Тіні Помсти

— Ха-ха, а ти йому подобаєшся!

Прохолодне ранкове повітря приємно обвіває обличчя, поки ми їдемо верхи звивистими стежками Саду. Орфей тихо пирхає, прискорюючи хід. Наче він щасливий нарешті опинитися не в стайні, а під ясним блакитним небом.

— Він теж нічого, — сміюся я, обережно протягуючи руку і проводячи долонею по крупу скакуна. Його м'язи напружуються під моєю рукою, але потім трохи розслабляються.

— Ну ось, і я все кричу й кричу, погрожуючи, що поскаржуся на них, а ці квочки тільки сміються і дивляться, як я борсаюся у воді! Ну, до берега, як ти розумієш, я все-таки доплив.

— Жорстокий спосіб…

— Я потім місяць спав зі світлом! Боявся, що водяні змії мене все-таки потягнуть!

Наш сміх розноситься Садом, наче музика. Принц розповідав історію за історією, одна кумедніша за іншу, і я реготала так сильно, що вже боліли боки.

Цього ранку я спіймала себе на думці, що більше не чекаю цих ранкових прогулянок із тривогою. Вони починалися тієї години, коли замок уже остаточно прокидався, коридори наповнювалися кроками, а життя виходило зі своїх укриттів.

Раніше подібна зустріч із Принцом була чимось, до чого я готувалася: вивіряла слова, тримала спину рівно, стежила за кожним своїм жестом... А потім це зникло. 

Мені подобалося йти поруч із ним територією замку. Я говорила вільно, не думаючи про те, як це прозвучить. Слова лилися самі, ніби я розмовляла зі старим другом. Сміялася, іноді навіть дозволяла собі піджартовувати над ним, і щоразу ловила себе на подиві: він не ображався, а тільки усміхався у відповідь, немов це було йому приємно.

Ми гуляли вузькими доріжками, викладеними світлим каменем, між заледенілими кущами та старовинними статуями, що потемніли від вогкості морозу. Об одинадцятій там уже було людно: слуги поспішали у своїх справах, садівники схилялися над клумбами, а солдати тренувалися на відкритих майданчиках.

Я ловила на собі їхні здивовані погляди. Хтось уповільнював крок, хтось удавав, що нічого не помічає, а хтось квапливо вклонявся. Шепіт ішов за нами слідом, але ми з Принцем його зовсім не помічали.

Іноді ми виходили до стін замку, звідки відкривався вид на долину. Там нас теж бачили: вартові на вежах витягувалися і дивилися на нас непристойно довго, наче намагаючись зрозуміти, що саме відбувається і як до цього взагалі ставитися. В інші дні, о тій же одинадцятій годині, ми виїжджали верхи. У стайнях на нас оберталися найчастіше. 

Я знала, що за нами завжди стежать. Стража трималася на відстані, але недостатньо далеко, щоб бути непомітною, але спілкування з Крістофером подобалося мені настільки, що я перестала звертати увагу і на них, і на чужі реакції. 

Його кінь мені теж подобався. Великий, сильний, з могутньою шиєю і спокійним поглядом. У ньому, як і в його господареві, перепліталися міць та спокій. І щоразу, коли я дивилася на них, думала: саме в цьому балансі і криється справжня сила.

— Як красиво… — видихаю я, випускаючи з губ хмарку пари.

Білосніжні дерева тягнуться в небо, наче хочуть торкнутися снігу, який іскриться на сонці. Кущі вкриті інеєм, а під ногами хрустять сніжинки. Вдалині видніється невеликий замерзлий ставок, наповнений найчистішим льодом.

— Так. Дуже красиво.

Його голос лунає якось надто тихо. Я підіймаю очі на Крістофера і помічаю, що його погляд спрямований прямо на мене.

— Алекс… — шепоче він.

— Хто це такий?

Принц затихає і простежує за моїм поглядом у бік замкових воріт, до яких саме зараз наближається чоловік. Здається, що разом із ним на подвір'я наповзає тінь, яка наче виїдає сонячне світло. Озброєні вартові тримаються на півкроку позаду нього.

Старий, чиє волосся і довга борода біліші за навколишній сніг, рухається повільно. Він спирається на масивний костур, оздоблений вирізьбленими символами. Ці знаки світяться зсередини багряним вогнем.

— Даруант, — ледь чутно видихає Крістофер.

— Дару-хто?

— Даруант. Дарований.

— Чим? — шепочу я, не відриваючи погляду від старого.

Він одягнений у довгий чорний балахон, який оточений дивною пеленою. Ця пелена заворожує і водночас змушує серце стискатися від жаху.

— Енергією, непідвладною іншим, — зітхає Принц, міцніше стискаючи поводи. — Магією, Алекс.

З мене мимоволі виривається смішок, і я хитаю головою, очікуючи, що і Крістофер ось-ось зайдеться сміхом. Але його обличчя залишається кам'яним.

— Ти зараз жартуєш?

— Ні, я цілком серйозно. Мало їх залишилося…

Обличчя Принца напружується ще більше, і він важно ковтає слину.

— Багато хто вважає їх вигадкою. Персонажами дитячих казок, якими батьки лякають неслухняних дітей на ніч. Ну бо хто при здоровому глузді повірить, що на цій землі досі живуть люди, здатні одним помахом руки викликати бурю або демонів із пекла?

— А вони можуть? — хриплю я, відчуваючи, як по спині пробігає холодок.

— Думаю... я не зовсім упевнений, але думаю, колись вони це точно могли.

Орфей несподівано зупиняється як укопаний, смикаючи головою, і Крістофер миттєво перехоплює поводи, нахиляючись до шиї коня і намагаючись його заспокоїти. Але кінь продовжує топтатися на місці і бити копитом промерзлу землю. 

— Не розумію, що з ним робиться, — розгублено бурмоче Крістофер. — Слухай, я всього не знаю. Так, чутки...

— Розкажи мені все!

Мій злегка командний тон змушує Крістофера посміхнутися, і він, трохи повагавшись, нарешті наважується.

— Даруанти були майже повністю винищені. Багато хто був вбитий, а ті нечисленні, хто вижив, змушені були переховуватися, щоб уникнути переслідувань і смерті. Тепер, кажуть, живуть у підпіллі. А їхні… здібності більше не сприймаються суспільством як дар. Скоріше як прокляття.

— Прокляття… 

— Та не бери в голову, — підбадьорливо усміхається Принц. — Це просто черговий бродячий шарлатан. Ось побачиш, зараз запропонує всім придворним свої амулети, гарантуючи, що це справжні магічні артефакти, здатні принести удачу, збере гроші і поїде геть.

— Знаєш... — шепочу я, здригаючись від пориву вітру. — Мені б зараз зовсім не завадив такий амулет.

Мій переляканий вигляд змушує Принца вибухнути своїм звичним сміхом.

— Розслабся. Мені здається, єдине прокляття у твоєму житті — це мої нестерпні розмови. І від них, люба, тебе вже точно жодні амулети не врятують.

***

Зліва направо, знизу вгору, зверху вниз…

Я наношу серію швидких ударів по невидимому противнику, розрізаючи клинками повітря. Я рухаюся швидше і різкіше, намагаючись заскочити противника зненацька, уявляючи, як леза пронизують його тіло.

— Твою ж…

Я упускаю клинки. Задовбала ця уява... Я хочу відчути справжній бій, хочу, щоб мій кожен рух ніс справжню небезпеку. Але мій противник знову пропустив тренування. Як і три останні.

Командор зник. Не приходив до мене в покої, не з'являвся на полі, навіть випадково не зустрічався в коридорах замку. Його відсутність не давала зосередитися. Наче мій мозок не міг працювати, не чуючи його постійних кпинів та бурчання.

Можливо, у нього виникли термінові справи, які потрібно вирішити, і він поїхав. Але вартові ні слова не говорять і навіть не згадують між собою його ім'я. Їхнє мовчання здається дивним, і це змушує нервувати ще більше. Можливо, він захворів або поранений, але в лазареті його немає. Немає жодного сліду його присутності. Я хотіла розпитати Джера, але й він як крізь землю провалився.

У мені наростає роздратування, і я з силою стискаю рукояті клинків. Доведеться перевірити...

Я швидко виходжу з поля, впевнено прямуючи до покоїв Командора.

***

— Прочитай ще раз.

Командор нервово походжав туди-сюди кімнатою, періодично зупиняючись і оглядаючи обстановку. Його рухи були розмашистими, і він нарешті зупинився біля вікна, нервово постукуючи пальцями по підвіконню.

— Та я вже сто разів прочитав…

— Прочитай сто перший!

Лікар нахмурився, впираючись очима в книгу. Він швидко перегортав сторінки, намагаючись знайти потрібну. Гучний стукіт у двері змусив чоловіків здригнутися, і Командор повільно відвернувся від вікна, розтираючи очі руками.

— Відкрий.

— Джере…

— Відкрий, бо двері винесе.

Командор ступив уперед, повільно прочиняючи двері. Він намагався зберігати спокій, але всередині все кипіло від хвилювання.

— Алекс.

— Командор.

При виді дівчини, яка стояла перед ним, його серце ухнуло вниз. Він жадібно розглядав її тіло, затримуючи погляд на міцніших і округліших формах, що ховалися під обладунками. Дихання остаточно збилося при вигляді її почервонілого обличчя і розпатланого волосся. Йому захотілося негайно її обійняти і притиснути до себе. Він бажав знову відчути її тепло.

Але тіло не рушило з місця, а рука сильніше стиснулася на дверній ручці, не дозволяючи повністю відкрити двері.

— Добре виглядаєш.

— Ти теж. Не схоже, що при смерті.

— З чого б мені…

Дівчина несподівано метнулася вперед, намагаючись протиснутися у вузький отвір. Вона зовсім не звертала уваги на ошелешену перешкоду на своєму шляху.

— Стій!

Вона завмерла. Зелені очі простежили за лікарем, що сидів за столом, і зачепилися за те, на що перетворилася кімната.

На підлозі лежали сотні розкладених карт і манускриптів, на столі валялися списані аркуші паперу і кілька чорнильних пер, а в повітрі витав важкий запах воску і гару.

— Що ви робите? — запитала вона.

— Алекс, повертайся в покої, я пізніше зайду…

— Пусти!

Дівчина знову з силою штовхнулася в дверний отвір, намагаючись пробитися всередину, але Командор з силою стиснув її руки і виштовхнув у коридор, з гуркотом зачиняючи двері.

— Іди до неї.

— Не можу… — промичав чоловік, втомлено приземляючись на ліжко і закидаючи голову на подушку.

Кілька секунд він лежав у тиші, збираючи сили, а потім знову підхопився і перевів погляд на співрозмовника.

— Прочитай ще раз, прошу.

— Добре… — видихнув лікар. — «Дари ці, Богами передані, наділяють обраних духом Землі, Води, Повітря та Вогню. Сили ці мають бути використані відповідально, бо Сила без мудрості може обернутися прокляттям»… Так… Ага… «Доручено Дарованим використовувати Силу тільки для творення і ніколи на шкоду іншим. Бо, одного разу скориставшись нею в корисливих цілях, накличуть вони біду на свій рід, і на весь світ живий».

— Далі…

— «Кров від крові. Від предків, магією наділених, розповзеться дар по древу життя, і пробудиться він у серцях тих, хто долею обраний. І розійдеться благання, даби Боги наділили Дарованих мудрістю направити силу на благо».

Командор деякий час лежав, вставившись у стелю, але потім із зітханням встав і опустився на підлогу. Він дістав чергову книгу з великої купи і почав гортати сторінки. Його пальці торкалися тонкого пергаменту, а очі швидко пробігали по рядках, намагаючись знайти серед них відповідь.

***

Ми сиділи просто на підлозі, розклавшись на подушках. Крістофер вибудував їх у невелике «коло», і навіть поклав ще одну, найм'якшу, щоб мені було зручніше покласти ноги.

У покоях пахло випічкою та свіжими фруктами. Свічки відкидали м'яке світло, граючи на стінах, і кімната здавалася теплішою, ніж зазвичай, незважаючи на холод кам'яних стін. Принц тримав у руках стару книгу, сторінки якої пожовкли і місцями злиплися. Читав вголос, а я слухала, трохи нахиливши голову.

— І як це має працювати?

Я рассміялася і, намагаючись не перебивати, протягнула йому шматок хліба з м'яким сиром. Він взяв його однією рукою і усміхнувся:

— Та я вже наївся. Серйозно, хочеш, щоб я потовстішав?

Я відповіла йому лукавою посмішкою. Він знову рассміявся і на мить здався мені зовсім іншим. Просто людиною, а не спадкоємцем престолу.

Ввечері, коли вже сутеніло, у двері постукали. Я не відразу впізнала звук кроків, але коли двері відчинилися, переді мною стояв Крістофер. З гігантським стосом книг. Він тримав їх обома руками і злегка хитався на п'ятах.

Уже після першої прочитаної книги я відчула дивне полегшення. Те, що Принц читав з такою увагою і інтересом, поступово склалося в цілковиту нісенітницю. Безглузді заклинання, міркування, які самі собі суперечили... Здавалося, автори цих книг писали в якомусь маревному трансі.

Спочатку я намагалася вловити сенс і уявити, як могли б працювати ці заклинання, але чим більше я вчитувалася, тим ясніше ставало: логіки тут немає.

— Звідки у тебе взагалі ці книги? — нарешті запитала я, коли він перегорнув сторінку.

Він знизав плечима:

— Мені просто подобається читати. Хоча… чесно кажучи, я навіть не впевнений, що мені це «подобається». Просто це одне з небагатьох занять, які мені дозволено робити в замку.

Я прикусила губу, переварюючи його слова, і зважилася на наступне питання:

— А той час, коли ти поїхав… Чому ти ніколи не розповідав?

Він злегка нахмурився, але голос залишився спокійним:

— Та нема про що розповідати. Я не зміг загубитися.

Слова давалися йому важко. Він говорив довго, на одному диханні. Розповідав про мрії: розчинитися в натовпі, пройтися ринками, посидіти в трактирах, відчути запах хліба і диму, почути звичайні розмови простих людей... Він хотів відчути повну свободу, хай тільки на один день.

Але це виявилося неможливим. Куди б він не йшов, варта йшла слідом. Спочатку на відстані, потім трохи ближче. Він міг сховатися за рогом, увійти в вузьку вуличку або переодягнутися, і все одно відчуття контролю батька прилипало до нього як клей.

Де він жив, що їв, з ким розмовляв — все було відомо. І навіть якщо він намагався сховатися, навіть якщо вдавав, що веде звичайне життя, завжди було ясно: за кожним його рухом хтось спостерігає.

Він розповідав, що намагався пройтися по селу, як звичайна людина, але варта знаходила його: один в тіні біля воріт, інший в провулку. І тоді Крістофер просто мовчки приймав це. Він намагався змиритися з неможливістю загубитися і з тим, що свободи, про яку він так мріяв, не існувало.

Його кроки могли бути легкими, але вони ніколи не були вільними. Він міг бачити життя навколо і одночасно відчувати, що все це ніби за склом, недоступне для нього.

Я подумала про те, як дивно це поєднувалося з його звичайною посмішкою. Всередині нього жила туга за звичайним життям та простими радощами, які багато хто сприймає як належне. Він міг мріяти, планувати, фантазувати, але реальність завжди була жорстокою.

І саме це робило його сильним. Це і робило його Крістофером. Не Принцем. Не спадкоємцем престолу.

Я мовчки спостерігала за ним, перебираючи шматочки хліба і фруктів, і зважилася знову протягнути йому їжу. Він взяв шматок з легким подивом і знову посміхнувся.

— Ти, напевно, мене зневажаєш, — видихнув він. — Бідний Крістофер, важко йому спати на розкішних ліжках і їсти з срібних тарілок…

Я похитала головою. Навіть не розуміючи, як до нього ставлюся, я точно знала: зневага — це не те почуття. Воно здавалося занадто плоским для того, що він у мені викликав. Я могла відчувати роздратування, здивування, цікавість, легке збентеження… Але зневага? Ні краплі.

— Дивись, яка маячня… — шепнув Крістофер, перегортаючи сторінку.

Я лягла на подушки, підклавши під голову долоню, і закрила очі. Мені стало спокійно. Можна було ні про що не думати, нікуди не поспішати, просто бути тут і слухати його голос.

***

Я сиділа в повній тиші, поки холодний зимовий вітер бив у вікно. Дивилася на свої долоні, і на сльози, що стікали вниз і капали на листки в руках.

— Це станеться в суботу… — шепотіла я, стискаючи кулаки. — Я нарешті зможу.

Я повільно склала мокрі папери і притиснула їх до серця. Все готово. Я знала кожен рух, подих і крок своєї цілі по замку. Лезо клинків було загострене, тіло і розум підготовлені, і перешкод на шляху більше не залишилося.

Я зникну, поки всі будуть зайняті випивкою і танцями. Мої кроки стихнуть в потоці музики, а силует розчиниться в тінях, що відкидаються свічками. Я промайну в коридор, і ввійду в одну з кімнат в дальньому кінці. В одну з небагатьох незапертих кімнат, помічену мною під час нашої екскурсії з Командором. Я ввійду в неї впевнено, закриваючи за собою двері.

Схоплю з підлоги мішок, вилучу з нього легкий одяг і безшумне взуття. Дістану гострі, блискучі клинки. Притулюся до стіни, затамувавши подих і вслухаючись в кроки в коридорі. Почекаю і завершу всі приготування.

Проскочу в коридор, промайну біля сходів і спущуся по них в самий низ. Там я повільно підійду до незапертих дверей, куди зазвичай впускають гінців. Схоплюся за ручку і вийду, обережно закривши за собою двері.

Далі — кілька футів вперед, на першій розвилці, впершись в скрючене дерево — вліво, і швидше, швидше до поля... Я буду слухати. Буду вичікувати. І нарешті, я вийду на світло, не боячись, що мене помітять.

Вийду і обірву його життя.

— Нікого немає вдома! — крикнула я, ховаючи листки під подушкою.

Стук у двері різко затих, і я почула, як на порозі топчеться пара знайомих кроків.

— Та заходь ти!

Обличчя Командора протиснулося в двері, і він завмер, не наважуючись увійти. Я закотила очі, встала з ліжка і смикнула за ручку, пропускаючи його всередину.

— Що сталося, Командоре? — роздратовано запитала я. — Не можете заснути?

— Розкажи мені про своїх батьків.

— Що? — я остовпіла.

— Твої батьки, — повторив він. — Вони з Нортвіка?

— Ти знущаєшся, так? Чи це такий спосіб вибачитися?

— За що?

З мене вирвався різкий смішок. Нерозуміння на його обличчі змусило мене стиснути щелепи і боляче штовхнути його в живіт.

— Ти… зовсім… хворий?!

Я безсило колотила його руками, з кожним помахом намагаючись вдарити сильніше.

— Та зрозумів я, зрозумів! — рассміявся він, стримуючи мене за зап'ястя. — Вибач, що пропав.

Я завмерла, відчуваючи, як він ніжно погладив мої пальці і затримався на кожному з них. Нервово зглитнувши, я зустрілася з ним поглядом і повільно опустила руки.

— Придурок…

Його тіло напружилося всього на секунду, але потім мускули розслабилися, а руки схопилися за мою талію. Він притягнув мене ближче до себе. Мої губи відповіли на поцілунок обережно, пробуючи його язик на смак.

Він стиснув мене ще міцніше і різко підняв над підлогою. Продовжував цілувати, пробуджуючи жар всередині, і обережно уклав мене на ліжко.

— Єне… — шепнула я, намагаючись перевести дихання. — Почекай…

— І не подумаю.

Його губи різко перемістилися на лінію моєї щелепи. Сковзнули нижче на шию, покрили її короткими поцілунками, потім — до ключиці, під ключицю, нижче до…

— Я серйозно!

Я різко перевернула його на спину і сіла зверху, утримуючи його руки над головою. Він намагався чинити опір і вирватися з моєї хватки, але я лише міцніше стискала його зап'ястя.

— Слухай, при інших обставинах, я був би навіть гордий, але зараз… — хрипко рассміявся він, не зводячи з мене очей.

— Тримайте себе в руках, Командоре.

Його руки знову потягнулися до мене, немов бажаючи утримати ще на мить, але я перехопила їх на середині шляху і повернула на ліжко.

***

— А бабусі? Дідусі?

— Ніколи їх не бачила, та й батьки не особливо про них розповідали.

Губи Командора стиснулися. Він нахмурився і опустив очі, не перестаючи розтирати мої холодні долоні.

— Ясно… — видавив він. — Вибач за допит.

— Та нічого, — посміхнулася я, і від цієї посмішки він трохи розслабився. — Можна я теж задам питання?

— Не можна.

Він вибухнув сміхом і ніжно цмокнув мене в лоб.

— Скажи… як твої батьки…

Моє питання застало Командора зненацька. Деякий час він мовчав, вирішуючи чи варто відповісти.

— Батька ніколи не бачив, — просто сказав он. — Як я зрозумів, він пішов. Мати не хотіла про нього говорити, а я… не хотів її розпитувати.

— І ти навіть не шукав його?

— Ні, — він похитав головою. — Не думаю, що наша з ним зустріч добре б закінчилася. Для нього.

Від спогадів про цю людину, він з силою стиснув щелепи.

— А твоя мама?

— Її вбили.

Я оцепеніла. Слова застрягли в горлі, дихання зірвалося, а серце ніби зависло в грудях. Всередині все стиснулося грудкою: біль, страх, нерозуміння, лють і гіркота змішалися в одному нестерпному відчутті. Я відняла руки і потягнулася до нього сама, залишаючи легкий поцілунок на щоці.

— Мені було вісім.

Він говорив важко. Очі блукали по кімнаті, не затримуючись ні на чому, а губи тремтіли.

— У нас тоді завжди двері були відкриті. Ми нікого не гнали геть, якщо у нього або у неї не було даху над головою. Будинок постійно був битком. Подорожні, солдати, торговці, мандрівники... Закохані, що втекли від батьків.

Він гмикнув, але туга в його словах відчувалася майже фізично. 

— Одного разу до нас прийшов старий. Попросився на нічліг, сказав, що хоче перечекати бурю. Пам'ятаю, він мені відразу здався дивним. На вигляд наче звичайний старий: низький, худий, скрючений. Тільки обличчя було таке… бліде. Наче він давно не виходив на сонце. І все зі своєю палицею носився.

— Палицею?

— Ну, з костуром. Ми в той вечір з матір'ю посварилися. Так, дрібниця, але я сильно запалився. Вибіг з дому, грюкнув дверима. Пам'ятаю, як вона кричала, щоб я повернувся, просила вибачення, але я… Повернувся тільки під ранок.

Він опустив очі, щоб приховати сльози.

— Весь промоклий до нитки, злий. Якби не холод, думаю, що б прийшов нескоро. Спеціально хотів, щоб вона понервувала. Ідіот… — його голос здригнувся. — Коли я зайшов в будинок, відразу зрозумів, що щось не так. Було так холодно… Холодніше ніж на вулиці. Ну, я її кликав, кликав… А потім зайшов на кухню. Цей… Він схилився над нею, притиснув костур до її грудей, а його кінець… він горів вогнем. І цей вогонь пропалював її наскрізь.

Не давши йому закінчити, я взяла його обличчя в свої руки і змахнула сльози. Питання вирвалося саме:

— Він був Даруантом?

Командор різко підняв на мене очі. А час ніби застиг.

В його погляді була жахлива, майже відчутна ненависть. Наче весь світ навколо був винен у тому, що сталося. Його очі стиснулися в вузькі щілини, губи затремтіли, а кожна риса обличчя ніби загострилася від внутрішнього гніву. Я відчула, як всередині мене піднімається страх. Наче я дивилася прямо на бушуючий ураган, який в будь-який момент міг зірватися і змести все на своєму шляху.

— Він був чудовиськом, Алекс. Всі вони просто чудовиська.

Його погляд знову пішов кудись далеко. На стіну, на вікно, на балдахін, виконаний з найтоншого блідо-блакитного шовку... На всі ознаки минулої пожежі.

— Що таке?

— Я… — Командор відвів очі. — Джер чекає.

Він встав з ліжка, поцілував мене в голову і попрямував на вихід.

— Що ви там робите?

— А? — Командор застиг. — А, ми… Та старий знову зілля винаходить. А я що-то на зразок підмайстра.

— Ми завтра побачимося?

Його плечі злегка поникли.

— Мені… треба поїхати. Ненадовго. Я повернуся в неділю вранці, і відразу до тебе.

Він посміхнувся як-то інакше.

— До зустрічі, міледі.

— До зустрічі, Командоре.

Він вийшов з кімнати, скрипнувши дверима. Його кроки швидко стихли в коридорі, і в кімнаті знову наступила гнітюча тиша.

Я обняла себе руками, закрила очі і почала молитися — так, як вміла. Я молилася, щоб просто пережити завтрашній день. Щоб мій план спрацював, і я нарешті змогла зробити те, про що мріяла.

З кожним словом моє серце стискалося. Я молилася про Командора. Про його тепло, про голос, про те, щоб пам'ять про нас не розчинилася. Щоб я змогла зберегти кожен дотик і кожен його погляд.

Я шепотіла в порожнечу, але вірила, що мене почують. Посміхалася, назавжди запам’ятовуючи наш останній день разом.