Тіні Помсти

— Він тренується. Сьогодні Кривавий Світанок. 

Я нашорошую вуха. Запитання вже крутиться на язиці, але лікар випереджає мене:

— Турнір. На згадку про старовинну битву, коли вдосвіта білий сніг забарвився кров'ю воїнів, щороку влаштовується турнір, який імітує ту легендарну битву. Переможцям пророкують великі звершення в новому році... Але, відчуваю, цього разу все піде шкереберть.

— Чому?

— Король Ейріх поїхав. Кажуть, відкинув гордість і перебрався до віддаленого замку, подалі від... нестабільної ситуації.

Не дивно. Півстоліття тому Королівство зіткнулося з бунтівниками, які прагнули усунути владу монарха. Кровопролитні бої точаться на всіх кордонах, і навіть у самісінькому серці Королівства досі спалахують повстання.

— І всі ми знаємо, кого він залишив за головного, — похмуро закінчує він.

Думки про Майстра одразу ж затьмарюють мій розум, і я відчуваю, як усередині починає закипати гнів. Я міцніше стискаю в руках свої клинки.

— Гарні, — усміхається лікар, переводячи погляд на мою зброю.

— Подарунок Командора, — відповідаю з усмішкою я, роздивляючись темний метал.

Клинки в руках здаються частиною мене, ніби їх створили спеціально для моїх рук. Вони легкі та маневрені, їхні руків'я ідеально лягають у долоні та щільно до них прилягають.

— Ти готова, Алекс, — шепоче Джеремая, прямуючи до виходу. — Він у цьому впевнений.

Відчиняючи двері, він кидає на мене останній короткий погляд.

— Нікуди не збираєшся?

Я напружено оглядаю кімнату, ковзаючи поглядом по предметах обстановки, але увага не затримується ні на чому конкретному.

— Я... я не знаю, що мені робити.

— Роби все, що робила з ним. Якщо хочеш, щоб хтось постійно дошкуляв, можу піти з тобою. «Розмазня клята!» — кричить він, імітуючи рев Командора. — Ну як, схоже?

З мене виривається дзвінкий, дещо істеричний сміх.

— Джеремає! — зупиняю я лікаря. — Коли турнір?

— За тобою зайдуть увечері, — шепоче він, виходячи в коридор.

***

Я стала в бойову стійку і почала рухатися по колу, уявляючи перед собою невидимого супротивника. Випад правою, блок лівою, блискавичний розворот корпусу і подвійний січний удар. Тіло само підказувало наступний рух. Я ловила баланс зброї, переходячи від оборони до агресивного нападу. Пісок розлітався з-під чобіт, краплі поту скочувалися по скронях, але я цього майже не помічала. Мій розум наче відключився, віддавши контроль м'язовій пам'яті. Був лише свист металу, стукіт власного серця і якась порожнеча в голові, де більше не існувало ні страху, ні часу.

— Відмінно! Тепер перепочинь... Повелася? На землю — сто відтискань! 

Я лягла на підлогу і прийняла правильну вихідну позицію. Розвернувши руки, щоб надати максимальної стійкості, я почала повільно опускатися вниз. М'язи живота напружувалися, і я почала піднімати тулуб, долаючи власну вагу. Кожне повторення давалося дедалі важче, аж поки мені не доводилося зупинятися на короткий перепочинок.

— Тримай дихання!

Я бігла крос, намагаючись контролювати дихання і зосередитися на своєму темпі. Крок за кроком я набирала швидкість, легені наповнювалися повітрям, серце стукало в такт моїм рухам. Тіло почало відгукуватися на навантаження, м'язи стали гарячими, а пульс почастішав. Я продовжувала бігти, попри втому, намагаючись повністю зосередитися на шляху переді мною.

— На сьогодні все. Варта!

Я лежала на землі, важко дихаючи, груди здіймалися й опускалися у швидкому ритмі. Втома тиснула на все тіло, позбавляючи сил, і я почала роздивлятися інших кандидатів, які тренувалися на сусідньому полі.

Мій погляд випадково впав на одного з бійців, і я не змогла відвести очей. Він здавався таким свіжим і відстороненим, ніби щойно прийшов на тренування. Кандидат стояв неподалік із розпущеним волоссям. Його темні, кучеряві пасма ледь торкалися коміра білої сорочки. Він дивно ходив туди-сюди, переступаючи з ноги на ногу і розводячи руки в боки.

Я зацікавлено підійшла ближче, намагаючись розгледіти, що він робить. Незабаром я побачила довгий канат, акуратно розкладений на землі по прямій лінії. Кандидат крокував по ньому рівно, здається, тренуючи баланс.

Він, мабуть, відчув на собі мій погляд і різко обернувся. Примружився, зістрибнув з каната і покинув тренувальне поле.

Я повернулася на свою половину, не бажаючи витрачати дорогоцінні хвилини до заходу сонця на розглядання інших бійців. Зосередилася на тренуванні, відточуючи удари клинками, більше не дозволяючи нічому відволікти мене від задуманого.

***

— Це мій улюблений. Орфей, — Крістофер зупиняється перед одним зі стійл, вказуючи на коня всередині. — Чистокровний скакун, також відомий як "торі" або "торійський жеребець". Коротка спина, потужні ноги... Ідеальні для перегонів.

— Яка краса! Така м'яка шерсть! І ця грива! — захоплено вимовляю я, милуючись шляхетними лініями фігури.

— Хочеш покататися? — раптово запитує він. — Дурне запитання, звісно ж, ти хочеш! Такий чудовий кінь, як цей, просто ідеальний для довгої прогулянки!

У його голосі звучить така щира ніжність до тварини, що я мимоволі посміхаюся.

— Буду радий розділити цю мить із тобою, — Крістофер переводить погляд на мене.

— Я... Ні, мабуть, не варто...

— Боїшся?

Наші погляди зустрічаються. Блакитні очі дивляться на мене з такою ніжністю, що перехоплює подих. На його золотистому волоссі грають сонячні промені, роблячи його схожим на янгола з легенд.

— Нічого я не боюся...

Крістофер опускається на солом'яний стіг, а потім лягає на нього спиною, схрестивши руки. Він виглядає таким розслабленим і безтурботним, що мені теж хочеться приєднатися до нього, і я повільно підсідаю поруч.

— Коли я був малим, вирішив осідлати його без сідла, — раптом сказав він. — Вдарив п'ятами по боках, і він як рвоне! Я вчепився у збрую, вітер у вухах свистить, швидкість шалена!

Він щиро розсміявся.

— І тут він різко гальмує. Я, звісно, лечу шкереберть! Але ж я був без сідла... Коротше, мій пас заплутався в стремені, а сорочка намоталася на хвіст. І ось картина: спадкоємець престолу теліпається збоку, прив'язаний по руках і ногах, а Орфей знову зривається в галоп! Коли він нарешті зупинився, то почав ще й брикатися. Варта годину не могла до нього підступитися. Ти б бачила їхні бліді обличчя! Ледь не втратили майбутнього монарха!

Ми сміємося в унісон, хапаючись за животи. Раптом його сміх затихає, і він задумливо роздивляється моє обличчя.

— Треба розповідати тобі такі історії частіше. Мені подобається твій сміх.

Він підіймається на ноги, тактовно не помічаючи, як сильно спалахнули мої щоки, і простягає мені руку.

— На жаль, мушу йти. Справи Королівства не чекають. Завтра об одинадцятій? Проїдемося вздовж полів.

Я переводжу недовірливий погляд на його жеребця:

— Я не впевнена...

— Це не обговорюється! — усміхається Принц, прямуючи до виходу.

***

Я сиділа на підлозі, втомлено прихилившись спиною до стіни, і розглядала свої записи на аркуші паперу. Пальці рухалися швидко, викреслюючи непотрібні деталі. Час від часу я тихо лаялася собі під ніс, невдоволена результатами свого дослідження.

Я ніяк не могла скласти докупи всі відомі мені факти про сержанта. Все вказувало на те, що його розклад не збігається з тим, який я ретельно збирала всі ці дні. Мої думки сплуталися від усвідомлення, що всі мої старання були марними, і мені доведеться починати пошуки з нуля. З досадою я відклала аркуші паперу вбік, не знаючи, що робити далі.

Після моєї невдалої нічної пригоди я більше не ризикувала. Вартові, чорт би їх побрав, немов приклеїлися до мене, ідучи за мною по п'ятах. Навіть під час походів до вбиральні я могла відчути їхній пильний погляд крізь стіну, ніби вони контролювали кожен мій рух.

Обмежений маршрут із моєї спальні на тренувальне поле і назад не давав жодної можливості для збору даних, і я почувалася немов у пастці, позбавлена можливості наблизитися до своєї мети. Від думок про сьогоднішній турнір я не змогла приховати почуття радості. Тепер у мене із собою зброя, а отже...

— На вихід! — гаркнув вартовий, відчиняючи двері.

Я непомітно обмацала внутрішні кишені куртки. Перевіривши леза клинків кінчиками пальців, я нарешті вийшла в коридор.

***

— Бійці! Зайняти свої місця! — гримить голос Майстра, який стоїть на трибуні.

Бойова арена нагадує величезний амфітеатр, оточений кільцями глядацьких рядів, що підносяться на десятки футів у висоту. Вздовж стін розставлені різноманітні прикраси, а усі сидіння вже заповнені глядачами, які скандують імена учасників у надії, що удача буде на їхньому боці.

Я стою на найвищому рівні глядацьких рядів, оточена іншими кандидатами. Навіть з висоти свого місця я можу розгледіти всі тонкощі та особливості арени, і всіх бійців, які виходять на поле.

Багато з них належать до варти Короля. Їхні обличчя зосереджені, а тіла повністю підготовлені до прийдешнього бою. Я помічаю, що екіпірування бійців відрізняється. Хтось віддав перевагу зброї, але залишився без броні, а хтось, навпаки, не пошкодував зусиль, щоб одягти важкі лати, озброївшись лише голими кулаками.

Коли на арену виходить Командор, моє серце завмирає. Його оголений торс виблискує у світлі смолоскипів, рельєфні м'язи перекочуються під шкірою під час руху, створюючи прекрасний контраст із тонкими чорними татуюваннями на його грудях. Вони розповзаються від ключиць до талії, утворюючи химерну композицію з птахів у польоті, хвиль і чарівних рослин. Навіть попри відсутність броні, він здається небезпечнішим і сильнішим за будь-якого іншого бійця. Він з легкістю тримає меч у руці, а його рухи такі плавні, немов він ось-ось станцює танець смерті.

— Вітайте захисників Корони! — гаркає Майстер, розкинувши руки, і його голос лунає по всій арені. — Правила Кривавого Світанку незмінні: воїн має право лише на одну перевагу! Сталь у руках або сталь на грудях! 

Майстер витримує театральну паузу. Натовп завмирає, ловлячи кожне його слово, а він продовжує з хижою посмішкою:

— Подивимося ж, чий розрахунок виявиться правильним! Розділитися на пари!

Бійці перезираються і починають розбиватися на пари, заздалегідь знаходячи в натовпі свого, здається, запланованого супротивника.

До Командора підходить чоловік. Його сталевий нагрудник, щедро вкритий позолотою та майстерним карбуванням, виблискує у світлі смолоскипів. Масивні наплічники та латні рукавиці роблять його фігуру ще ширшою, а з плечей спадає розкішний плащ із королівським гербом, що майорить при найменшому пориві вітру.

Крістофер окидає супротивника крижаним поглядом, а обличчя Командора залишається незворушним, ніби він зовсім не здивований такою зустріччю.

— Приготуватися!

Бійці міцно стискають зброю в руках, готуючись завдати першого удару. Їхні тіла напружені, а очі вже повністю зосереджені на діях супротивника.

Я все ще стежу за обличчям Командора. Він коротко, знущально усміхається і, за командою Майстра, завдає першого удару.

***

Битва між колишніми друзями була запеклою та енергійною. Кожен намагався прорвати захист супротивника своєю швидкістю і напором, але жоден із них не перевершував іншого за силою. Удари сипалися один за одним, відлунюючи над ареною. Кожен намагався знайти прогалину в захисті противника і скористатися будь-якою помилкою, яка могла б стати вирішальною.

Сили з обох боків були настільки рівними, що, здавалося, бій може тривати вічно. З кожним випадом і ударом бійців ніби наповнювала енергія, змушуючи їх битися ще запекліше. На кожен удар Командора Принц відповідав ривком, намагаючись прорвати захист. Командор же відповідав контратаками, намагаючись заманити Принца у свої тенета. Щоразу, коли лезо меча стикалося з металом обладунків, здавалося, завмирав час.

Атака і контратака йшли одна за одною, утворюючи цілий візерунок, витканий із блиску металу і руху тіл. Кров і піт виблискували на тілах супротивників, стікаючи по їхніх обличчях, поки вони все атакували й атакували один одного.

Раптово Принц розвернувся у стрибку, потрапляючи точно під захист Командора. Коротким ривком він вибив меч з його рук, і гострі кінці металу з гуркотом впали в пісок.

— Увага! — пролунав голос Майстра.

Повітря на арені вмить стало крижаним.

— Правило першої крові скасовано! Здачу в полон скасовано! Той, хто програє, залишиться на цій арені назавжди!

Бійці перезирнулися, усвідомивши, що тепер їхньою метою був не просто тріумф над противником, а власне життя.

Не давши себе вдарити, Командор відштовхнув Принца так сильно, що останній, спіткнувшись, ледь не впав. Він відновив рівновагу і, піднявши із землі меч, кинувся в атаку. Бій ставав дедалі гарячішим, попри те, що Командор, вочевидь, усіма способами намагався обеззброїти Принца, не нашкодивши йому. Він відповідав на люті випади останнього ухилянням, сподіваючись втомити противника і вивести його з рівноваги.

Принц, передбачивши атаку, пірнув під руку Командора і повалив того на землю. Удар був настільки сильним, що під ним здригнулася земля.

Очі Крістофера виблискували вогнем. Він спробував пронизати Командору груди клинком, проте останній зробив відчайдушну спробу. Він упіймав лезо меча голими руками, утримуючи його прямо над серцем і розрізаючи долоні до крові.

Мої очі з жахом перемістилися на Майстра. Той лише мовчки насолоджувався сутичкою і не збирався втручатися.

Страх, що оселився в моєму серці, здавався величезним чудовиськом, що пожирало мене зсередини. Він пронизував, тиснув, і я ледве могла дихати. Тіло затремтіло під його натиском, серце забилося в грудях, і я відчула, як усе навколо занурилося в темряву, залишаючи мене віч-на-віч із жахом.

Я більше не могла стояти і дивитися на те, як ось-ось обірветься його життя. Я мусила щось зробити.

Я рвонула вниз сходами, дістаючи з куртки клинки, не звертаючи уваги на крик вартових, які гналися за мною. Чиясь рука раптово схопила мене за талію, не дозволяючи вивернутися.

— Відпусти! — кричу я.

— Алекс, спокійно! Тихо! Подивися на мене! Подивися на мене, дідько забирай! — кричить Джеремая, заглушаючи биття серця. — Дихай!

— Він його зараз... Нам треба встигнути!

— Подивися! Подивися вниз! — наказує він, хапаючи мене за шию й опускаючи голову.

Принц відступив, випускаючи меч. Він похитав головою, кинув щось Командору і, розвернувшись, покинув арену.

— Слава переможцям! — прогримів голос Майстра.

Бійці завмерли, переводячи збите дихання, а глядачі поспішили на арену під шум оплесків та схвальні вигуки. Вони натовпом оточили бійців, не помічаючи трупів, що всіяли землю. Бійців вітали, плескали їх по спинах, дехто навіть намагався потиснути їм руку.

Ми з лікарем поспішили на поле. Він одразу ж схилився над Командором і оглянув рани, бурмочучи лайки під ніс.

Я опустилася на землю поруч. З очей одразу ж ринули сльози.

— Дідько, Єне... Він тебе ледь не... — прошепотів лікар.

Командор перервав його голосіння помахом руки й перевів погляд на мене. Його обличчя було залито кров'ю, а очі тьмяно виблискували у світлі смолоскипів.

— Ти мене так просто не позбудешся, — усміхнувся він, втрачаючи свідомість.