Тіні Помсти

— Дев'ять.

Командор голосно вилаявся і потер очі, відводячи погляд убік.

— Дідько... — промимрив він. — Скільки моїх?

— Двоє, — відповіла я. — Я і той велетень.

Він завмер і широко розплющив очі.

— Та вже... — слабко всміхнувся він. — Такого складно зіштовхнути.

Отямившись, Командор насамперед запитав про Випробування. Він стійко витримав мою розповідь, але така мала кількість тих, хто вижив, усе ж трохи вибила його з колії.

— А як ти...

— Зламала йому руку.

Його очі розширилися від подиву, і він голосно розсміявся.

— Нагадай мені більше з тебе не кепкувати!

— Ш-ш-ш! — цикнув Джер.

Він сидів навпроти й уважно вслухувався у слабке дихання пацієнта.

— Алекс... — пролунав тихий голос Командора. — Дякую.

Він торкнувся моєї руки і повільно провів по ній пальцями, змушуючи здригнутися. На мить мій погляд ковзнув на його груди, щільно стягнуті тугими компресійними бинтами. Татуювання у вигляді переплетення лоз рослин повільно перетікало вниз.

Я не могла відірвати очей. Усередині щось розгорілося. Тепло розтеклося по обличчю та грудях, а серце забилося швидше. Я немов прилипла до нього очима, і що довше я дивилася, то сильніше відчувала дивне, незвичне збудження.

До лазарету ввійшли вартові й голосно грюкнули дверима. Джер підвівся з ліжка й гучно пояснив їм правила поведінки.

Я швидко прибрала руку й попрямувала до виходу.

— Час на поле, — посміхнулась я. — Ти кричи, якщо знадоблюся. Вікно відчинене.

Лікар кинув на мене осудливий погляд, і я грайливо піднесла палець до губ. Командор повторив мій рух і тихо пирснув від сміху.

***

— Що... робити будемо?

Я стояла на тренувальному полі та зіщулювалася від вітру, роздивляючись кандидата навпроти. Його імені я не знала. Командор називав його просто — «Мовчун».

Мовчун був схожий на величезного слона, ширина його рук і плечей була настільки великою, що він з легкістю міг би підняти дорослу людину одним пальцем. У нього була темна, засмагла шкіра, а його голова завжди була гладко поголена і виблискувала в променях сонця, мов чорний обсидіан.

Здебільшого він мовчав, лише зрідка щось бурмочучи чи мукаючи собі під ніс. Він ніколи не усміхався, ніколи не злився і абсолютно не розумів жартів та сарказму. Під час одного з тренувань Ментор кинув йому свій звичний дурний жарт. Мовчун повернув голову в його бік і зробив кілька кроків, ставши перед ним так, що своєю тінню повністю заступив сонце.

Більше Командор із ним не жартував.

— Зрозуміла. Я буду там, — тихо кинула я, відходячи вбік.

Чоловік розвернувся і взяв із найближчої купи меч, жбурнувши його до моїх ніг. Він, зі свого боку, підняв важку сокиру і став у бойову позу, чогось чекаючи.

Він так недбало тримав у руці величезну дворучну зброю, ніби вона була легшою за складаний ніж. Я важко зітхнула і підняла меч із землі, очікуючи добряче попітніти. Мовчун заніс сокиру над головою і, мов бик, рвонув в атаку, але різко зупинився. По його обличчю пройшла хвиля болю, і він випустив зброю з рук та розтер плече.

— Що таке?

Мовчун не звернув уваги на моє запитання. На його обличчі застигла гримаса болю, губи зімкнулися в тонку лінію.

— Не хочеш говорити, дай хоч подивлюся! — не витримала я, підходячи ближче.

Він зробив кілька кроків назад і подивився на мене вкрай зухвало. Я підійшла ближче обережно, немов до дикого звіра. Мовчун подивився в мій бік, скривився, але відходити не став. Я нервово простягнула свої руки й задерла рукав його сорочки, відчуваючи, як він свердлить мене поглядом.

На його плечі була велика рана, з якої сочилася кров. Він скривився від дотику моєї руки, а потім тихо зойкнув, коли я випадково зачепила хворе місце. Ушкодження було досить старим і сильно запаленим, а шкіра навколо рани набула багряного відтінку.

— Боги... — видихнула я. — Покличу лікаря!

Я опустила його руку й розвернулася, щоб бігти, але він схопив мене за зап'ястя. Постояв так трохи. Помовчав...

— Слухай, ця гра в мовчанку до біса набридла! — прикрикнула я. — Помічаєш когось на полі, крім нас?

Він розгублено подивився на всі боки, не розуміючи, на що дивитися.

— Правильно, всі інші — мертві! Тож якщо хочеш вижити, раджу прийняти допомогу!

Він покрутив головою, то оглядаючи поле, то підіймаючи голову вгору. Судячи з того, як він хмурився і покусував губи, в його голові відбувався непростий розумовий процес.

Нарешті Мовчун голосно видихнув і простягнув мені свою велику долоню, дозволяючи вхопитися. Я взялася за неї і повела його за собою.

— Горе цибулеве...

***

— Джер! Я тобі тут роботи... підкинула...

Я різко зупинилася на порозі. Командор стояв на повний зріст, схопившись за перекладину, а навпроти влаштувався Крістофер, який присів на вільне ліжко. Одного погляду вистачило, щоб викликати в мені дику хвилю гніву. Я сильніше стиснула руку Мовчуна, викликаючи в того здавлений схлип.

— Не треба так на мене дивитися, — шепоче Крістофер. — Я прийшов перепросити.

— Перепросити?!

Я не змогла стримати в собі емоції. Принц зіщулився від мого крику й шумно видихнув.

— Охолонь! — підняв руку Командор. — Ми все вирішили.

— Чудово! Наступного разу вирішуйте якось швидше, поки я остаточно не посивіла! Та не мукай ти!

Мовчун закусив губу й опустив голову.

— Злякалася? — прошепотів Командор, повільно крокуючи в мій бік.

— Що?!

— Якби я знав, що настільки тобі дорогий, уже давно опинився б у лазареті, — він усміхнувся своєю звичною хижою усмішкою і залився рум'янцем.

— Бачу, тобі вже краще! — випалила я. — Ось! Привела бійця! Передаси його Джеру!

Я штовхнула Мовчуна в його бік і вилетіла з дверей лазарету.

***

Намагаючись хоч якось відволіктися від слів Командора, я тренувалася до втрати пульсу. Намагалася робити все максимально точно і без помилок — моя зброя здавалася частиною корпусу, і я стрибала, перекочувалася та відкидалася назад, ширяючи в повітрі, мов птах.

Але щоразу, коли зброя описувала красиву дугу, перед очима поставало обличчя. Його грайлива усмішка, примружені від сміху очі, повні м'які губи...

Я відчайдушно наказувала картинкам зникнути з голови, завдаючи нових ударів у повітрі. У кожному пориві вітру звучав його грубий і манливий голос. Кожне його слово розносилося відлунням у голові, і я майже могла уявити його перед своїми очима.

Я більше не бачила тренувального поля. Тепер замість нього перед очима постав його торс, що переливався від крапельок поту, руки, вкриті мережею вен, і татуювання, що перетікали з торса та боків вниз.

Ось він, стоїть переді мною і важко переводить дихання, дивлячись крізь неслухняні пасма волосся.

Я голосно вилаялася і звалилася на холодну землю. Тіло горіло вогнем, незважаючи на мороз, і я важко хапала ротом повітря.

— Алекс! — почувся знайомий голос.

— Щастить же сьогодні на ідіотів... — прошепотіла я, повільно піднімаючись на ноги.

Принц прямував у мій бік швидким кроком, виглядаючи вкрай розбурханим. Я закотила очі й похмуро оглянула околиці. Мій погляд метався по кущах і деревах, шукаючи, куди б сховатися, поки звук важких кроків не зупинився просто переді мною.

Раптом мої очі зачепилися за чоловіка, що йшов за кілька футів від мене, у супроводі вартових, і серце вмить пропустило удар. Я не могла повірити своїм очам. Побачене не піддавалося жодній логіці й зовсім не відповідало моїм записам.

Сержант патрулював тренувальні поля.

Я із силою стиснула зброю в руці, відчуваючи, як крижана лють заповнює розум, заміщаючи собою всі думки. Я смикнулася, не усвідомлюючи своїх дій, і ноги самі понесли мене в бій. Серце калатало в очікуванні битви, а розум наповнився рішучістю нарешті перервати його погане життя.

— Алекс! — Крістофер схопив мене за руку і розвернув обличчям до себе.

Я повільно перевела на нього погляд, помічаючи конвой вартових, що завмер позаду. Лють підіймалася наполегливою хвилею. Вона вимагала виходу тут і зараз. Усередині все кричало: зроби це, покарай! Здавалося, ще секунда, і я піддамся. Але я побачила ситуацію цілком: місце, час, наслідки. Усвідомила, що якщо дозволю люті вести, то виграє вона, а не я. Помста, навіть найсолодша у фантазії, зараз була б руйнівною. І насамперед — для мене самої.

Я змусила себе сповільнитися і зробити один глибокий вдих. Раптова думка, що промайнула в голові, вдарила мене, мов блискавка. Вона здавалася настільки очевидною, що я здивувалася, не розуміючи, як же я раніше не могла здогадатися.

— Ваша Високосте! Рада вас бачити в доброму здоров'ї!

Я широко всміхнулася й послала Крістоферу звабливий погляд, беручи його під руку.

— Не бажаєте... прогулятися сьогодні іншим маршрутом?

Його обличчя перекосилося від шоку, і він завмер, тупо на мене витріщившись.

— Я... А... Так, можна, — невиразно прохрипів він, відновлюючи крок.

Я йшла повільно, уважно стежачи за маршрутом сержанта та його вартових, намагаючись помічати кожну зупинку. Збоку ми виглядали саме так, як і мали б: спокійна прогулянка замковими доріжками, нічого примітного. Але мій погляд ковзав до простору навколо.

Я креслила його в думках тонкою лінією. Їхній шлях починався біля тренувальних полів. Сержант рухався впевнено, знаючи кожен крок. Двоє вартових ішли попереду, ще двоє — трохи позаду, перекриваючи фланги.

Вони проходили вздовж рядів мішеней, потім звертали до збройового навісу, де зазвичай затримувалися на кілька хвилин. Я відзначила цю паузу. Потім патруль виходив до внутрішнього двору, перетинав його по діагоналі й ішов під тінь західної стіни.

Далі маршрут тягнувся вздовж самої території замку: там вартові йшли щільніше, майже плече до плеча. Сержант озирнувся біля північного проходу. Я запам'ятала і це.

У голові вже склалася карта: час, ритм, рухи, що повторюються... Я помічала кожну деталь і кожну дрібницю, намагаючись запам'ятати весь шлях.

— Я хотів сказати... — почав Крістофер.

— Краще послухаємо спів птахів.

Він розгублено завмер, подивився в небо і знову перевів погляд на мене.

— Підкажіть, котра година, сіре, — прошепотіла я, не зводячи очей із сержанта.

— Що? А... Зараз десь пів на дванадцяту...

Неможливо! Він не повинен бути тут!

Я різко загальмувала, спостерігаючи за тим, як сержант і вартові повертаються до замку. Схоже, маршрут патруля повертався у вихідну точку.

Подумки молячись, щоб отримані дані не вивітрилися дорогою, я різко рвонула до замку, намагаючись утримати все у свідомості.

— Ти куди?

— Щось холодно! — крикнула я, залишаючи приголомшеного супутника за спиною.

***

Я влітаю в кімнату й одразу ж кидаюся до ніші в стіні, вивуджуючи з неї аркуші паперу. Мої рухи точні та швидкі, адже я проробляла це вже тисячу разів. Я починаю щось малювати й писати, намагаючись не пропустити жодної деталі.

Усі дані про сержанта, які я збирала тиждень за тижнем, загалом-то правильні, але їхній час помилковий. Мій план ледь не провалився через помилку в розрахунках. Дні, коли сержант патрулює територію, не збігаються один з одним, і я намагаюся заново їх підрахувати, але нічого з написаного не збігається з реальністю.

Помилки в розкладі бути не може... Помилка в кількості днів.

Я думала, що між двома патрулями минає доба, коли насправді між ними минає дві. Через постійні виснажливі тренування і смертельні Випробування всі дні змішалися в один великий клубок, і туман у голові не дозволяв мені зосередитися.

Я розчаровано зітхаю, відчуваючи, як час витік крізь пальці, подібно до піщинок у годиннику.

— Завтра знову патрулюємо із сержантом.

— Твою матір... Бенкет пропустимо!

— Знаю! Самому остогидло!

У голові миготять обривки фраз, і тільки зараз я можу зв'язати їх у єдину картину. Я різко підскакую і повертаюся до ніші в стіні, нишпорячи в ній руками. Пальці ковзають по стінці й нарешті натрапляють на щось холодне та гостре.

Знайшовши те, що шукала, я міцніше стискаю руків'я клинків і дозволяю собі усмішку.

Якщо мої розрахунки вірні... Тож наступне патрулювання цієї суботи. І цей день підходить якнайкраще.

Найдовша ніч у році. Повне місячне затемнення. Світло повністю поглинеться темрявою, і навіть повітря здаватиметься темним. З таким фоном вийде непомітно потрапити куди завгодно.

— Негідниця!

За спиною проноситься до болю знайомий голос.

— Усім веліли здати свою зброю. Ти ж знаєш, що буває з тими, хто порушує правила! — гарчить Майстер, хапаючи мене за волосся.