Тіні Помсти

Село було охоплене полум'ям, вогонь пожирав усе на своєму шляху, залишаючи по собі лише дим і попіл. Будинки падали, розсипаючись на шматки у хмарі іскор та диму, а люди з жахом кричали й металися, намагаючись врятуватися від вогню. Крики людей і тварин змішалися з тріском палаючого дерева, створюючи справжнє пекло.

Солдати йшли вулицями страшною тінню, добиваючи тих небагатьох, хто якимось дивом вижив у пожежі. Їхні мечі пронизували тіла людей, забарвлюючись кров'ю, а стогони їхніх жертв лунали в ночі.

Чоловіка волокли по спаленій землі, не шкодуючи сили ударів, і викинули під ноги сержанта. Поранений важко дихав, розминаючи руки, зв'язані за спиною шкіряними джгутами. Його штани були розірвані на шмаття, сорочка закривавлена, а все тіло вкривали садна.

— Це він?

Солдат кивнув, підтверджуючи здогадку. Сержант кинув наказ тримати чоловіка міцніше, після чого, підійшовши до нього, нарешті запитав:

— Навіщо ти це зробив?

Чоловік якийсь час мовчав, відчайдушно намагаючись знайти слова, після чого нарешті відповів:

— Я мусив… — почав він, але його слова перервав хльосткий ляпас.

— Єдине, що ти мусив зробити, — це померти!

Чоловік різко повернув голову в бік дівчинки, яка стояла посеред руїн і ридала від жаху. Його очі розширилися.

— Александріє! — закричав він, і його сповнений паніки голос розрізав повітря.

Меч сержанта пронизав тіло чоловіка, і його погляд швидко затуманився від смерті.

***

Я схопилася з ліжка, задихаючись і тремтячи всім тілом, насилу намагаючись відігнати кошмар. У вухах дзвеніло від наростаючого страху, а серце шалено калатало. Події минулої ночі ніяк не бажали вийти у мене з голови.

— Вбивці невідомий страх! — гримить голос Майстра. — Страх вбиває швидше за стрілу!

Він згорав від насолоди, спостерігаючи, як варта виносить тіла загиблих. У залі було тихо. Ніхто не смів навіть поворухнутися, побоюючись долі вбитих бійців. Чутні були лише тихі схлипування служниць, які спостерігали смерть уперше.

Тіла волокли до виходу, залишаючи криваву доріжку на підлозі, і до мене підступила нудота. Я щосили намагалася не видати паніку, яка затьмарила мій розум.

Кривава церемонія пробудила спогади. Я відчувала себе знову там, у тому камені, серед холоду, що пробирав до кісток. Згадувала закатовану дівчинку і задушеного кайданами вартового. Я згадувала…

Жахлива картинка не давала спокою, і я одразу ж кинулася до ванної. Швидко зачинивши двері, я ввімкнула воду і припала до неї, щоб змити з обличчя все, що я бачила. Мене знову занудило. Я різко схопилася за край раковини і вже за секунду виплюнула в неї останній прийом їжі, який ледве змусила себе проковтнути зовсім недавно.

Секунда, і я повільно сповзла вниз по прохолодній стіні, притулившись до підлоги. Я лежала так до ранку, сподіваючись, що спогади нарешті зникнуть разом із темрявою ночі.

***

— Спробуй хоч щось поїсти, — каже Джеремая, схвильовано вдивляючись в моє обличчя.

До сніданку, який мені принесли служниці, я навіть не доторкнулася. Голова розколювалася від недосипу, біль посилювався з кожним рухом голови, ніби мій мозок ось-ось витече назовні.

— Не люблю яєчню, — відповідаю я, натягуючи на обличчя посмішку.

Лікар, розпізнавши брехню в голосі, не задає зайвих запитань. Він знову ретельно оглядає кожен дюйм мого тіла, змінює пов'язки і змащує розсип синців якоюсь маззю. З раною на руці доводиться добряче повозитися. Як він пояснює, на шкірі Вбивці не повинно бути жодних особливих прикмет, особливо татуювань, а інші відмітини на шкірі зобов'язані бути… видалені.

Перев'язавши рану, він нарешті закінчує огляд і полишає кімнату, розуміючи, що більше нічим не може мені допомогти. Блаженну мить тиші та спокою перериває черговий відвідувач.

Його вигляд одразу ж викликає нову хвилю головного болю.

— Ого! Ти виглядаєш гірше, ніж зазвичай. Не знав, що це можливо, — усміхається він. — Чого мовчиш?

— Та ось думаю, чим би у вас жбурнути, Командоре.

Я вперше дозволяю собі огризнутися. Мій голос звучить хрипко, але я занадто виснажена, щоб узагалі хвилюватися про те, як поводитися.

— Нічого собі! Дворняжка виявилася балакучою! — сміється Командор. — Ну, можеш лежати і жаліти себе далі, а можеш піти зі мною. Раджу обрати друге, якщо хочеш вижити.

Він розвертається і різко виходить із кімнати, залишаючи мене переварювати все те, що він мені щойно сказав. Усередині все вирує від обурення, а очі буквально злипаються від втоми. Єдине, чого мені зараз хочеться, — це лягти спати і не вилазити з ліжка до неділі, поки варта не стягне мене силоміць.

Але як би я не намагалася ігнорувати його слова, з кожною секундою вони дедалі сильніше проникають в голову. Жалість —  це недозволена розкіш в моєму становищі. Моє серце все ще палає бажанням стати сильнішою, я готова на все заради відплати. Але для цього потрібно встати з ліжка…

Я швидко вмиваюся холодною водою і вдягаю перше, що знаходжу в шафі, залишаючи їжу на столі. Від думки, що Командор, можливо, вже пішов, я вилітаю з кімнати, намагаючись не зволікати більше ні секунди.

Не розрахувавши швидкість, з якою я кинулася на вихід, я різко врізаюся в широку спину, від чого звук удару луною розноситься коридором. 

Командор дивиться на мене з ніг до голови і широко усміхається.

— Ну треба ж… Нарешті ви зволили прокинутися, міледі. Ти зробила правильний вибір. І це я не про твоє вбрання, — іронізує він, ідучи вперед.

Я, тихо скаржачись на те, що не вдалося штовхнути його сильніше, йду за ним.

***

— Жалюгідне видовище! — різко кинув Командор, спостерігаючи за нашим боєм.

На тренувальному полі ми з рештою кандидатів билися на дерев'яних мечах, адже, як сказав наш Ментор: «Не хочу, щоб така купка шмаркачів, як ви, повбивала один одного в перший же день». Було смішно спостерігати, як кандидати пропалювали Командора гнівними поглядами і мріяли прирізати його на місці.

Тренувалися ми на вулиці, і пронизливий вітер не давав контролювати тремтячі від холоду руки. Міг би й попередити одягнутися тепліше…

Мій супротивник на полі був досить високим і міцної статури молодим чоловіком. Від нього віяло силою і впевненістю, і кожен його удар точно влучав у ціль. А я буквально нічого не могла йому протиставити. Мої рухи здавалися незграбними, удари сипалися з усіх боків, а кандидати постійно кидали хижі погляди в мій бік. Точно розцінювали мене жертвою, яку буде легко втопити ще на початку першого Випробування.

Командор нетерпляче наблизився до нас, і на його обличчі виразно читалося невдоволення від побаченої картини.

— Ви в минулому випадково не танцювали, міледі?

— Ні… Я не вмію, — ошелешено відповіла я, не розуміючи, до чого він хилить.

— Дивно… Зараз ти дуже схожа на вальсуючого ведмедя.

Від його слів інші кандидати не втрималися і голосно вибухнули сміхом. Він задоволено всміхнувся, і вже зібравшись піти, раптом завмер на місці від кинутих мною слів.

— Ти просто хріновий вчитель.

Полем пробіг гул. Всі навколо приготувалися побачити, що ж буде далі. Командор різко розвернувся.

— Хріновий, кажеш? — загрозливо прошепотів він. — Що ж… усім вийти! На сьогодні ми з вами закінчили!

Кандидати невдоволено забурчали і почали складати дерев'яні мечі у величезну купу. Я наслідувала приклад інших, але Командор різко схопив мене за зап'ястя.

— А ти залишися.

Він відпустив мою руку і зупинився на середині поля, легко схопивши дерев'яний меч.

— Тепер покажи, на що здатна, дворняжко.

Від його слів я скипіла і рвонула вперед.

***

— Дуже боляче? Ми занадто сильно натираємо? — тихенько бідкалися служниці, намилюючи моє тіло в купелі.

На плечах і руках — синці, щиколотки і коліна спухли, і навіть обличчю дісталося. Щоки вкрилися плямами, а губи потріскалися від крику.

Ми з Командором тренувалися протягом кількох годин. Він учив мене правильно бити і блокувати, істерично сміючись над моїми невдалими спробами, але при цьому не стримуючись у силі ударів. Я махала мечем, як опудало, промахувалася повз ціль і примудрялася чіплятися навіть за власні ноги. А він продовжував іржати, ніби насолоджувався епічною комедією.

Коли я вже повністю видихлася, він нарешті сказав: «Повертайся у свої покої і більше не май звички бути легкою і безвільною мішенню!». Я кивнула і повільно поповзла назад до своєї кімнати.

— Усе гаразд, — відповіла я, намагаючись не помічати, як гуде тіло.

Вода в купелі була теплою, майже втішною. Жінки ще раз обмили мене, промокнули рушником і відвели назад до спальні. Принесли вечерю. Я не пам'ятала, яку саме — вже не розрізняла ні смаків, ні запахів, ні навіть форм. Взяла і з'їла майже не жуючи, ніби боялася, що їжу можуть відняти.

Тієї ночі я спала як мертва. Жодних думок, жодних картинок. Тиша і спокій оточили мене, дозволяючи тілу і душі нарешті відпочити.

***

Примружившись, я намагалася розгледіти хоч щось навколо себе. Хоч щось, за що можна було б зачепитися поглядом, але темрява огортала мене з усіх боків, і лише рідкісні вогники розбігалися вздовж горизонту.

Я уявляла себе у величезній кімнаті, прикрашеній чорними шпалерами або темними полотнами, чи в тісній коморі, повній старого мотлоху. Але запах гару, що в'ївся в легені, не міг підтвердити мої здогадки.

Підвал, позбавлений світла смолоскипів… Зал, заповнений людьми, які чомусь мовчать…

Ні. Величезна пустеля. Попелище. Колись гарне місто чи село, нині спалене дотла. Уламки стін, дахів, зотліле дерево…

Усе заповнив яскравий блакитний вогонь. Мільйони іскор пливли в повітрі, освітлюючи шлях, немов зірки в нічному небі. Полум'я поглинало все на своєму шляху, спалювало і без того обвуглене каміння, дерев'яні будинки та величезні стіни.

Вогняний потік повільно наблизився до мене і почав оточувати. Охопив ноги, піднявся вище на боки і спину, переповз на груди. Одяг тріщав і перетворювався на чорні вуглинки, поступаючись шляхом блакитному полум'ю.

Я кричала, руки і ноги металися, намагаючись знайти шлях до порятунку. Але нестерпний біль ніяк не приходив. Дотик вогню був приємним, немов теплий вітерець, що пестить шкіру. Навіть тканина одягу, що перетворювалася на попіл, не щипала шкіру, а створювала лише лоскотливі дотики.

Впустити вогонь у своє тіло було водночас і дивно, і неймовірно. Відчувалося, ніби я занурююся в гарячу ванну. У міру поширення вогню я відчула, як по тілу розтікається сила, заповнюючи мене до країв.

Це відчуття неможливо описати словами... Я відчувала себе невразливою, незамінною і неймовірно могутньою. Впевненість і спокій зникли, і на їхнє місце прийшла тривога.

Ця сила почала змінювати мене зсередини.

Здавалося, я сама стала джерелом сили.

Я прокинулася в холодному поту, відчуваючи нестерпний напад паніки. Тіло ще пам'ятало відчуття вогню, і я зробила кілька глибоких вдихів і видихів, намагаючись заспокоїтися, і торкнулася обличчя. Переконавшись, що повернулася до реальності, я перекинулася на бік, не наважуючись знову заплющити очі.

***

Увесь тиждень я прокидалася від грубого втручання Командора в мій сон. Він хапав мене за ногу і витягав із ліжка, жбурляючи в мене одяг і підганяючи на тренувальне поле.

— Візьми меч міцніше, інакше супротивник легко виб'є його з твоїх рук! Чудово! Так і тримай його як чашу для милостині, може, хтось і зглянеться! 

З кожним новим днем я відчувала, як мої навички покращуються, дозволяючи впевненіше тримати меч у руках і відповідати на удари. Мій Ментор навіть хвалив мене за прогрес, хоча робив це зі своїм звичним глузуванням: «Ти стаєш менш марною».

Біль у м'язах був нестерпним, і я насилу пересувалася на ногах. Щовечора, повертаючись із поля, я відразу ж падала на ліжко, і не в силах навіть роздягнутися, миттєво засинала.

Дні мчали з величезною швидкістю, і я навіть не помітила, як настав вечір суботи.

***

Я тихенько лежу в ліжку, намагаючись заспокоїти дихання. До кімнати входять одразу кілька служниць, але замість вечері, вони заносять розкішну чорну сукню. Шовковиста тканина, ніби зіткана з ночі, мерехтить як привид. Жодного разу у своєму житті я не бачила такої краси. Сукня, злегка напівпрозора, манить швидше її вдягнути.

Слуги всаджують мене за туалетний столик, розчісуючи волосся і збираючи його у високу зачіску. Обережно накладають макіяж, наносячи шар темної туші на очі, підкреслюючи їхній темно-зелений відтінок, додають трохи рум'ян на щоки і ніжно-рожеву помаду на губи. Нарешті, вони допомагають мені одягнути сукню, довгі шлейфи якої одразу ж спадають на підлогу.

Сукня точно повторює обриси тіла, підкреслюючи вигини талії, сідниць і стегон. Рукави звисають напівпрозорими хвилями, ледь прикриваючи лікті та руки, тканина відкриває невелике декольте і тонкі ключиці, а спина виконана найтоншим мереживом, створюючи ледь помітний візерунок прекрасної білосніжної лілії.

Відображення в дзеркалі здається нереальним. На місці звичної мені жебрачки, з висушеною шкірою, в запраному одязі, зі сплутаним, недоглянутим волоссям, у дзеркалі на мене дивиться справжня… красуня.

Приготування було таким хвилюючим, що я навіть не усвідомлювала: мене знову до чогось готують. Серце завмерло від раптового наказу вартового йти за ним.

***

— Гей… ти що тут робиш? — голос мисливця пролунав хрипко.

Він зробив крок уперед, і його чобіт хруснув по кірці замерзлого попелу. Відповіді не послідувало. Перед ним, біля обгорілого стовбура поваленого дерева, щулилася худа фігурка.

Дитина тремтіла. Тонка шкіра, вкрита сажею та попелом, здавалася майже прозорою, ніби мороз виїдав її зсередини. Вії позлипалися, губи посиніли, дихання було ледь помітним...

Мисливець вилаявся крізь зуби і швидко озирнувся.

— Ворушіть булками! — гаркнув він у бік туману, де маячили силуети його супутників.

Він присів поруч, і його коліна одразу ж промокли від холодної землі. Від дитини тягнуло вогкістю, як від каменя, що пролежав ніч під дощем. Чоловік обережно торкнувся плеча і здригнувся, відчувши, наскільки холодне тіло.

— Тихіше… тихіше, — пробурмотів він, сам не знаючи, чи чують його.

Зірвавши із себе плащ, він закутав дитину і притиснув її до грудей. Серце під шарами одягу билося — слабо, але билося. Це додало сил.

Він розтер маленькі долоні, намагаючись повернути їм життя, і подихав на них, не звертаючи уваги на попелясте повітря, що різало легені.

Навколо все ще стояла та сама тиша. Ні птахів, ні вітру, тільки далеке потріскування вугілля. Світ навколо був мертвий, але в його руках залишалося щось живе.

— Тримайся, — тихо сказав він.

Супутники нарешті наблизилися, але мисливець уже підвівся, притискаючи до себе легке, майже невагоме тіло.

Він пішов геть від холоду, попелу і того місця, що не пощадило навіть дітей.

***

— Разом семеро, — підсумував Майстер, гордовито сидячи на чолі столу. — Закликаю інших бути… обачнішими.

Він сховав посмішку в тонкому кришталі келиха, а повітря за довгим столом, що заповнив увесь Головний Зал, знову наповнилося гулом розмови та реготом. На стіл подали нові розкішні страви. Ніжна качка з вершковим соусом і тонкою скоринкою, хрусткі картопляні грінки зі шматочками сиру по краях, соковите м'ясо, прикрашене рум'яною картоплею, і всілякі дорогі вина, що ідеально поєднувалися з їжею. Стіл ломився від страв, але слуги не переставали вносити все нові й нові наїдки. Вони ковзали навколо столу, наповнюючи келихи гостей напоями.

Майстер голосно і чітко зачитав кількість загиблих. По-звірячому вбитих, незважаючи на спроби Менторів убезпечити процес. Схоже, ще кілька людей надихнулися прикладом своїх братів по нещастю і спробували покинути стіни палацу непоміченими.

Я була не готова навіть уявити складність першого Випробування, враховуючи, як Начальствуючі врахували всі моменти, щоб ми не мали жодної можливості втекти.

Запах їжі викликав нудоту. Музика, що линула з-під пальців музикантів, більше не зачаровувала. Корсет моєї шикарної сукні неприємно здавлював груди, не дозволяючи зробити вдих. Мені терміново знадобився ковток свіжого повітря, але я вже не знала, що може розцінюватися як втеча, побоюючись навіть визирати з дверей Залу.

Почуття страху пройняло до кісток, змушуючи схопитися на ноги і попрямувати в бік своїх покоїв, не запитавши дозволу в Майстра. Я відчувала, як серце гупає в грудях із кожним кроком, поки я, як мені здавалося, непомітно прямувала на вихід.

Дзвін підборів затих, коли переді мною раптово виросли вартові. Я завмерла, нажахана тим, що буде далі.

— Я сам нею займуся! — гаркнув Командор, раптово опинившись у мене за спиною.

Варта покірно розступилася, і я вилетіла з дверей, чуючи, як він пішов за мною.

— Я і сама дорогу знайду, дякую! — відмахнулася я, намагаючись прискорити темп ходьби, в надії, що він мене не наздожене.

— Ой, як грубо. Я очікував більшої вдячності, — промуркотів Командор.

— Вдячності? Ти знущаєшся?!

Я загальмувала і розвернулася, збираючись висловитися, але тут же врізалася лобом йому прямо в груди. Він охнув від несподіванки, а я відскочила назад, розтираючи лоба. Командор подивився вниз із виразом «Що це зараз було?».

— Аж ніяк, — усміхнувся він. — Не з'явись я там, тебе б уже вели на плаху за спробу втечі.

— Ну дякую вам, Командоре, шкода тільки не можу вам руку потиснути, рана ще турбує, — відрізала я, відновлюючи крок.

— Стій! — прогарчав він. — Я сказав стояти!

Він схопив мене за зап'ястя, боляче впиваючись нігтями.

— Плануєш так і гнити в ліжку до ранку?!

— Усе краще, ніж удавати з себе світську даму, роблячи вигляд, що завтра не помру!

Я опустила голову і закусила губу. Командор дивився на мене довго, то пробігаючись поглядом з ніг до голови, то вдивляючись в обличчя.

— Не помреш, — підсумував він, смикаючи мене за руку. — Пішли!

— Куди? — запитала я, вириваючись із його хватки.

— Обов’язково весь час пручатися?!

— Обов’язково весь час бути таким придурком?!

Він підійшов до мене так близько, що я чітко відчула прилив гніву. І раптом усвідомила, кого я щойно обізвала придурком.

— За мною… Жваво… — злісно сказав він, тягнучи за собою.

***

— Ну як? Свіжіше, ніж у замкненій кімнаті, правда?

Ми стоїмо на просторому балконі, поручні якого охоплюють його з усіх боків, дозволяючи пройти буквально до самого краю. Балкон відкриває прекрасний вид на нічне зоряне небо, на якому вже виблискують білі сузір'я в оточенні глибокого чорного полотна. Свіже повітря одразу ж пестить шкіру, проникаючи в легені й розсіюючи страх.

— Дякую, — тихо шепочу я, відчуваючи укол провини в грудях.

— А не можна було з цього почати?

Командор знову сміється, але зараз це взагалі не дратує. Я відчуваю тільки спокій, а на губах грає дурнувата усмішка.

Зірки на нічному небі здаються маленькими алмазами, розкиданими на чорному оксамиті. Деякі спалахують яскравіше за інші, але загалом схожі на розсип дрібних вогників. Місяць, оточений тонкою окантовкою, світить найяскравіше і висвітлює шлях у темряві.

— Чому ти так упевнений? — нарешті запитую я. — У тому, що я завтра не загину?

Я уважно вдивляюся в його обличчя, чекаючи відповіді.

— Ну, по-перше, якщо ти посмієш завтра зганьбити свого Ментора, він уб'є тебе сам, голими руками.

Командор говорить із тією ж зневагою та сарказмом, які йому притаманні, але вираз його обличчя раптом змінюється.

— А по-друге… не знаю. Думаю, ти знайдеш у собі сили, Алекс.

Те, що зірвалося з губ Командора, змушує на мить завмерти і мене, і його самого. Немов він сам не очікував це вимовити. Сказане дзвенить у повітрі, наповнюючи мене дивним теплом.

У цій вимові не було суворості Ментора. Він назвав моє ім'я так, ніби говорив не з підлеглою, а з кимось… ближчим.

Він різко випрямляється і переходить до звичного для себе тону голосу.

— Ходімо. А то ще застудишся і забризкаєш супротивників шмарклями.