогли не захлинутися? І тоді Його Величність викликав… цього.

Він зробив паузу, смакуючи кожне слово.

— Буде розтинати. По шматочках.

— Що…

Я смикнулася, щоб підійти ближче, але він відсахнувся назад і не дав до себе доторкнутися. Я спробувала підійти до нього знову, але він продовжував задкувати, поки не вперся в стіну і більше не міг відступати.

Світло розсмугувало його обличчя і вирвало з тіні криву посмішку.

— Знаєш… — простягнув Командор, — я навіть захоплений. Так чисто мене обвела.

— Ти… про що говориш?

— От ідіот, — хрипко видихнув він. — Я ламав голову, як тобі допомогти. Рвався. Навіть Джера вплутав. А тобі ж допомога була не потрібна, так?

Він примружився.

— Тебе, напевно, це бавило. Дивитися, як я стараюся.

Я не розуміла, за що він мене карає. Пам'ять чіплялася за наші останні зустрічі, за тепло його дотиків, шукаючи відповідь, якої там просто не було.

— Єне… ти мене лякаєш…

— І як я раніше не зрозумів… Але зараз я бачу. Все бачу.

— Слухай, це вже не смішно…

— Хіба?! — він різко розсміявся. — Та це шедевр! Ти зіграла бездоганно, Алекс!

Він схилив голову.

— Або це ім'я теж було фальшивим?

— Єне, я…

Він рвонувся вперед у два кроки, і я замружилася в очікуванні удару. Мозок відмовлявся розуміти, хто саме збирається мене вдарити.

— Не смій! — заревів він. — Не вимовляй моє ім'я!

Його дихання було звірячим. Я чула, як він відступив на крок, силкуючись не зірватися остаточно.

— Я все гадав, як ти вижила, — його голос тремтів від люті. — Навіть пляшечку тобі сунув. А вона тобі й не потрібна була, так? Ти б і без неї впоралася?

— Єне… будь ласка… 

Він штовхнув мене з такою силою, ніби хотів стерти об камінь. Я впала і не встигла згрупуватися, приземляючись на поранену ногу.

Біль прошив тіло від п'яти до самої маківки, змусивши мене зігнутися навпіл. Але цей удар був нічим. Абсолютним нічим порівняно з тим, як зламалося моє серце. Командор дивився на мене так, ніби перед ним повзала найогидніша істота в світі.

— Не смій, тварюко! — кричав він. — Не смій зі мною говорити! Ти і твої виродки! Ненавиджу!

Від крику на його шиї здулися вени. Але я його майже не чула. У вухах стояв дзвін, а сльози пекли очі. Крізь біль я дивилася на нього, ніби могла дотягнутися до того, ким він був раніше. Волала до його серця. Благала усвідомити, що він робить.

— Дідько… — видихнув він і відвернувся, притулившись до стіни.

— Я… я не розумію…

Мій голос розпадався, а слова тонули в риданнях.

— А-а… — бридко засміявся він. — Все зрозуміло. Намагаєшся не виходити з ролі?

Він знову підійшов і присів навпочіпки.

— Коли Джер сказав мені, хто ти, я не повірив. Навіть уявити не міг, що перша дівчина, яку я по-справжньому…

Він не договорив, і це недомовлене слово повисло між нами важким тягарем. Я бачила, як у його очах бореться залишок того самого почуття зі сліпою люттю. І лють брала гору.

— Виявиться однією з них. Але Джеремая відкрив мені очі. Змусив згадати.

Він різко встав і повернувся до стіни. Наступні слова хлинули, як отрута.

— Як тебе не зжерла гарячка. Як той виродок на смузі не прикінчив тебе. Як ти вижила, стікаючи кров'ю.

Він обернувся.

— І твоє обличчя. Коли ти спливла. Ти не встигла його сховати.

Я шукала в собі сили сісти прямо, шукала в собі слова, здатні прояснити його розум і змусити замовкнути. Горе охопило моє тіло настільки, що я взагалі не розуміла, про що він говорить.

— Тобі пощастило. Та потвора, напевно, підтвердить, що ти не Дарована. У вас тут усе схоплено, так? Тварюки… Убив би тебе власними руками, але це було б занадто легко. Тож лежи тут і здихай, якщо хочеш. А хочеш — вийди і бийся у Фіналі. Але знай одне…

Він знову схилився наді мною, пропалюючи поглядом.

— Сьогодні вони все побачать. Ти не зможеш це приховати. І коли тебе будуть спалювати на багатті, повір, я буду стояти в перших рядах! — виплюнув він, виходячи з камери.

***

— Навіщо йому це?

Крістофер здивовано закліпав і на секунду перестав жувати. Ми сиділи на розкішному білому покривалі в оточенні заметів і зимового спокою. З неба сипалися сніжинки, повільно пливучи по холодній землі, а ми, закутані в теплі плащі, жадібно поглинали бутерброди з м'яким сиром.

— Твоєму батькові. Навіщо йому всі ці Випробування?

— А сама як думаєш?

— Я… Думала, йому нудно.

Принц розсміявся, випльовуючи крихти. Мої очі зупинилися на блондині. Він здавався уособленням морозного сонця, що відігріває шкіру.

— Нудно моєму батькові ніколи не буває, повір. Хоча твоє питання цілком резонне. Сам ним задавався.

— І що? Знайшов відповідь?

Жвава посмішка сповзла з обличчя чоловіка, і він похмуро покосився на варту, що стояла позаду.

— Дивись, як напружилися, — вказує він на бійців. — Про Ейріха, як про небіжчика: або добре, або ніяк.

Він сплюнув і розвернувся до мене. Вартові, озброєні до зубів, стежили за ним усюди.

— Спочатку думав — гордість. Ні, навіть марнославство. Якщо ти не помітила, життя всіх, до останньої комахи, належить йому. Купців, вельмож, простих робітників, жебраків. Життя всіх… крім вас.

Я звела брови, не розуміючи, до чого він хилить.

— Вбивць. Ви ж, як я чув, владу не визнаєте.

Я похитала головою, ніби підтверджуючи його слова. Ніби кажучи: «Так, ми Вбивці такі».

— Ну от, думав, гордість заграла. Вирішив показати владу правителя. Але потім я зрозумів… — він осікся і подивився вниз. — Він боїться.

— Боїться?!

З мене вирвався різкий смішок, що змусив варту напружитися ще більше.

— Так, — шепнув Крістофер. — Алекс, повстання не вщухають. І нехай це здебільшого й розрізнені групи, що ховаються десь у лісах і нападають на солдатів із тіні, їх стає дедалі більше. І нехай вони не являють собою реальної сили, здатної оскаржити владу монарха, опинися серед них Вбивця… загалом, тримай ворога ще ближче, так?

Звісно… А краще замани в пастку і приріж на забаву публіці. Хто знає, як довго проживе щасливчик, названий Королівським Вбивцею.

Крістофер лагідно штовхнув мене в плече, вириваючи з думок. 

***

Я лежала на холодній підлозі тюремної камери, у непроглядній темряві, повільно усвідомлюючи те, що сталося. Відчувала, як по щоках течуть сльози, а в грудях розпирає від болю.

— Ти і твої виродки! Ненавиджу!

— Даруант.

— Дару-хто?

— Даруант. Дарований.

— Чим?

— Енергією, непідвладною іншим. Магією, Алекс.

— Він був чудовиськом, Алекс. Усі вони просто чудовиська.

Неможливо… Цього не може бути.

Уривки спогадів миготіли перед очима, складаючись у логічну, непомічену мною раніше картину.

— Як вона взагалі жива? Пролежати там невідомо скільки…

— Я перекочуюсь убік, не усвідомлюючи, як саме це зробила.

— Неймовірно радий нашій зустрічі. Твій випадок був… важчим, ніж здавалося на перший погляд.

— Злізь з мене!

— Не варто, я сама все приберу.

— Рух навколо мене різко припиняється, ніби щось відвернуло увагу вовків.

— Ти…

— Кроки стають гучнішими з кожною секундою, і моє тіло сіпається проти моєї волі.

— Я вдихаю і видихаю, відчуваючи повну свободу під водою як риба.

— Єне…

Я замружилася, не в силах повірити. Весь цей час… Роки поневірянь, голоду… Я стільки разів могла померти...

Ні, я повинна була померти.

Я повинна була замерзнути на смерть, бредучи Пусткою. Повинна була бути розірвана вовками. Повинна була загинути від рук вартового в тій камері. Повинна була померти від гарячки, викликаної раною на руці. Той кандидат повинен був задушити мене на смузі. Інший мав скинути мене з Вежі. Я повинна була захлинутися, не встигнувши виплисти на поверхню. Я повинна була…

— І твоє обличчя. Коли ти спливла. Ти не встигла його сховати.

Тоді, у дзеркалі… Думала, що від горя втратила розум. Думала, мені примарилося.

У голові спливли морозні лютневі ночі. Тоді доводилося спати просто на землі, притулившись до дерева або влаштувавшись у кущах. Можливо, те, що криється в мені, зігрівало мене зсередини, не дозволяючи замерзнути на смерть. Надавало мені сил і вселяло ясність розуму, коли голод був настільки сильним, що паморочилася голова, а ноги і руки слабшали, змушуючи ледве йти. Невидима сила захищала мене від хвороб тіла і душі, і вела за собою до порятунку.

— Тож лежи тут і здихай, якщо хочеш. А хочеш — вийди і бийся у Фіналі.

У Фіналі… Отже нас залишилося двоє. Решту стратили.

— Начальствуючий запідозрив першим. Не сходилося в нього в голові, як ви п'ятеро залишилися живі. Як узагалі змогли не захлинутися. І тоді Його Величність викликав… цього. Буде розтинати. По шматочках.

Перевіряти на наявність магії... У голові сплив один із кандидатів, рудоволосий хлопець, перший, кому вдалося дістати кільце. Десь між спробами зітхнути, я уважно за ним спостерігала, готуючись пірнути знову. Він не виглядав втомленим, не дихав переривчасто, не кашляв, намагаючись позбутися води в легенях...

— Коли тебе будуть спалювати на багатті, повір, я буду стояти в перших рядах.

До очей знову підступили сльози. Я з силою стиснула руки, не дозволяючи емоціям узяти гору. Мені потрібно мислити тверезо.

Король надіслав у замок Даруанта. Захотів підтвердити чесність Випробувань. А може, просто шукав привід, щоб від усіх нас позбутися. У тій камері Даруант, мабуть, перевіряє наявність магічних здібностей. У трьох такі були знайдені, і з ними розправилися за порушення правил.

— Тобі пощастило. Та потвора, напевно, підтвердить, що ти не Дарована. У вас тут усе схоплено, так?

Голова розколювалася. Пазл, тільки-но встигнувши скластися в мене в голові, тут же розсипався. Значить, вони не були Дарованими? Але їх стратили за наявність магії. Як тоді…

У камеру увійшла варта, схилившись наді мною величезною тінню.

Моя черга.

***

Старий повільно підійшов до мене, шелестячи полами своєї чорної мантії. Зблизька він мав звичайний вигляд, якщо не брати до уваги…

— На вигляд наче звичайний старий: низький, худий, скрючений. Тільки обличчя було таке… бліде. Наче він давно не виходив на сонце.

— Дай мені руку.

Я сторопіла, не в силах відірвати погляд від його костура. Він був зроблений із цільного шматка полірованого дерева, і на кінці мав невеликі камені, які світилися яскравим жовтим світлом. Руків'я було оздоблене шкірою і прикрашене дорогоцінним камінням, а біля основи був невеликий символ. Нетерпляче, маг торкнувся моєї лівої руки, обхоплюючи її пальцями і розгортаючи до себе.

— Що це? — запитав він.

— Шрам… — прошепотіла я, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.

— Бачу, що шрам. Звідки він?

— Він…

У голові спливали різні варіанти відповіді, але страх настільки скував горло, що вимовити хоч один із них було неможливо.

— Ти ж знаєш, що сталося з іншими?

Голос старого, тихий і лагідний лише кілька секунд тому, раптом став жорстоким. Маг вказав пальцем у кут камери.

— Раджу сказати правду.

Картина, що постала перед очима, глибоко вп'ялася в мій мозок. Кам'яна стіна за моєю спиною була залита кров'ю. Чорні, як смола, краплі стікали до підлоги, збираючись у величезну калюжу. А в кутку кімнати…

Височіла безформна гора знівеченої плоті. Це були ті самі троє бійців, які зайшли сюди до мене, але тепер у цій кривавій мішанині було майже неможливо розпізнати їхні риси. Їх не просто вбили... Їх наче розітнули на шматки. Відірвані кінцівки стирчали з купи, сплітаючись у вузол. З розпанаханих животів і грудних кліток вивалювалося місиво нутрощів, перемішане з білими уламками роздроблених кісток.

Одне з облич, наполовину здерте й залите кров'ю, було повернене прямо до мене. Очі мерця вивалювалися з очниць і дивилися в порожнечу скляним поглядом. Його щелепа була зламана й відвисла, назавжди застигнувши в крику агонії.

— Там була мітка, — випалила я. — Надто помітна. Довелося видалити.

Я відчеканила правду, не думаючи, аби тільки стерти картинку з голови.

— Звідки вона?

— Я точно не знаю… Старійшини поставили. Тавро приналежності.

— До чого? — голос старого знову пом'якшав, хоча тепер у ньому проскакували нотки цікавості.

— Я з Нортвіка.

— І?

Це питання застало мене зненацька, і я розплющила очі.

— Ну… Усім дітям там… Точніше…

— Знаю, питання прозвучить некоректно, але ти бачила таку в когось іншого?

Я спробувала згадати, чи була така в Майстра — єдиного вцілілого нортвікця, якого мені доводилося зустрічати. Згадувалися його руки, його довгі холодні пальці з гострими нігтями, згадувалося, як він підніс кинджал до мого горла, оголивши худу руку, а там…

— Ні… — видихнула я. — Не бачила.

— Ясно. Думаю, в тесті не буде необхідності. Можеш іти.

Старий різко опустив мою руку і попрямував до дверей, щоб дати сигнал варті.

Я пройшла перевірку. А це означає…

— Стривайте! Я нічого не розумію!

Мій заклик змусив старого зупинитися. Якийсь час він мовчав, перш ніж обернутися і підійти до мене впритул. Він закотив рукав, оголюючи внутрішню частину лівої руки.

— Бачиш?

Від шоку в мене остаточно перехопило подих. На старій, блідій шкірі руки красувалася… моя мітка.

— Але ви…

— Я не з Нортвіка, якщо ти про це. Не хочу тебе засмучувати, але таке ставлять Даруанти.

— Навіщо? — у горлі пересохло. — Навіщо її ставлять?

— Щоб приховати це…

Даруант зачерпнув золоте світло з кінця костура і направив його на себе, дозволяючи йому проникнути в тіло і рознестись по ньому, як хвиля. Потім він направив світло з лівої руки в праву, одночасно випускаючи його у формі сонячного променя. Цей промінь освітив кімнату, наповнюючи її світінням і розганяючи навколишню темряву.

— Мітка на руці називається Негата. Блокує здібності, але тільки в дітей. І не повністю, дозволяючи залишити базовий захист.

Базовий захист…

Я згадала, як лежала на підлозі камери, майже не відчуваючи тіла. Біль був десь поруч, але немов приглушений. Занадто терпимий для такого поранення. Це мало пекти, ламати, вивертати… Я згадала холод. Крижану воду. Те, як легені стискалися, але тіло… не здавалося. Як німіла шкіра, як пізно приходило тремтіння, ніби тіло саме вирішувало, чи варто взагалі реагувати.

Воно не панікувало... Не вмирало так, як повинно було.

Я тоді вирішила, що мені просто пощастило. Тепер це пояснення розсипалося. «Базовий захист». Слова спливли повільно, ніби роками чекали свого часу. Але зараз вони почали обростати сенсом. Захист тіла. Від холоду, від болю, від ран... Тому я не кричала так, як мала б. Тому кров текла, а смерть — не приходила.

Я підняла очі і зустрілася зі старим поглядом. Страх повністю відступив, а в голові нарешті прояснилося.

— Можна останнє запитання?

Даруант м'яко посміхнувся, злегка киваючи головою, ніби запрошуючи. Його реакція мене злегка здивувала і додала сміливості доставити в голові останній шматочок пазла.

— За що їх стратили? — я кивнула в бік кривавої стіни. — Адже вони не були Даруантами?

— Ні. Вони — не як ми. У кожного з них знайшли… ось це.

Маг витягнув із кишені три невеликі, круглі камінці, вкриті гравіюванням символів, і вправно покрутив їх у пальцях.

— Що це?

— Берили. Нечасто такі зустрінеш. Дарують людині тимчасовий захист від будь-якої шкоди та загрози. Можуть поглинути шкоду, відбити її в потрібний бік… можуть допомогти дихати під водою. Не збагну, звідки вони у них…

— Ти повинна була мовчки залишатися на своїй половині поля і не лізти туди, куди не слід!

Той кучерявий знав про Випробування і тренував баланс на безглуздому канаті, але хтось йому розповів. І хтось дав бійцям ці камені.

— Я нічого не знаю.

Старий змовницьки посміхнувся і прибрав камені в кишеню.

— Добре, — кивнув він, підходячи до дверей. — Але я й не допитую.

Поставлене мною запитання мало прояснити туман, що затьмарив мої думки, але отримана відповідь усе тільки ускладнила. Мені хотілося зупинити мага, засипати його нескінченними запитаннями, але густий запах крові, що витав у камері, здавлював мені горло. Я мріяла вибігти звідти чимдуж, але перш…

— Дякую.

Старий завмер і не наважився віддати сигнал, невпевнено переступаючи з ноги на ногу. Але вже за секунду він відчинив двері, пропускаючи варту всередину.