Тіні Помсти

— Доброго ранку, Командоре, — пискляво промовляють служниці, відступаючи від мене, мов від прокаженої.

Його важкі кроки відлунюються від стін, а взуття залишає ланцюжок брудних слідів на колись білосніжному килимі. Повітря, ще мить тому чисте і свіже, раптом стає задушливим.

Я дивлюся прямо на нього, зазираючи в очі, ніби намагаючись сказати: «Я все чудово пам'ятаю. Яка ж ви боягузлива нікчема, Командоре!».

Він підходить так близько, що мені доводиться стати на шпиньки, щоб не розривати зорового контакту. Він, цілком очікувано, відповідає мені холодним, байдужим поглядом.

— Гарна робота, пані. Вона виглядає майже пристойно.

Я теж не втрачаю можливості його оцінити.

Усе його тіло ніби створене для ведення бою. Обладунки більше скидаються на шкіряну куртку, яка підкреслює його широкі груди та плечі. Штани чудово підкреслюють сильні ноги, щільно облягаючи їх уздовж усієї довжини. А з правого боку на поясі Командора прикріплені піхви. Його меч ідеально вписується в обладунки — яскраво-червоне руків'я, прикрашене тонкою золотою оправою. Клинок виблискує хижим блиском на світлі і приковує погляд.

Він виглядає надто ідеально, дідько б його вхопив. Огидно ідеально…

— Ми підемо, схоже, ви зробили все, що могли, — він розвертається і прямує до виходу.

Я стою твердо, не збираючись виходити, і пропалюю дірку в його потилиці.

— Чекаєш на особливе запрошення, дворняжко?

Аж ніяк, Командоре. Чекаю слушної нагоди: трапиться мені під руку коцюба, засунути вам її…

— Ти мене взагалі чуєш? Чи Майстер, на додачу, відрізав тобі вуха?

Від його шпильок у мене в грудях закипає злість. Холодна лють хвилею підіймається до горла, наповнюючи тіло неприємним ознобом. Я відчуваю, як пальці стискаються в кулаки, бажаючи зімкнутися навколо його шиї.

Я навмисне повільно виходжу з кімнати, дорогою обертаючись до служниць. М'яко усміхаюся, ніби кажучи: «Дуже дякую». Служниці лише залякано опускають очі.

Першим моєму погляду постає полірований дубовий паркет, що світиться від відблисків ламп, які висять на стінах. Високі стрілчасті вікна відкривають вид на внутрішній двір, що блищить мармуровою бруківкою. Стіни прикрашені гобеленами та зброєю, позолоченими фресками й масивними золотими бра. Нескінченні коридори потопають у легкій напівтемряві, а на кожній стіні розташовуються незліченні двері, що ведуть до різних кімнат.

Крок Командора не сповільнюється ні на мить, і мені доводиться практично бігти, щоб скоротити відстань. Нарешті, завернувши за кут укотре, перед моїми очима постають величезний зал і сходи з рожевого мармуру, оточені товстими колонами.

Згори видно високу склепінчасту стелю, повністю прозору, немов тонкий шматок кришталю. Сонце ледь пробивається крізь ранковий туман, розсипаючи промені по небу. Великі хмари, забарвлені в персикові, рожеві та блакитні тони, погойдуються на тлі яскраво-блакитного неба.

Вуха прорізає давно забутий звук. Галас натовпу. У залі зібралися люди, пожвавлені та сповнені енергії. Деякі палко сперечаються про щось, розмахуючи руками в повітрі, інші ходять туди-сюди, ніби надто зайняті своїми справами, щоб зупинитися бодай на секунду. Лунають різні голоси, кожен говорить про своє.

Слуги проходять повз нас тихо, намагаючись не привертати уваги. Мій погляд падає на вартових, які стежать за порядком у залі. Їхні обличчя виражають серйозність, очі дивляться прямо перед собою. Характерна риса висококласних бійців, готових виконувати накази беззаперечно.

— Головний Зал, — нарешті вимовляє Командор. — Сьогодні тут ще тихо.

З огляду на рівень галасу в Залі, мені важко уявити, як цей натовп може бути ще гучнішим.

Очі відразу спрямовуються вдалину, уявляючи, яка незліченна кількість людей приходить сюди в День Місячного Затемнення. Головне свято і найтемніша ніч у році. Як морок, що поглинув усе навколо, змушує людей збиратися разом в очікуванні повернення світла. Як столи вгинаються від їжі, лунає музика, і всі спілкуються та насолоджуються веселощами, танцями і смачними стравами.

Мої думки перериває Командор, який розвертається і йде в протилежний бік. Я, не бажаючи загубитися в безкрайньому просторі Залу, йду слідом.

***

За кілька годин ми встигли обійти більшу частину замку. Сходили до кімнат, де зберігається бойова зброя та обладунки. Шоломи, мечі, щити і кольчуги розташовувалися в ідеальному порядку вздовж стін, а зверху на полицях лежали списи, луки й сагайдаки зі стрілами. Яскраві смолоскипи освітлювали кімнати, кидаючи відблиски від полірованого металу, а в повітрі витали аромати свіжої шкіри та мастил.

Пройшлися казармами, що являли собою довгі ряди ліжок. Уздовж стін були вбудовані невеликі шафки для особистого майна та одягу. Кімнати освітлювало тьмяне сонце, що пробивалося крізь вузькі вікна десь високо нагорі, а звідусіль лунали накази та віддачі команд.

Спустившись у підземелля, царство темряви й вогкості, мої кроки стали квапливими. Я бажала швидше вибратися на свіже повітря і опинитися в безпеці. Вигнуті скупчення каменю нависали над дорогою, яка впиралася в двері підземного каземату. Холодне повітря проникало до кісток, а рідкісні промені світла кидали химерні тіні на замкнені камери. Екскурсія в підземний світ, на щастя, тривала недовго, і ми повернулися нагору, дивом не заблукавши серед нескінченних і однакових коридорів.

Ми були на кухнях, де готували до столу страви з найсвіжіших продуктів. Над вогнищами стояли величезні казани, у яких повільно уварювалися м'ясні юшки й тушковані боби, всюди стояв дзвін посуду, відчувалися аромати свіжої випічки, прянощів і меду. Я жадібно простежила за роботою кухарів, відчуваючи, як тече слинка, і зустрілася поглядом з Командором. Той презирливо скривився і потягнув мене на тренувальні майданчики.

Вони являли собою великі відкриті поля з піском, оточені бортиками з мішенями для метання ножів. Усюди були розкидані щити різних розмірів, дерев'яні клинки, дерев'яні списи, дерев'яні колоди та опудала із соломи.

Потім були нескінченні парадні зали, прикрашені гобеленами та розписними стелями, стайні, у яких розміщувалися доглянуті коні, бібліотека, що зберігала незліченну кількість книг різними мовами, винні погреби, де витримувалися найкращі вина регіону. Навіть були на горищі, звідки відкривався чудовий краєвид на головний ґанок і навколишні луки.

За весь час нашого шляху Командор не зронив ні слова. Іноді тільки цокав язиком, коли я чіплялася за щось, хиталася чи ледь не потрапляла під ноги конвою варти. Майже інстинктивно, він підхоплював, відтягував і підсував мене, щось бурмочучи собі під ніс.

Я дуже втомилася і зголодніла, і мені не терпілося повернутися назад. Командор, чи то прочитавши мої думки, чи то почувши гарчання мого шлунка, різко зупинився. Ми знову дійшли до Головного Залу, який за час нашої відсутності не порідшав на жодну людину і все так само гудів.

— Звідси дійдеш сама, — кинув він, зникнувши в натовпі.

Після його відходу я ще якийсь час стояла, почуваючись трохи приголомшеною від нашої дивної прогулянки. Нарешті, виринувши зі своїх думок, я попрямувала в бік своїх покоїв.

Шлях назад до кімнати став для мене справжнім випробуванням. Я постійно губилася серед нескінченних коридорів і сходів, постійно спотикалася і повертала не туди. Здавалося, що шлях із Залу до моєї кімнати займав цілу вічність.

Знайшовши потрібні двері, я ледве встигла їх відчинити, як відчула величезне полегшення. Повільно переступила поріг і, не в силах навіть роздягнутися, з важкістю звалилася на ліжко. Втома взяла своє, і я миттєво заснула.

Прокинулася я кількома годинами пізніше, коли кімнату вже почала поглинати вечірня тінь, а єдиним джерелом світла був місяць.

***

Я лежу на ліжку, повільно приходячи до тями. У мені грає відчуття тріумфу. Я змогла роздивитися навколишні кімнати, а значить, і шляхи відходу за необхідності.

Висновки такі: замок величезний, а значить тут легко загубитися, на кожному розі варти охорони, що робить втечу досить складною, а кількість жителів цього замку просто приголомшує. Отже, залишатися непоміченою буде малоймовірно. Центральні двері та брами міцно замкнені, але є й інші ворота, з яких можна вибратися…

Мене розбурхують думки про можливість досягнення своєї мети. Непередавано усвідомлювати, що він десь тут, поруч зі мною. Я уявляю, як він тренується, як б'ється на мечах або займається бігом серед своїх. Уявляю, як він прогулюється замком, неспішно проходячи серед солдатів і слуг.

Я майже біля мети. Здається, мої руки ось-ось торкнуться його шкіри, і тільки час відділяв мене від здійснення моєї мрії.

Я нарешті зможу побачити його, почути його голос. Я нарешті зможу…

Я перевела погляд на служниць, які принесли мені одяг явно помпезного вигляду. Швидко мене одягнувши й поправивши розпатлану зачіску, вони знову підводять мене до дзеркала.

Кофта все того ж чорного кольору, але цього разу вона прикрашена білою вишивкою у вигляді лілії — символу ремесла Вбивць. Широкий пояс підтримує чорний жилет, акцентуючи увагу на талії. Штани спадають донизу, дозволяючи вільно пересуватися, а черевики майже не видають звуку.

Вирази облич служниць свідчать про те, що незабаром має статися щось важливе. Одягаючи мене, вони намагалися якомога швидше закінчити свою роботу і не відволікатися. Здавалося, що всі навколо тільки й думають про майбутню подію. Вечерю мені не принесли, і живіт продовжував роздратовано бурчати.

Двоє охоронців прийшли за мною о пів на десяту вечора. Вони були високого зросту і широкі в плечах, трималися серйозно, і звеліли мені йти за ними. Я, цього разу слухняно, попрямувала слідом у невідомому мені напрямку.

Люди, яких ми зустрічали дорогою, іноді оберталися на мене, дивлячись чи то з подивом, чи то з жалем. У кінці одного з коридорів ми зупинилися перед масивними золотими дверима з вигравійованими геральдичними символами. Зсередини лунав гучний сміх і безліч голосів, змішаних у гомін. Навіть галас у Головному Залі, порівняно з цим, здався б мертвою тишею.

Охоронці відчинили двері переді мною і відкрили шлях до кімнати. А коли я змогла нарешті увійти всередину, у мене остаточно перехопило подих.

Я перебуваю в залі, вочевидь призначеному для коронацій або королівських прийомів. Масивні люстри звисають зі стелі, мерехтячи сотнями вогників. Мармурова підлога здається ідеально рівною, немов її поверхня була відполірована до досконалості. Вікна прикрашені важкими шторами, дорогі меблі акуратно розставлені вздовж стін, а прикраси виблискують на кожному кроці. Музиканти, у дальньому кутку залу, грають на своїх інструментах, створюючи контраст із гучними голосами людей. 

В оточенні незнайомих облич я почуваюся абсолютно не у своїй тарілці. Я відчайдушно вдивляюся в натовп, намагаючись знайти знайомі обличчя служниць або Командора, хоч кого-небудь, кого б я могла впізнати. Але оточена натовпом незнайомців, я почуваюся загубленою та самотньою.

У міру того, як я озираюся в залі, раптом усвідомлюю, що багато гостей одягнені приблизно так само, як і я. Від мантій та обладунків до прикрас і аксесуарів, зображення лілій майже всюди. У кожного з нас є якась відмінність, але загальний вигляд залишається досить схожим.

Кандидати.

Здається, вони добре знають людей у залі, розмовляючи і сміючись із гостями, почуваючись чудово в їхній компанії.

Музика й голоси різко затихають. До залу величезним загоном входить варта, пробираючись крізь натовп і розчищаючи шлях. Король Ейріх і його почет входять до залу за ними. Усі погляди миттєво приковуються до них, і навколо нарешті запановує повна тиша, яку порушує лише звук важких кроків.

Двох із почту Короля, на грудях якого сьогодні красується масивна брошка з гербом, я добре знаю. Майстер Допитів і Командор Веспертін йдуть по обидва боки від правителя. Їхня хода і постава немов підкреслюють надане їм привілейоване становище. Вони просуваються крізь натовп неспішно, не дивлячись на оточуючих. Нарешті, процесія досягає масивного трону, що стоїть у кінці залу. На секунду здається, що Король вагається, перш ніж влаштуватися. Наближені займають свої місця біля нього.

Варта починає виводити кандидатів у центр, шикуючи в шеренги. Схоже, готують до представлення перед правителем. Сильні руки хапають і мене, і тягнуть у центр, ставлячи в перші ряди, всього за кілька футів від трону.

Усвідомлення приходить раптово, змушуючи моє серце шалено калатати. Я намагаюся тримати себе в руках, але страх надто сильний, щоб його ігнорувати.

Мене оточують тільки чоловічі фігури. Усі загартовані в бою. Я єдина жінка серед претендентів.

Мій погляд різко падає на Майстра, який з усмішкою оглядає наші ряди, немов намагаючись виявити в нас предмет якихось недоліків.

— Вітаю! — гримить голос Короля. — Дякую вам за присутність. Упевнений, ви пройшли довгий і виснажливий шлях до столиці, — додає він, дивлячись, здається, прямо на мене.

Він деякий час оглядає наші ряди, перш ніж знову заговорити.

— Я дуже радий бачити вас тут, найкращі бійці Королівства. Ваша участь у цих Випробуваннях — велика честь для мене, — його голос лунає по всьому залу і відбивається від стін.

Мої очі розширюються від шоку. Я оточена холоднокровними Вбивцями, тоді як я єдина, хто не належить до їхнього числа.

— Думаю, не варто тримати вас у невіданні ще довше. Майстре, прошу Вас, — каже Король, ніби поступаючись місцем на трибуні.

Майстер, з явним почуттям вищості, виконує наказ, і мої руки одразу ж стискаються в кулаки від такої близькості до нього.

— Уже цієї неділі, як і в чотири наступні, вам усім належить брати участь у Випробуваннях, — починає свою промову він. — До кожного з п'яти Випробувань буде прикріплений Начальствуючий, і його завдання — створити унікальну програму Випробувань. Кожен із вас уже закріплений за своїм Ментором, у кожного з п'яти Менторів по десять кандидатів. Завдання Ментора — провести вступну екскурсію, познайомивши із замком і його жителями, забезпечити безпеку свого підопічного та підготувати його до проходження Випробувань, так би мовити, підвищивши його… шанси на виживання.

Ну, звісно… Звісно, з усіх можливих Менторів мені дістався саме цей надутий індик! Уже нудить від думки, що мені доведеться провести весь час під його наглядом!

— Завдання в Менторів, скажу я вам — не з легких, оскільки Начальствуючі будуть активно прагнути… скоротити кількість кандидатів, — його обличчя розпливається в мерзенній посмішці, оголюючи ряди жовтих зубів. — Кожне Випробування буде спрямоване на перевірку Сили, Спритності, Витривалості, Розуму й Безстрашності випробуваного. У Фіналі той, хто зуміє вижити, отримає титул Королівського Вбивці, назавжди увійшовши в історію, і, безсумнівно, отримавши величезну кількість привілеїв.

Я вдивляюся в обличчя своїх супротивників. Хтось жадібно посміхається, готуючись скористатися будь-якою слабкістю чи необережністю своєї жертви. Хтось розпливається в блаженній усмішці, смакуючи привілейоване життя. Обличчя інших не виражають жодних емоцій, ніби вони повністю зосереджені на майбутньому Випробуванні і вже продумують план. Деякі навіть здаються наляканими. Можливо, вперше усвідомили всю серйозність ситуації, у якій опинилися.

Мої ж думки перемішуються в грудку. Я намагаюся контролювати власне тіло, але руки продовжують тремтіти, а серце стукає дедалі сильніше з кожним ударом. Здається, ще трохи, і воно зупиниться.

— А зараз… — очі Майстра блищать. — Тих із вас, хто не готовий до участі, прошу прийняти рішення. Вам буде дозволено піти. Але врахуйте… Це ваш останній шанс, — його посмішка стає все більш зловісною.

У залі стає настільки тихо, що можна почути падіння голки. 

Можливість покинути це місце здається мені все більш привабливою. Я відчуваю, як усі нутрощі напружилися від бажання вискочити із залу, якомога далі від усього цього. Інші кандидати, здається, зважують усі «за» і «проти» у своїй голові. На обличчях деяких читається здивування, немов вони все ще намагаються осмислити те, що відбувається. А хтось, схоже, вже прийняв рішення.

Троє бійців нерішуче виходять зі своїх шеренг і підходять до трону, шанобливо вклонившись Королю. Отримавши його схвальний кивок, вони повертаються і прямують до виходу, час від часу озираючись назад, усе ще не вірячи, що це відбувається насправді.

Мої думки розбіглися. Серце калатає, кров застигла в жилах, і я відчуваю, як мої ноги стають ватяними.

Це мій останній шанс піти, поки не пізно…

Мої інстинкти нарешті беруть гору, і тіло, ніби само по собі, смикається в бік виходу, коли мою увагу приковує погляд Командора.

Він дивиться прямо на мене, пропалюючи наскрізь. Але цього разу — без глузування. Він схвильований. Навіть, здається, наляканий...

— Сержанте Алістере, чекаємо вашого наказу, — тихий голос вартового праворуч від мене луною відгукується в голові.

Мої очі розширюються від жаху, а погляд перескакує на того, до кого щойно звернувся вартовий.

Я уявляла його обличчя тисячу разів…

На відміну від тих картинок у голові, кожна риса його зовнішності відрізнялася від моїх очікувань. Він досить високого зросту, його тіло підтягнуте й жилясте — довгі роки тренувань залишили свій слід на його тілі. Густе темне волосся вкладене акуратним проділом, на обличчі — легка неголеність. Самі риси обличчя набагато м'якші, ніж я очікувала: очі уважні та пронизливо темні, брови розслаблені, а губи злегка відкриті. Його обличчя, вкрите сіткою тонких зморшок, зараз виражає радше задумливість, аніж зловісне тріумфування. Він безперечно не здається жорстоким, скоріше навпаки, у ньому відчувається певна… м'якість.

Цей чоловік зовсім не схожий на чудовисько, яке вбило моїх батьків.

Моя натягнута пружина нарешті лопається, і останній промінчик страху відступає, залишаючи тільки крижаний спокій. Ноги приростають до підлоги, а нерішучість поступається місцем повній впевненості в тому, що я залишаюся.

Троє бійців, виходячи із залу, вже майже досягли парадних дверей, але вартові чомусь не рушили з місця. Навіть не подивилися на тих, хто йшов. Двері залишилися наглухо зачиненими, і ніхто не рушив, щоб їх відчинити. Бійці розгублено перезирнулися, але ніхто не ризикнув поставити запитання, що палало в очах усіх присутніх.

У цю мить у вухах пронісся свист. Якась невидима сила пронеслася залом, прошила повітря наскрізь і досягла тих, хто йшов.

Я різко обернулася, бачачи пробиті стрілами тіла бійців і кров, що розтікається по мармуровій підлозі.