Тіні Помсти

— Боги…

Чоловік завмер, не в силах повірити власним очам, і зробив крок назад. Його погляд нишпорив темною вулицею, але навколо не було ні душі.

Крижаний вітер завивав, залітаючи під одяг і змушуючи сильніше запахнути чорну кофту. Чоловік знову опустив очі. На порозі лежав згорток, дбайливо укутаний у м'яку ковдру.

Він обережно нахилився, підняв немовля і відгорнув тканину, намагаючись не потривожити сон дитини.

— Тш-ш-ш… — прошепотів чоловік, притискаючи крихітне тільце до грудей. — Люсі! Люсі, швидше сюди!

Поки з глибини будинку не почулися кроки, він погойдував згорток, пошепки заспокоюючи малюка. За спиною продовжувала вирувати буря, закручуючи сніг і згинаючи дерева до самої землі.

Кинувши останній, тривожний погляд у темряву, чоловік міцніше стиснув свою знахідку і заніс її у будинок.

***

— Не надто туго?

Служниці переглядаються, не наважуючись сильніше натягнути нитки корсета.

— Все гаразд. Витримаю.

Шнурівка повільно затягується, не дозволяючи розгорнути легені повною мірою. Дихати стає важче, але моє вбрання тут ні до чого. Це очікування стискає мене з усіх боків. Я нервово постукую підбором по підлозі, намагаючись хоч якось заспокоїти тремтячі ноги.

— Чудово. Як завжди.

Служниці зніяковіло посміхаються і розглядають моє відображення. Чорний плащ, що накриває тіло, вільно спадає до самої підлоги, приховуючи темний одяг. Капюшон прикриває голову й обличчя повністю, і лише кінчик носа та трохи відкриті губи залишаються в межах видимості. Зап'ястя прикриті чорними шкіряними рукавичками, як і долоні, що зараз міцно стискають леза.

— Я вам вдячна.

Здається, сенс моїх слів доходить до жінок не одразу, адже вони продовжують кліпати очима з посмішками на вустах.

— Ви… добре попрацювали, — додаю я.

Від несподіванки їхні збліднілі обличчя витягуються в подиві, і це змушує мене всміхнутися. Давно хотіла вимовити ці слова, але, мабуть, щоб наважитися, не могла знайти відповідний момент.

А сьогоднішній ранок підходить якнайкраще. Ми вмираємо лише раз, так?

— На вихід!

Рев вартових, що змушував у минулому здригатися всім тілом, зараз не справляє належного ефекту. Я обертаюся і, кинувши останній погляд на служниць, виходжу з кімнати.

***

— Адаме! Дивись…

Жінка жмакала тканину в руках, нерішуче витягаючи її вперед. Важко вставши з крісла, чоловік наблизився, звільняючи дружину від тривожної знахідки.

Ковдра була сильно пропалена з обох боків, немов на неї перекинули окріп. Поверхня тканини повністю втратила свій колір, злиплася і не піддавалася навіть сильній спробі розігнути. 

Чоловік втомлено опустився в шкіряне крісло, прикрив очі і розтер скроні. Так він намагався зняти вічну мігрень.

— Гаразд. Я… згоден.

Жінка підійшла до чоловіка і сіла поруч із ним, поклавши голову на його коліна. Вона взяла його руки у свої, ніжно проводячи кінчиками пальців по шкірі. Чоловік розплющив очі і подивився на неї зверху вниз, відчуваючи полегшення від її дотиків.

— Послухай… — прошепотіла жінка. — Ти впораєшся. Я вірю в це. Я вірю, що він…

— Що він що? Вилікує її? Це не нежить, Люсі.

— Знаю! Але... Він допоможе.

Чоловік відчув, як біль посилився, немов у скроні встромили гострі голки. Голова здавалася напрочуд важкою, а серце стискалося від тривоги. Він акуратно розтиснув їхні переплетені пальці і натомість запустив свою руку у волосся жінки, перебираючи її світлі пасма.

— А якщо він її забере?

Жінка завмерла, підняла голову і подивилася йому прямо в очі, вдивляючись у знайомі риси обличчя. Серце забилося прискорено, і вона опустила погляд, нервово закушуючи губу.

— Ти… — видихнув він. — Ти ж не серйозно!

— А що нам робити, Адаме?! Молитися, щоб наступного разу вона не спалила дім?!

Вона встала і відкинула руки чоловіка.

— Вона не винна в цьому! — прикрикнув він.

— А ми? Ми винні?!

— Ні, я не це хотів…

Він осікся, відчуваючи ниючий біль у грудях. Її плечі тремтіли від схлипів. Тихо підійшовши ззаду, він обхопив її за талію, намагаючись заспокоїти.

— Я люблю її. Це наша донька. Наша. Але задля її ж блага…

Від слів дружини він різко відняв руки.

— Я все зрозумів.

Чоловік вилетів із дому, голосно грюкнувши дверима, і жінка нарешті дала волю сльозам, що сковували її горло.

***

— Дихай!

— Крістофере…

— Дихай, а не базікай!

Я намагалася робити глибокі вдихи й видихи, намагалася стиснути руки міцніше, намагалася вирівняти ноги і впертися ними в землю, але хоч би що я робила, паніка не відступала. Залізні ґрати поповзли вгору, впускаючи всередину сліпуче світло та рев натовпу.

Двоє вартових, не давши часу на роздуми, підхопили мене попід руки. Вони волокли мене довгим тунелем, і щойно ми перетнули межу, із силою штовхнули в спину. Я ледь втрималася на ногах, спіткнувшись об бруківку, розплющила очі, і страх ударив у голову з новою силою.

Мене оточувала величезна арена, окільцьована неприступною стіною заввишки в кілька десятків футів. Ця перешкода служила двом цілям: не дозволяла спостерігачам зістрибнути всередину і відрізала будь-який шлях до втечі для бійців.

На трибунах, що височіли до самого неба, вирувало море людей. Глядачі, що прийшли подивитися на Фінал, вже робили ставки, а їхні очі були прикуті до центру цієї клітки, масивної платформи, піднятої над рівнем землі на кілька футів. По її кутах стояли чотири кам'яні стовпи, а поверхня була вкрита шаром піску. Він мав запобігати ковзанню ніг та вбирати в себе свіжу кров.

Я видихнула, і з рота вирвався згусток пари, що миттєво розчинився в морозному повітрі. Намагаючись дивитися прямо перед собою, я зробила останній вдих і ступила на пісок платформи.

***

— Ти йдеш?

Старий не наважувався пройти в кімнату. Він невпевнено тупцяв на порозі і поправляв білу шапочку.

— Тут залишуся. Справ по горло.

— Єне…

Чоловік різко видихнув, сильніше впираючись руками в стіл і ковзаючи очима по сувою. Лікар, не в силах дивитися на Командора, окинув кімнату втомленим поглядом, ще раз переконавшись у тяжкості горя друга.

Колись охайна кімната перетворилася на цілковитий хаос. Усі меблі в ній були розкидані по підлозі, всіяній порожніми пляшками та аркушами паперу, розірваними на шматки. На столі лежав стос тарілок із незайманою їжею, вікна були розчинені навстіж, пропускаючи всередину свіже повітря, а штори були зірвані з петель.

— Покличеш, коли все закінчиться.

Від його слів лікар ледь здригнувся. Ще раз окинувши кімнату важким поглядом, він поспішив зачинити двері.

***

— Фу-у-у! Не люблю либу!

— Р-р-рибу!

— Л-л-л… Л-л-либу!

— Ну, майже…

Жінка дзвінко розсміялася і похитала головою, присуваючи тарілку ближче. Малятко насупило брови і почало свою трапезу.

Різкий порив вітру змусив матір повернути голову. Вона посміхнулася, зустрівшись поглядом із чоловіком, який увійшов у будинок. Але її усмішка вмить згасла. Вона не звикла бачити його таким.

— Люсі, йдіть звідси і чекайте на мене біля крамниці Тома. І постарайтеся, щоб вас ніхто не бачив.

— Адаме, ти… Що відбувається?

Чоловік швидко підійшов до вікна, відсуваючи фіранки і визираючи одним оком. Наступної миті він зашипів і різко повернув фіранку на місце.

— Що сталося?

Він швидко підійшов до дружини і нахилив голову, щоб прошепотіти їй щось на вухо.

— Ні… — вирвалося у дружини. — Цього не може бути… Ми ж нічого…

— Зараз це неважливо, Люсі! Бери Алекс і виходь через задні двері.

Жінка завмерла на місці, немов її занурили в крижану воду. Тіло напружилося, а пальці міцно стиснули тканину його одягу. Вона перестала усвідомлювати те, що відбувається, і всю увагу зосередила на чоловікові, не помічаючи нічого навколо.

— Негайно! — гаркнув чоловік, вибігаючи з дому.

Жінка, що приросла до підлоги всього секунду тому, різко розвернулася і взяла дитину на руки.

— Мамо… Ми куди?

— Ми трохи прогуляємося, добре?

Голос матері був заспокійливим. Вона швидко одягала на дівчинку пальто.

— А Забіяка?

— Дідько… — вилаялася вона, але різко схаменулася. — Так, зараз.

Вона побігла у вітальню за маленьким іграшковим зайчиком, захованим серед інших іграшок у великій дерев'яній коробці. Вона почала перевертати коробку догори дриґом, висипаючи іграшки на підлогу і намагаючись знайти серед них потрібну.

— Мамо!

Крик дитини привернув увагу жінки, але добігти вона не встигла.

Двері злетіли з петель, і в будинок увійшла варта.

***

— Чим він... такий хороший?

Я заносила меч усе вище над головою, не відриваючи погляду від битви кандидатів навпроти. Боєць був справжнім гігантом, що перевершував супротивника не тільки в силі, а й у швидкості. Він рухався із величезною сокирою в руках, здатною розрізати своїх супротивників на шматки один за одним.

— А що? Запала на нього?

Командор усміхнувся своєю звичною посмішкою, і я закотила очі, продовжуючи наносити удари мечем.

— Знаєш, звідки в нього це прізвисько?

— Горлодер?

— Угу.

— Чесно, навіть… уявляти не хочеться.

— Клінт розповідав. Горлодер зіткнувся в бою із сильним супротивником, якого довго не міг перемогти. І коли бідолаха вже стікав кров'ю, він, не бажаючи більше з ним возитися, просто схопив його зубами за горло і роздер його.

— Боги…

Від уявного образу мене нудило, і я міцніше стиснула меч у руках, намагаючись відігнати похмурі думки.

— Та ліву вперед! — верескнув Командор. — Серйозно, ще раз почнеш із правої ноги, мені теж придумають прізвисько!

— Це яке?

— Костолом!

***

Король сидів у своєму величезному кріслі, немов статуя. Його обличчя було вкрите зморшками втоми, а лоб перетинали глибокі складки. Очі, що колись виблискували, стали скляними.

Його погляд спустився на арену. Він байдуже ковзнув по моїй фігурі, зупинився на моєму супротивнику і підкинув руку вгору. Натовп миттєво замовк. 

— Ось вони! Воістину найкращі бійці Королівства! — прогримів його голос. — Думаю, в довгих поясненнях не буде необхідності, однак…

Король затнувся. Його погляд мимоволі смикнувся лівіше, туди, де колись, розтягуючи губи в отруйній посмішці, стояв Майстер. Побачивши порожнє місце, я відчула, як по тілу розливається хвиля дикого задоволення. Чудовисько мертве. Але вже наступної секунди спогади про те, якою ціною дісталася ця смерть, завдали мені болісного удару в серце.

— Однак сьогоднішній Начальствуючий вирішив внести деякі поправки до Фіналу, — продовжив Король, і на його губах заграла усмішка. — Тому… Здати зброю!

Не встигла я навіть кліпнути, як з-за спини виринули вартові. Вони викрутили мої зап'ястя, силоміць вириваючи з них клинки, і я залишилася абсолютно беззахисна.

— На Випробування вам буде дано… — Король махнув рукою. — Та, власне, у часових рамках також не буде необхідності. 

Натовп знову вибухнув ревом. Усе ще слабо усвідомлюючи, що відбувається, я відступила до краю платформи і подивилася прямо в очі свого супротивника.

— Знаєш, звідки в нього це прізвисько?

Горлодер окинув мене презирливим поглядом і рвонув уперед.

***

— Невже більше нічого немає?

— Більше нічого!

Я втомлено зітхнула, всім тілом навалившись на стійку. Бібліограф, неприємної зовнішності старий, схопив манускрипт і попрямував до сусіднього кабінету.

— Але… Стривайте! Має ж бути хоч щось, хоч якесь…

— Слухай, дівко, я тобі що, королівський писар?! А це?! — він покрутив пальцем у повітрі, описуючи будівлю. — Столична бібліотека?! Іди звідси, поки варту не покликав!

— Ясно… — буркнула я. — Дякую за допомогу.

Почекавши, поки старий розвернеться, я показала йому непристойний жест і розчаровано попрямувала на вихід.

Інших даних про пожежу в Нортвіку немає, як немає і даних про те, хто за неї винен. Хоча…

— А можна мені…

— Ти що, знущаєшся?!

— Лише одну! Королівська варта! Тобто… склад варти… якщо є.

Старий прикрив очі і, човгаючи, попрямував в інший кінець кімнати. Там, із заставленої від стелі до підлоги книжкової шафи, він вивудив важкий томик, густо вкритий пилом і павутинням.

— На, тримай! І руки витри, єдиний екземпляр!

Я покосилася на книгу і, здувши з неї пил, показово витерла руки об штани.

«Армія Королівства: погляд зсередини». Настанови для молодого командира, що включають інформацію про варту, стратегії та тактичне планування… Має підійти.

Я сиділа там, занурившись у текст, поки сонце не зайшло за горизонт, а бібліограф не став демонстративно гриміти ключами. Закутавшись у куртку, я повільно побрела вулицею в пошуках вечері, прокручуючи в голові здобуте мною ім'я.

***

— Що тепер робити будеш, га?

Я втупилася поглядом у землю, не розуміючи, як йому вдалося вибити меч із моїх рук.

— Я…

Його тупа посмішка підняла хвилю ненависті в грудях, і я скипіла. Я цілилася кулаком йому в обличчя, але через велику різницю у зрості моя рука приземлилася йому на груди. Мною, задоволеною силою удару, лише на секунду оволоділа гордість. Лише на мить, поки я не помітила, що Командор навіть не похитнувся, все так само твердо стоячи на ногах і істерично сміючись.

— Досить іржати!

— Слухай, я продешевив: треба було продавати квитки на виставу.

— Ха-ха, дуже смішно. Ну!

— Що ну?

— Ти вчити мене будеш?

— Хм, дай-но подумати, — він награно розтер підборіддя. — Домовилися, але спочатку дещо скажи.

— Що сказати?

— Як що? Чарівне слово!

— Трах-тібідох!

Мій випад змусив Командора зігнутися навпіл від сміху. Його обличчя почервоніло, і здавалося, він ось-ось вибухне.

— Ти задовбав!

— Гаразд, гаразд… — затих він. — Для початку, навчу тебе правильно стояти.

— Я що, і стою неправильно?

— Чесно кажучи, просто огидно!

***

Навичка ставати в стійку мені не знадобилася. Горлодер був занадто швидкий для такого маневру. Він скористався моєю заминкою і кинувся прямо на мене, не давши часу осмислити. 

Моє тіло звикло до сталі в долонях. Усі мої рефлекси були розраховані на довжину, вагу та смертоносність клинків. Коли гігант завдав першого удару, мої порожні руки інстинктивно смикнулися назустріч, намагаючись поставити блок. Але замість дзвону схрещених лез моя кістка з хрускотом зустрілася з його кулаком. Від пекельного болю в передпліччі в мене миттєво потемніло в очах.

Тоді я спробувала контратакувати. Мої збиті кісточки врізалися в його м'язи, не завдаючи противнику жодної реальної шкоди. Він продовжував обрушувати на мене град ударів, а я лише відступала, з жахом розуміючи, що на кулаках мені його ніколи не здолати. 

Розлючений моєю спритністю, супротивник різко змінив тактику і стрибнув уперед. Я спробувала відбитися, але його величезні лапи зімкнулися на моїй нозі і жбурнули мене на кам'яну підлогу. Приземлення вибило з легень усе повітря, очі наповнилися сльозами, а погляд затьмарили білі цятки.

Намагаючись стримати крик болю, я стиснула зуби, відгороджуючись від гулу навколо. Трибуни божеволіли від азарту. Кожна атака Горлодера викликала хвилю свисту, наче глядачі щиро насолоджувалися цим кровожерливим видовищем. 

Я чудово розуміла: якщо він зараз навалиться на мене всією своєю вагою — це кінець.

Я не стала чекати, поки Горлодер мене вирубить. Зробивши видих, я різко відкотилася вбік по піску, ледве уникаючи його чобота, що цілив мені прямо в голову.

Скориставшись лише секундою його здивування, я згрупувалася, щоб вкласти всі залишки сил у єдиний контрудар.

***

— Ну покажи-и-и, — затягнула я, підійшовши ближче і смикаючи його за рукав. — Невже в тебе немає якогось секретного прийомчика? На випадок, якщо раптом виб'ють зброю.

— Ми на сьогодні закінчили, Алекс, — Командор закотив очі. — У тебе вже ноги підкошуються. Йди відпочивай.

— Я зрозуміла. Ти просто боїшся, що я його запам'ятаю і завтра знову повалю тебе на землю.

Він важко зітхнув і відкинув мечі вбік.

— Гаразд, причепо. Дивись і запам'ятовуй. Головне — задати правильний напрямок. Краще бити зверху вниз. Кадик — дуже вразливе місце в чоловіків. Навіть невелике зусилля може його зламати і пошкодити сонну артерію.

Я кліпнула, втупившись у його широкі груди.

— Слухай, я нічого не зрозуміла… Можеш показати?

— Боги… — простогнав він.

Командор обійшов мене зі спини, і тканина його одягу ледь відчутно торкнулася моїх лопаток. Його велика долоня лягла мені на шию, а друга рука ковзнула на талію, притискаючи мене до себе.

Він нахилив голову так низько, що його губи опинилися в дюймі від мого правого вуха.

— Знаю, на тобі це буде складно пояснити, але… він… десь тут...

Його великий палець провів по моєму горлу, намацуючи потрібну точку. Я завмерла, відчуваючи запах його тіла — суміш шкіри, металу і поту. Він був настільки близько...

— Ну… загалом, ти зрозуміла, — видавив він.

— Т-так… усе зрозуміло, — видихнула я, розплющуючи очі.

Немов прокинувшись від п'янкого сну, ми різко випросталися і смикнулися один від одного в різні боки.

***

Горлодер схопився за горло рукою. Його обличчя стало багряним, і він захрипів, падаючи на коліна. Відчуваючи, що перемога близько, я стрибнула і занесла кулак над його головою, але він, якимось дивом, зупинив її в повітрі.

А потім перехопив і з хрускотом вивернув моє зап'ястя.

Біль був нестерпним... Він немов пронизав мене блискавками, і я перестала дихати. Утримувати схлипи було неможливо, і я впала на кам'яну підлогу, голосно верескнувши. Противник схопив мене за волосся і різким жестом підтягнув голову вгору, приклавши обличчям об підлогу. Біль одразу ж пронизав ніс, і рот наповнився металевим присмаком крові.

Він бив мене в голову, у живіт, у груди... З кожним ударом я відчувала нестерпний біль, від якого повітря з легень виходило короткими хрипами. Мої нутрощі немов переверталися, а голова від кожного удару з тріском приземлялася об землю.

Прямий удар, від низу до верху, лівий боковий, правий боковий, удар ногою в стрибку… Усі припадали на ділянку обличчя та голову. Було кілька кидків прямо в живіт. Потім, кілька жорстких ударів по передпліччю, колінний суглоб, сонячне сплетіння…

Раптом щось хлинуло в мене, як хвиля, наповнюючи до самих кінчиків пальців. Воно потекло по моєму тілу потоком, проникаючи в кожен м'яз і сухожилля, і знімаючи біль.

Базовий захист… Сила рятує мене від смерті.

— Сьогодні вони все побачать.

Дідько… Тільки не це…

— І твоє обличчя. Коли ти спливла. Ти не встигла його сховати.

Горлодер бив мене з тваринною жорстокістю. Його кулаки раз по раз врізалися в мої ребра та щелепу. У роті стояв присмак крові, кістки тріщали, але значно страшнішим було те, що прокидалося всередині.

Магія. Вона клекотіла від гніву і рвалася назовні. Вона була окремою сутністю, яка жадала вирватися крізь мою шкіру і спопелити цю арену. Я з останніх сил зціплювала зуби і давила цю сутність назад у клітку.

Тільки не тут... Якщо я втрачу контроль і вони побачать моє обличчя... 

Раптом величезні пальці Горлодера зімкнулися на моєму горлі. Перед очима попливли чорні кола, а голову прошив такий розривний біль, ніби череп тріскався навпіл.

На тлі цієї агонії магія зірвалася з ланцюга. Ніколи досі я не відчувала такої сили... Вона випалювала мене зсередини, і я поняття не мала, як її зупинити.

Щоб не спалахнути просто на очах у натовпу, я спробувала відрізати всі почуття. Згадати хоча б один світлий момент у своєму житті, щоб охолодити цей внутрішній котел. У затуманеному мозку промайнув образ матері. Її ніжні руки… Її теплий дотик…

Спогад миттєво змінився. Тепер я бачила, як ці самі ніжні руки обвуглилися до кісток у пожежі. Полум'я заревло з подвійною силою.

Я вчепилася в образ Командора, в його широкі долоні, в те, як він торкався мого обличчя, заправляючи пасмо волосся за вухо. В його м'які губи, що накривали мої… Пристрасть миттєво змішалась з його ненавистю в тій камері, і вогонь уже майже проривав шкіру.

У свідомості миготіли обличчя: мати, батько, лікар, мертва Анна, пошматована дівчина в камері, Мовчун… Усі ті, кого я втратила. Усі ті, за кого моя магія хотіла помститися.

Подумай про щось інше! Про що завгодно!

— У житті так багато моментів, коли хочеться здатися. Коли печаль здається такою сильною, що все навколо ніби зникає. Коли світ навколо здається безбарвним, а майбутнє бачиться безглуздим. Саме в ці моменти важливо пам'ятати, що в житті завжди є місце для надії та світла.

По тілу пронеслося відчуття легкості, а образ Принца зайняв усі мої думки. 

— Треба розповідати тобі такі історії частіше. Мені подобається твій сміх.

— Прекрасна дамо, чи не могли б ви приділити хвилинку вашого дорогоцінного часу, щоб станцювати зі мною?

— Мені здається, єдине прокляття у твоєму житті — це мої нестерпні розмови. І від них, люба, тебе вже точно жодні амулети не врятують.

— Якщо тобі потрібна допомога… будь-яка допомога, Алекс… Я поруч.

Вогонь усередині повільно згасав, змінюючись втомою в тілі. Сили стали покидати мене, біль заповнив усе тіло...

— Що це?

— Берили. Нечасто такі зустрінеш. Дарують людині тимчасовий захист від будь-якої шкоди та загрози. Можуть поглинути шкоду, відбити її в потрібний бік… можуть допомогти дихати під водою. Не збагну, звідки вони у них…

Слова мага прорізали мій затуманений мозок. Берили. Ті троє бійців виживали на Випробуваннях лише завдяки їм. Але ті камінці були просто інструментами, які вбирали енергію чужого удару і випльовували її назад. 

Мені не потрібен ніякий камінь. Я не ношу магію в кишені, позичивши її в когось іншого. Я і є магія. Я — Даруант.

Якщо шматок породи міг поглинати смерть і повертати її ворогу, то на що здатна я, маючи всередині живе полум'я? Потрібно перестати опиратися власній природі. Якщо я й далі стискатиму цю силу в собі, намагаючись приховати її від натовпу, магія нікуди не зникне.

Потрібно перенаправити весь цей жар назовні. Прямо на супротивника.

Я зібрала останню іскру внутрішнього вогню у праву руку, і з силою вдарила Горлодера в обличчя. Він відсахнувся, і я, скориставшись своїм шансом, відштовхнула його подалі від себе. Не зволікаючи ні секунди, я стрибнула і приземлилася йому на груди. Долоні самі опинилися в нього на шиї, і я почала тиснути.

Під моїми пальцями билася суцільна гора напружених м'язів. За всіма законами природи я не мала б ані найменшого шансу задушити такого гіганта. Моїх дівочих сил ледве вистачило б, щоб просто залишити синці на його шиї, не кажучи вже про те, щоб перекрити йому повітря. Але мої пальці не розгиналися. 

Той вартовий у камері... Якого біса виснажена голодом і побоями дівчина взагалі змогла зламати йому шию? Тоді я списувала це відчай та інстинкт. Я переконала себе, що просто хотіла жити.

Але справжня відповідь просто зараз клекотіла у моїх жилах. Магія була не просто "базовим захистом", який латав рани, блокував біль чи зігрівав на морозі. Вона перехоплювала контроль і відповідала замість мене. 

Обличчя Горлодера почервоніло, очі наповнилися страхом, а повітря виходило хрипами.

З мого рота й носа сочилася кров. Щока та губи були розсічені, брова розбита, а кров змішалася зі слиною і стікала цівками вниз, бруднячи його одяг. Я не могла зупинитися... Руки ніби набули власного життя і стискали все сильніше і сильніше, незважаючи на опір моєї жертви.

Гнітючу тишу навколо нас порушив знайомий звук хрусту. Чоловік піді мною смикнувся востаннє і затих назавжди.

Я повалилася поруч із тілом бійця, і магія відступила, згорнувшись десь глибоко всередині. Разом із нею обрушилася реальність. Усі ті травми, які магія досі блокувала, вдарили одночасно. Легені горіли вогнем, а з розсічених губ і носа на пісок капала кров, змішуючись із моїм потом і сльозами.

Перед очима все каламутилося... Я дивилася на свої долоні, які щойно зламали шию цьому чудовиську, але тепер вони тремтіли.

— Чудово! — проревів голос над ареною, пробиваючись крізь гуркіт натовпу.

Зчепивши зуби і спираючись руками об коліна, я змусила себе піднятися на ноги і спрямувати свій погляд на трибуну. 

Сотні пихатих аристократів стали підніматися зі своїх місць. Хтось опустив голову, не наважуючись навіть подивитися в мій бік, хтось схилив тіло, а інші цілими рядами падали на одне коліно. Чоловіки зривали головні убори, притискаючи їх до грудей, а жінки схилялися в найнижчих реверансах.

З верхніх ярусів на закривавлений пісок до моїх ніг посипалися квіти. Наче весь цей жорстокий світ схилився перед найвищою владою.

Владою Королівської Вбивці.

Крізь пелену втоми мій погляд раптом вихопив рух. Там, між верхніми глядацькими рядами, розвернувшись спиною до арени, йшов чоловік. Знайомий профіль. Знайома військова виправка. Він залишав трибуни, рушаючи на свій звичний патруль.

Я відчула, як іскра, яку я ледве приборкала хвилину тому, раптом вибухнула. Магія не просто просилася назовні, вона вже билася об ребра.

Не звертаючи жодної уваги на глядачів, Короля і квіти біля своїх ніг, я рвонула з арени в напівтемряву замкових коридорів.

***

Пожежа палахкотіла нещадно, пожираючи все на своєму шляху. Потріскування вогню перемежовувалося з пронизливими криками і стогонами. Будинок повільно розвалювався на шматки, піддаючись напору полум'я. Їдкий дим заповнив кімнати і змішався з пряним запахом деревини, що тліла.

— Люсі!

Дерев'яні столи і стільці розсипалися на тріски. Важкі меблеві гарнітури повільно осідали на землю під власною вагою. Керамічний посуд лопався від жару і з тріском устеляв підлогу.

— Алекс!

Чоловік кашляв і задихався від їдкого гару, пробираючись палаючим будинком. Його обличчя було забруднене сажею і вкрите дрібними ранками. Кожен крок давався йому з величезним зусиллям, а повітря в легенях здавалося обпікаючим.

— Ні…

Його погляд натрапив на тіло, знівечене вогнем. Воно вже догорало, скорчившись під дерев'яною балкою.

Він зробив кілька кроків ближче, намагаючись вловити найменші ознаки життя. Спустошений, він відійшов назад, відчуваючи, як частина його душі померла разом із нею.

— Люсі…

Ридання обірвалися нападом кашлю. Намагаючись придушити хвилю емоцій, він продовжив пробиратися через зруйнований будинок.

— Александріє! Крихітко, де ти?

Він намагався придушити сльози, які раз у раз підступали до очей, змішуючись із брудом і кіптявою. Його груди здіймалися від придушених схлипів, а погляд не міг сфокусуватися ні на чому конкретному. Кожне слово, яке він намагався крикнути, здавалося зламаним, як і його власне серце.

— Лежати, тварюко!

Чоловік різко розвернувся в бік криків. Його очі примружилися і попрямували на поріг будинку.

Там, за колись важкими дубовими дверима, що зараз перетворилися на купу трісок, він побачив солдата, який забивав ногами лежачого на землі старого.

Чоловіка охопив несамовитий гнів. Він, не замислюючись, вибіг із дому і одним блискавичним ударом відкинув солдата вбік.

Він продовжував бити противника, пронизливо волаючи, доки той не затих. Доки його самого не взяли в лещата, з хрускотом заламуючи руки.

***

— Ти що тут робиш? Повертайся назад!

За його спиною щось здригнулося. Як коливання повітря чи збій у світлі, який неможливо вловити поглядом, але й неможливо не відчути. За ним йшла тінь. Її краї розпливалися, але кроки були упевненими. 

Сержант не обертався. Він усе ще говорив та усе ще дихав, не підозрюючи, що за його спиною темрява вже відліпилася від підлоги і піднялася вище. Ще крок... Між ними залишалося всього нічого. Відстань останнього вдиху. І в цю мить стало ясно: ця тінь не прийшла, щоб просто слідувати чи налякати.

Вона прийшла, щоб забрати його з собою.

— Я сказав…

Яскравий синій вогонь охопив тіло чоловіка і прогриз металевий захист на його тілі.

Жертва корчилася від немислимого болю, намагаючись збити вогонь, що спалював її броню. Від полум'я його руки почали тліти, кістки плавитися, а м'язи стискатися. Кров сочилася з ран на його тілі та змішувалась із палаючим одягом. Його очниці і рот заповнив чорний дим, а шкіра почорніла, немов прогоріле дерево.

Язики полум'я продовжували огортати тіло чоловіка. З кожною миттю вогонь розгорявся з новою силою, переповзаючи з кінцівки на кінцівку. 

Чоловік не встиг зітхнути востаннє. Мертве тіло впало на землю, виділяючи сильний запах паленого м'яса.

Магія висмоктала з тіла дівчини всі сили і наповнила тіло дивною невагомістю. Похитуючись, вона впала горілиць, відчуваючи, як думки стали плутатися, а світ навколо пливти.

Горло пекло від диму, кашель пробирав наскрізь, біль повільно розповзався по всьому тілу, але вона посміхалася. Це була усмішка, сповнена гніву, переваги та гордості. Страждання, прийняття і довгоочікуваної помсти. Її очі блищали від сліз, але в погляді не було ні краплі страху.

Вона продовжувала посміхатися в обличчя смерті.

— Вставай! Дідько, Алекс, встань!

Голова розколювалася на частини. Вона вже не розуміла, де знаходиться, і хто намагається до неї докричатися.

— Подивися на мене! Алекс!

Очі самі піднялися до співрозмовника, і дівчина чітко відчула, як від чоловіка повіяло шоком. Вона повільно опустила голову, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом, а втома вже стирала межі реальності, занурюючи її все глибше в темний сон.

— Твою ж… Сюди йде варта! Встань, я сказав!

Він підхопив дівчину руками, поклавши її голову собі на груди.

— Крістофере…

— Тш-ш, усе добре. Усе буде добре.

Чоловік міцно притиснув дівчину до себе і поніс її геть, залишаючи запах гару і смерті за спиною.

***

Кобила скакала вздовж путівця, перестрибуючи каміння, що траплялося серед трави, а вершник підганяв її, змушуючи скакати швидше. Повз проносилися поля і ліси, в'яла рослинність перетворювалася на гущавину дерев, що змінювались на луки, порослі високою травою.

Крізь крони дерев проникало яскраве світло, а повітря наповнилося ароматами квітучого весняного тепла. Вітерець доносив запах пролісків і розпущених нарцисів, викликаючи відчуття пробудження після зимової сплячки.

Чоловік не зупинявся ні на секунду. Він, здавалося, не потребував відпочинку, продовжуючи підганяти коня і не відволікаючись від свого шляху.

За кілька годин він відчув зміну оточення. Замість самоти, що панувала на околицях сіл, повз проносилися кам'яні стіни, прикрашені барельєфами. Дорога стала рівною і вимощеною плитами.

Чоловік кинув погляд на піки веж, і міцніше стиснув довгий, дерев'яний костур у руках.

Орієнтуючись на стіни паркану, він пришпорив коня, направляючи його до воріт королівського палацу.