Тіні Помсти

Командор помилився. Сьогодні я точно помру.

Я приголомшено дивилася прямо перед собою. Інші кандидати, так само, як і я, пороззявляли роти від шоку. Що ж, Начальствуючий явно мав витончену фантазію...

Перед нашим поглядом постала величезна смуга перешкод. Її звели посеред Пустки, крижаної безкрайньої пустелі, що окільцьовувала замок з усіх боків. У повітрі стояла волога, а вдалині ледь розрізнялися силуети гір. Саме ці землі свого часу ледь не стали причиною моєї смерті, тому пейзаж неприємно кольнув у свідомості та наповнив тіло тривогою.

Довгий маршрут мав перевірити нас на Спритність — першу якість, якою повинен володіти Королівський Вбивця.

Я з жахом дивилася на високі гірки, різкі спуски, величезне каміння і дерев'яні будови, сконструйовані з метою перешкодити нам дійти до фінішу. Велетенські дерев'яні колоди стояли на стовпах, утворюючи платформи, а деякі з них швидко розгойдувалися з боку в бік. Їхні гострі, як леза, шипи поблискували вбивчим світлом.

Живіт скрутило від страху, а трохи вище кольнуло від голоду — я зовсім нічого не змогла сунути собі до рота цього ранку, тому тепер порожній шлунок пекло вогнем від кожного напруження м'язів. Ніч минула неспокійно і зовсім без сну. Командор не зайшов до мене вранці. Навіть його стандартних глузувань і шпильок мені сьогодні чомусь не вистачало.

Нам не видали зброю, а теплий одяг, у який нас сьогодні нарядили, був вільним і ніяк не заважав рухам.

— Увага! — проревів голос Майстра, який сидів в одному з наметів, трохи віддалік. — Маю повідомити вам, що Його Величність не зможе бути присутнім на цьому Випробуванні. Він поїхав... у дуже важливій справі і зможе повернутися тільки до Фіналу.

У натовпі почулися невдоволені вигуки кандидатів, які очікували запам'ятатися Королю.

— Перед вами смуга перешкод, геніально сконструйована нашим сьогоднішнім Начальствуючим, — Майстер хижо посміхнувся і шанобливо перевів погляд на мускулястого чоловіка. Той стояв біля нього, оцінюючи своє творіння. — Вам буде дано одну годину. За цей час ви повинні пройти смугу вперед і назад, у жодному разі не відхиляючись від маршруту, — він демонстративно звернув нашу увагу на варту, виставлену по периметру.

Я не могла відвести погляд від величезних споруд, зведених вдалині. Вони були побудовані з такою точністю та увагою до деталей, що здавалося, ніби над ними довгі роки працювала ціла армія будівельників.

Кандидати навколо мене перезирнулися один з одним, заздалегідь вишукуючи очима потенційну жертву. Я відчула на собі досить багато поглядів. Чудово...

— А тепер приготуйтеся, — по-змовницьки вимовив Майстер, чекаючи віддати сигнал.

Кандидати прагнули стати в перші ряди, розштовхуючи супротивників руками і пробираючись уперед. В останні секунди я поглянула в бік наметів, відчайдушно намагаючись помітити Командора, але його, схоже, сьогодні не було серед глядачів.

Той, хто віддавав сигнал, різко надув губи й дмухнув у величезну сурму, від чого мелодія луною рознеслася смугою перешкод.

Кандидати миттєво рвонули вперед, ухиляючись від колод, що погрожували їх розчавити.

***

— Кого ти знову приволік?! — заревла жінка, побачивши дитину.

— Вони спалили Нортвік... Залишили малечу сиротою. Я не міг її не забрати, — відповів мисливець, старанно намагаючись напоумити дружину.

Змусити зрозуміти, що дівчинка, яку він досі тримав на руках, потребує їхньої допомоги.

— Ще один голодний рот! Поверни її туди, звідки притягнув! — заволала господиня, не бажаючи нічого чути.

Дівчинка була холодна, як лід, і сили покидали її з кожною секундою. Янгол тулився до тіла чоловіка, щосили намагаючись відчути хоч дещицю тепла і любові, а сам чоловік уже прийняв рішення.

І його серце саме вкрилося товстою кіркою льоду.

***

Гаразд, може, у мене ще є шанс вижити...

Я проходила смугу перешкод у досить швидкому темпі, минаючи величезні дерев'яні конструкції, пролітаючи під планками колод із шипами та перестрибуючи через них у стрибку. Мене рятувала моя статура. Легка вага допомагала пролітати над небезпечними ділянками, а низький зріст давав можливість з легкістю пригинатися та ухилятися від колод.

Кожен вдих давався важко. Груди здавлювало від нестачі повітря, а легені ніби горіли вогнем. Я намагалася робити рвані вдихи, щоб стало легше, але кожна секунда здавалася тортурами.

Сніг скрипів під підошвами, а перед очима був хаос із колод, оббитих металевими шипами. Не дивися на шипи... Дивися на проміжки.

Перша колода вдарила мені по плечу. Я стиснула зуби. Якщо зупинюся — кінець. У голові спалахували уривки думок: тренування на світанку, промерзлі рукавички, слова Командора. Я пірнала між розгойдуваннями та ловила миті між ударами. Шипи миготіли за дюйми від мого обличчя, і кожна така мить здавалася вічною.

Десь збоку і ззаду лунав важкий тупіт. Інші не відставали. Я відчувала їхню присутність через дихання, лайки та моторошний стукіт падіння. Серце калатало так голосно, що заглушало вітер. Сніг налипав на штани, пальці німіли, але тіло продовжувало рухатися, ніби окремо від страху.

Кілька випробуваних уже вибули. Їхні тіла залишалися на смузі перешкод, і мені доводилося їх перестрибувати та продовжувати шлях. До кінця смуги залишалося кілька футів, і думка про те, що мені вдасться повторити все це на зворотному шляху, здавалася нереальною. Нарешті показалася остання будова, і я різко зупинилася, не вірячи своїм очам.

Величезна конструкція, що чимось нагадувала млин, височіла на сотні футів у висоту, а замість звичних лопатей на ній оберталися гігантські гострі леза. Вони оберталися так швидко, що змітали все на своєму шляху. Листя, дрібні гілки і навіть каміння з легкістю підхоплювалися й розліталися навсібіч.

Просуваючись уперед, я чіплялася за все, що траплялося мені на шляху, вже не намагаючись іти швидше, а просто втриматися на ногах, відчуваючи, як крижаний вітер відносить мене вбік від смуги перешкод. Кандидати, що йшли поруч, так само насилу намагалися втриматися на ногах, але один із них не зумів. Камінь, що злетів від різкого пориву вітру, розбив йому голову та вбив його на місці.

Я щосили намагалася не дивитися на тіло. Треба йти далі. Пробігти повз величезні леза потрібно встигнути за лічені секунди, бо будь-яка затримка може коштувати мені життя.

Я затамувала подих, сконцентрувавшись на ритмі руху лез. Шум вітру в мить стих та змінився мертвотною тишею. Єдине, що я чула, — це оглушливе биття власного серця.

Зробивши останній видих, я рвонула крізь смертоносні леза, пролітаючи повз них.

***

— Забирайся! — жінка волала так, що всі жителі села збіглися подивитися.

Вона кричала, викидаючи нечисленний одяг на землю.

— Але мені нікуди йти... — благала дівчинка, яка вже повністю промокла під холодним дощем.

— А мене це не обходить! Куди завгодно, але тут ти більше не залишишся! П'ять років! Це все, що він тобі обіцяв! І я не збираюся тебе доглядати жодної секунди довше! — гаркнула господиня, з гуркотом зачинивши за собою двері.

Дівчинка продовжувала стояти під дощем, поки жителі села проходили повз, і жоден не запропонував допомогу. Нарешті, промокнувши до нитки, вона припала до землі, збираючи мокрий одяг, виваляний у бруді.

Кинувши останній погляд на будинок, маленька фігурка зникла з поля зору, кинута на милість прийдешньої ночі.

***

На зворотному шляху кількість живих кандидатів на полі різко зменшилася. Усі дерев'яні конструкції вже встигли забарвитися темними краплями крові.

Ми гинули по-різному. Одних наздоганяли розгойдані колоди, і ті або опинялися за межами смуги, або падали туди, звідки вже не було вороття. Ці смерті були швидкими. Помилка в часі вирішувала все.

Інші гинули через пастки, вбудовані в саму конструкцію маршруту. Варто було зробити один хибний крок або затриматися на секунду довше, і механізм спрацьовував. Такі бійці зникали миттєво, немов смуга сама «відсівала» тих, хто не відповідав королівським вимогам.

Найнепередбачуванішими були смерті від рук інших. В умовах стресу, страху та дефіциту часу люди починали заважати одне одному: штовхали, зіштовхували з опор та перекривали шлях. Формально це виглядало як нещасний випадок, але по суті... Як результат чужого вибору. Смуга перешкод стала перевіркою того, на що людина готова піти заради перемоги.

Колоди продовжували розгойдуватися, як маятники. Один із кандидатів зробив крок надто рано. Удар дерева припав бійцю у плече, і тіло зникло за краєм смуги. Далі шлях звужувався. Під ногами клацали приховані замки, і ті, хто намагався виграти зайву мить, платили за це втридорога. Смуга не терпіла сумнівів. Вона приймала тільки рух уперед. 

Найважче починалося там, де людей ставало занадто багато для одного маршруту. Ще один поштовх, і черговий силует розчинявся внизу. Озиратися не було сенсу.

Один із кандидатів грубо зіштовхнув супротивника з платформи, і той упав, приземлившись на шипасту колоду. Кров струменем полилася з його грудей, заливаючи мерзлу землю. Як не дивно, побачивши цю картину, страх відступив, залишаючи місце рішучості будь-що-будь дійти до фінішу живою, навіть якщо для цього доведеться пройтися по тілах інших претендентів. Ноги самі несли мене вперед, а серце билося, мов шалене. 

Всюди лунали крики підтримки та оплески, а повітря наповнилося запахом поту, крові та страху. Здавалося, час навколо зупинився, коли я, слідом за іншими кандидатами, бігла назустріч смерті. Вітер свистів у вухах, а тріск колод, що врізалися в тіла, стрясав повітря. 

За кілька хвилин моєму погляду постала лінія фінішу, що манила швидше її перетнути. Я озирнулася лише на секунду, видивляючись небезпеку навколо себе, розуміючи, що будь-який необережний рух може стати останнім у моєму житті.

Мій погляд метнувся вбік і зачепився за чоловіка, який стояв поруч із наметами й спостерігав за смугою. Серце заповнилося люттю при вигляді випещеного, парадного камзола сержанта.

Різкий рух за спиною привернув мою увагу, але я не встигла зреагувати. Один із кандидатів схопив мене за волосся і повалив на землю.

***

— Всі бачать, як я його тримаю? — кричить Командор, притискаючи світловолосого хлопця до землі.

Кандидати активно кивають головою, із захопленням розглядаючи, як Ментор наступає ногами на руки супротивника, руками тримаючи його міцно за шию.

— Добре. А тепер спробуй вирватися з хватки, — командує вчитель. — Та що ти пручаєшся, як козел?! Усе ясно, я буду на землі, а ти дави!

Командор міняється місцями з учнем, і той із силою притискає Ментора до землі.

— Так, стисни шию міцніше... А тепер усі уважно дивляться! — кричить Командор, з легкістю відштовхуючи від себе кандидата.

***

Слабкі м'язи і повна відсутність фізичної сили завадили мені успішно повторити граціозний фінт Командора. Противник душив мене, притискаючи до крижаної землі всім тілом, і як я не намагалася вивернутися з його хватки, все було марно.

Мене повністю поглинув страх від близькості власної смерті. Пульс почастішав, дихання стало рваним і загнаним, ось-ось готовим припинитися назавжди. Тіло забилося в судомах, руки затремтіли, намагаючись хоч за щось вхопитися.

Відштовхнути...

Я відчувала, як повітря в легенях закінчилося, а темрява перед очима звузилася ще сильніше. Пальці рук і ніг тремтіли в бажанні відштовхнути противника, але сил уже не було.

Мені... треба... його... відштовхнути...

Голова стала легкою, як пір'їна, погляд втратив фокус, а тіло обм'якло. Усі звуки злилися в один суцільний потік, у якому тонули залишки мого розуму.

Злізь із мене!

Ніби прочитавши мої думки, противник чомусь перестав тиснути мені на горло і з очманілим поглядом швидко встав з мого тіла. Слабо міркуючи, що відбувається, я рвонула вперед до фінішу, всіма силами намагаючись встигнути. Застрибнувши на останню платформу, я тільки приготувалася зіскочити, як мене з силою потягнули за шию.

Обернувшись, я зреагувала інстинктивно, б'ючи кандидата в живіт і різко пригинаючись. Я зістрибнула з платформи і ривком перетнула фініш, не звертаючи уваги на шипи, що пронизали тіло мого супротивника.

***

Місто давно заснуло, і лише поодинокі волоцюги та подорожні шлялися в мороці вулиць. Вони ховалися за кутами будинків та на задвірках міських вулиць, де темрява накривала все своєю прохолодою. Вони рідко зустрічалися поглядами.

Серед них була і дівчинка. Вона повільно брела дорогою, притискаючи до себе маленький мішок, немов боячись, що його відберуть. Тонке вбрання прилипало до тіла, а взуття ковзало по мокрому ґрунту. Вона тремтіла, тихенько шмигаючи носом та намагаючись не привертати уваги.

У тумані з'явився перехожий. Дівчинка побігла до нього щодуху, спотикаючись і падаючи дорогою.

— Пане! Ви допоможете мені? Будь ласка… 

Дівчинка голосно заревла від переляку, коли той відштовхнув її від себе і впустив на землю. З темряви до неї долинуло яскраве світло ліхтарів і звук кінського іржання. Карета прямувала прямо до чоловіка.

Мала хотіла його покликати, але голос її підвів. Візок врізався у п'яного, збивши його наповал.

***

— Вітаю! — прогримів голос Майстра. — Сьогодні... тридцять двоє з вас успішно пройшли перше Випробування! Слава переможцям!

Публіка бурхливо зааплодувала, але ніхто з кандидатів не посміхнувся. Ті, хто вижив, намагалися відновити дихання та відігнати тривожні думки, поки варта виносила тіла бійців зі смуги: тих, кого наздогнали леза і шипи, і тих, хто був застрелений, не встигнувши дійти до фінішу.

Мій погляд повернувся туди, де кілька хвилин тому стояв сержант, але він уже кудись зник. На його місці опинився схвильований, спантеличений Командор.

***

— Ще один із цих чортових жебраків, — прошипіла жінка в чорному вбранні, висовуючи руку з вікна карети і кидаючи на землю пару мідяків.

Карета рушила, проїжджаючи повз мертве тіло з гучним хрускотом. Мала, шумно схлипуючи, сильніше стиснула мішок у руках та припала до землі.

— Дякую, — прошепотіла вона, хапаючи монети.

Намагаючись угамувати нудоту, вона насилу піднялася на ноги і, шкутильгаючи, побрела далі.

***

— Я в змозі й сама дійти до ліжка, дякую, — втомлено вимовляю я. — Я ж не при смерті!

— Вже ні, — похмуро відповідає Командор, підганяючи служниць по лікаря.

Всю дорогу він повільно вів мене коридорами, постійно притримуючи за талію, щоб запобігти падінню. Ніби я була крихкою вазою, яка ось-ось розіб'ється. Його ґречність неабияк злила, і я мріяла, щоб він скоріше залишив мене в спокої, наодинці зі своїми думками.

— Не зганьбила?

— Що? — відчужено запитує він.

— Ну, ти ж казав: якщо зганьблю, уб'єш голими руками, — кажу я, слабо посміхаючись.

Він не відповідає на посмішку. Тільки дивиться собі під ноги і швидко прямує на вихід.

— Завтра о п'ятій чекаю тебе на полі.

— Ранку?!

— Тобі треба стати сильнішою. Швидкість тобі більше не допоможе, — шепоче Командор, зачиняючи за собою двері.